…Олеся з мамою Ніною Микитівною жили вдвох. Із татом Олесі, Олегом, Ніна Микитівна розійшлася давно і з великим скандалом. Там було за що. Історія сумна. З донькою Олег бачився, в її житті брав участь, і тому образ у дівчинки на батька не було, все було добре.
Олеся виросла, відучилася, вийшла заміж. Спочатку молоді винаймали квартиру, потім узяли в іпотеку однокімнатну і досить швидко за неї розплатилися. Вони дуже старалися.
Одного разу Ніна Микитівна поділилася з молодими новиною про те, що вона отримала спадок. Квартиру. Якоїсь дуже далекої самотньої родички не стало, і квартира дісталася мамі Олесі.
Ніна Микитівна надихнулася таким поворотом долі й вирішила квартиру не продавати, а здавати.
– Буде мені, на старості дохід. Ніяких особливих турбот, а грошики капають, – заявила задоволена Ніна Микитівна.
Однак на ділі все виходило не так райдужно. Квартира виявилася дуже занедбаною. Їй був потрібен ґрунтовний ремонт аж до заміни сантехніки та підлогових покриттів. Усе було забруднене, заляпане і “угваздане” – як заявила Ніна Микитівна, і запах стояв такий, що було важко там перебувати.
Сусіди розповіли, що родичка мами Олесі тримала величезну кількість котів, сама була вже стара і не дуже за ними доглядала.
– Через неї й на сходах смерділо! – заявила сусідка навпроти. – Хотіли було їй допомагати, хто чим, шкода ж людину, самотня зовсім, так ніхто не витримав. Характер у вашої родички був той ще! Не злагодиш. Командувати починала, немов їй слуги всі. А сама безпорадна зовсім, куди їй коти?
Щоправда, пенсія в неї була хороша. Піде, бувало, в магазин, накупить усього, іноді я собі сир-то подешевше купую, і нарізку не беру, і рибу. А вона брала. І котам гору пакетиків із не найдешевшим кормом купувала. Набере, складе у свій візок такий, із ходунками з’єднаний, і топає потихеньку, за нього тримається. А без візка ніяк. Ноги в неї хворі були.
Соцпрацівники теж тікали від неї, ніхто не міг із нею злагодити… А ви квартиру продавати будете? Чи здавати?
– Думаю, що здам, – поморщившись від неприємного запаху, що виходить із квартири, сказала Ніна Микитівна. – Тільки от їй ремонт потрібен, а це дорого. На що його робити?
– А ви знаєте, як зробіть? – почала радити сусідка, – Ви здайте тим, хто зможе в рахунок оренди робити ремонт. Нехай ремонтують і живуть, а потім уже платити почнуть. Я чула, так люди роблять.
– Дякую за пораду, – подякувала Ніна Микитівна, – Спробую дати оголошення.
Передбачувані мешканці втекли з квартири, виблискуючи п’ятами, тільки-но на неї глянувши. Вони заявили, що якби в них були такі гроші, то вони б краще б нову квартиру купили, ніж ремонтувати цю…
Ніна Микитівна пригорюнилася. За квартиру платити треба, мешканців немає, ремонту немає, витрати одні. І запропонувала вона Олесі з чоловіком взяти участь.
– Ви потихеньку відремонтуєте, а потім будемо навпіл гроші за оренду ділити. Я вас не кваплю, аби справа робилася, – промовила Ніна Микитівна.
Антон, чоловік Олесі, подумав і вирішив, що якщо потихеньку, то вони могли б упоратися самотужки. Він багато чого вмів, бо колись займався ремонтом квартир. І електрику міг, і сантехніку робив, навіть плитку клав. Дуже рукатий був чоловік…
– А що, Лесю, це не погана ідея! Ми будемо отримувати щомісячний дохід з оренди. Тільки спочатку, звісно, важко буде, та нічого. Я знаю, де дешеві будматеріали закупити, машина в нас є, змотаємося, затаримося, все буде добре.
– Який ти в мене чудовий, – посміхнувшись, похвалила чоловіка Олеся. – Роботи не боїшся і все вмієш!
– Та годі, ти теж розумниця. Там і твої руки будуть потрібні, разом швиденько зробимо. Найдешевший варіант: замість плитки стінові панелі прикріпимо, на стіни наклеїмо прості шпалери паперові, на підлогу лінолеум дешевенький постелимо, аби чистенько було.
– Ага, – погодилася Олеся, з любов’ю дивлячись на чоловіка.
Мама Олесі теж була рада. Вона пишалася зятем і дочкою і всім знайомим розповідала про те, що молоді самі зголосилися їй допомогти. Молодці які!
Два вихідних вони тільки мотлох із квартири викидали. Чого там тільки не було, впору музей радянських речей відкривати. Особливо стародавні речі зберігалися на антресолях. Але нічого цінного там не виявилося, і Олеся з Антоном склали все в мішки й винесли на смітник.
Потім шпалери здирали і вдосталь начиталися радянських газет.
Потім Антон взявся за підлогу. Так потихеньку-полегеньку справа пішла. Стіни вирівняли, поштукатурили, навіть проводку замінили, бо Антон не любив абияк робити.
– Раз взялися, треба з розумом. А то в’їдуть мешканці, увімкнуть що-небудь потужне, виникне коротке замикання і привіт. Пожежа може статися. А воно нам треба? Нехай уже краще нові дроти будуть. І автомати поставлю, а то там ще пробки. Боже мій, сто років не бачив цих монстрів! Раритет, – примовляв Антон, забираючись на сходи, щоб протягнути проводку.
Олеся теж була поруч. Вона допомагала чоловікові. Так справа йшла швидше. Навіть світильники довелося замінити. Купили найпростіші й квартира засяяла. Олеся відмила кухонну плиту, вкриту товстелезним шаром жиру, прикрутили карнизи й повісили старі штори зі своєї квартири.
– І чого я їх зберігала? Сто разів поривалася викинути, і все залишала, ось і стали в пригоді, – з усмішкою говорила Олеся, стоячи на драбині і прикріплюючи черговий гачок до штори.
– Тааак… Затишно вийшло. І чистенько. Як пряниковий будиночок, – пожартував Антон і, обійнявши, обережно зняв Олесю зі сходів. Вони довго цілувалися, а потім пили чай, сидячи просто на підлозі на кухні, бо меблів у квартирі не було…
– Нііі, це не справа, – заявила Ніна Микитівна. – Меблів то немає. Погано. Якщо з меблями здавати, так дорожче можна було б виставити. І людям зручніше… А взагалі красиво вийшло! Молодці діти! Але ось меблі…
– Мамо! Це скільки грошей треба! У нас немає. Ми й так витратилися, стільки часу моталися, – сказала Олеся.
– Знаю, знаю. Я нічого й не кажу. Просто подумалося мені, що краще б меблі, – знову повторила Ніна Микитівна.
– Лесю, а давай собі нові меблі купимо, дещо оновимо, ну, там ліжко, шафу, стіл на кухні, стільці… Кредит візьмемо. А своє стареньке на квартиру звеземо. А кредит віддаватимемо з тих грошей за оренду, – запропонував того ж вечора Антон Олесі.
– Давай! – ідея Олесі сподобалася. Їй були приємні майбутні зміни в будинку.
Так і вчинили. Купили собі все нове, а старе перевезли на квартиру, довелося машину наймати, ну та нічого, впоралися.
– Спасибі, діти, – з почуттям вимовила Ніна Микитівна. – Можна тепер здавати з чистою совістю. Не квартира, а цукерка!
– Мамо! Ну як там квартира-то? Знайшла мешканців? – запитала Олеся матір телефоном приблизно через місяць.
– Поки що ні. Щось ніяк не домовимося.
Ще через місяць:
– Мамо, ну як орендарі знайшлися?
– Знайшлися, тільки от не заплатили поки що…
– Як це не заплатили?! Мамо, ти чого? Давай Антон приїде, поговорить із ними! Це що ж таке зняли квартиру, а…
– Так… Там нормально все! – заюлила Ніна Микитівна. – Вони заплатили, тільки ось вам я віддати поки що не можу. Мені треба в платну клініку йти, аналізи здавати. Грошей купа знадобиться. Наступного місяця, гаразд? Ну, бувай, я побігла.
– Що сталося, мамо? Ти захворіла? – занепокоїлася Олеся.
Ніна Микитівна швидко повісила слухавку. Олеся похитала головою і нічого не сказала. Не подобалася їй ця ситуація.
Через тиждень дзвонить Олеся матері й каже:
– Мамо, ну як там із клінікою? Нормально все? Сходила? Здала аналізи?
– Здала, донечко. Усе, слава Богу!
Ще через місяць:
– Мамо, нам кредит платити треба, пам’ятаєш, ми ж на меблі брали? Нам би хоч із наступного місяця почати отримувати свою частку зі здачі в оренду…
– Так-так… Добре, звісно… – розсіяно відповіла мати.
Увечері в Олесі й Антона відбулася неприємна розмова.
– Скільки можна тягнути? Ми свою частину домовленості виконали, – говорив Антон. Кредит уже третій місяць самі платимо, де гроші-то?
Олеся тільки руками розвела.
– А раз так! Поїдемо і заберемо свої меблі! Ключі в нас є, от нехай, що хочуть там потім роблять! – розсердився Антон. – Там узагалі живе хто-небудь?
…Меблі вони, звісно, забирати не збиралися, але на квартиру все-таки поїхали.
Відчинили вони двері, а там сім’я живе: чоловік і дружина.
– Ваню! Казала тобі! Терміново зміни замки! – закричала якась жінка в халаті . – Колишні господарі так і будуть шлятися?
Запитання призначалося Антону й Олесі.
– Ой! – сказали вони хором і від несподіванки відступили назад на сходовий майданчик.
– Це наша квартира. У чому справа? – з-за спини жінки з’явився чоловік.
З’ясувалося, що місяць тому вони купили цю квартиру в однієї милої жінки, яку звали Ніна Микитівна.
– З меблями купили, з обстановкою, як і була домовленість. Які до нас питання? А ви взагалі хто? – запитав чоловік.
Так і поїхали Антон і Олеся ні з чим. А з мамою Олесі посварилися.
– Так! Продала! І що?! – кричала вона. – Це моя власність, що хочу те й роблю! Про себе я хвилююся, про свою старість. Раз дочка в мене така меркантильна, то вже будеш думати! Хіба матері рідній не можна допомогти безоплатно, просто так? Усе гроші, гроші! Усе мало вам! А я продала і в банк поклала, під відсотки. Вийду на пенсію, буде мені солідна надбавка.
– Мамо, ну ми ж домовлялися… А як же ми? Нам хіба не потрібна надбавка?
– Ось я якраз і продала, щоб не було ось цих розмов, про те, що я вам грошей винна. Це треба? З матері гроші тягнути! Ви молоді, ви впораєтеся, ви удвох врешті-решт! А я одна! Хто про мене в старості подбає?! На тебе-то надії мало! Зате я тепер сама по собі, незалежна, при грошах…
Олеся плакала, згадуючи цю розмову, і думала про те, що мати тільки зараз незалежною себе відчула, завдяки їм, між іншим. Очевидно, вона забула, як рік тому просила допомогти. І тоді вона не була такою незалежною і не кричала так голосно, а говорила тихо і запобігливо.
– Що поробиш, мати є мати, – сумно сказав Антон, обійнявши Олесю, яка плакала. – Надалі розумнішими будемо…
Ніна Микитівна приїхала до Олесі й Антона через три дні після тієї розмови. Образа захлеснула Олесю, щойно мати переступила поріг:
“Що там вона ще придумала?! Ні на що більше погоджуватися не будемо!” – сердито подумала Олеся. Але мама сказала зовсім не те, що всі очікували.
– Ось, донько, вам грошенята. Мільйон. Не можу я так. Сиділа все, думала, плакала. Ночами спати перестала і вирішила частину грошей зняти і віддати вам на знак подяки за допомогу. Так буде чесно і по-людськи. Вибачте мені,діти! Не знаю, що на мене найшло, – сказала Ніна Микитівна і по обличчю її потекли сльози.
– Ох, мамо, – схлипнувши, промовила Олеся і теж заплакала. Вона обійняла матір і так вони, обійнявшись, стояли довго-довго просто посеред передпокою.
– Ну… це… може… чаю? – боязко запитав Антон. – Чайник щойно закипів.
– Будеш чай, мамо? – запитала Олеся, витерши сльози.
– Буду, донечко. Іди, сховай грошенята. На! – сказала Ніна Микитівна, простягаючи доньці пачку купюр. – Ах, як добре на душі стало, немов гора з плечей звалилася! Вибачте мене, діти!
– Мамо, – знову сказала Олеся і знову обійняла Ніну Микитівну. Вони обидві заплакали.
Антон посміхнувся, похитав головою і пішов на кухню, щоб нарізати бісквітний рулет.
“Сподіваюся, він не засохне, поки вони там плакатимуть”, – з усмішкою подумав він.
