Славко вирішив зрадити дружині. На роботі вже всі давно зрадили своїх, деякі навіть по два рази. Сидять, хизуються один перед одним, обговорюють: хто як ходив цієї неділі наліво, як вигадував алібі, як витрачав відкладені гроші.
У голосах колег Славко відчував той юнацький запал, якого сам давно не відчував. У нього в неділю було прання і прогулянка на балконі, а ще підстригання кігтів кішці.
Крім роздертій кігтем мейн-куна руці і розлитої банки фарби на підлозі — ніякого екстриму.
Побутові справи Славку страшенно набридли. Дружина обросла турботами, кресленнями, які малювала молодшому синові в інститут, знижками на м’ясо і серіалами вечорами.
Вдома його теж все дратувало: квіти в кожному вільному кутку і на підвіконні, примітивна їжа, обмеження його особистих кордонів, вічний ремонт.
Загалом, Славко зважився. Відповідну дівчину він знайшов в інтернеті. Вже на етапі листування він відчув той самий давно зниклий запал.
Молода, струнка, сміється над жартами, які дружина знала напам’ять і переказувала йому. Славко водив пальцем по екрану телефону, а сам хотів дій, хотів знову відчути себе живим.
І ось цей день настав. Дружині Славко сказав, що поїхав в будівельний магазин. Цей чоловічий шопінг, який міг зайняти від двох годин до двох діб, не мав викликати підозр.
Дружина багато разів спостерігала, з якою ретельністю Славко по тридцять п’ять хвилин розглядає дюбель-цвяхи, і навіть не подумала б питати у чоловіка, чому він так довго.
У житті дівчина виявилася ще кращою: весела, незалежна, розкута. І ім’я екзотичне: Ліля. Славко був у захваті і передчував швидкий «зв’язок».
Як тільки вони зайшли до неї в квартиру, він відразу вдихнув чудовий п’янкий запах свободи. Так пахнув сміттєвий пакет, який дама забула викинути зранку, залишивши біля дверей.
Славко посміхнувся. Якби він забув пакет зі сміттям біля дверей, дружина б його з роботи витягла по телефону, щоб він це сміття викинув, а тут стоїть собі спокійно, «аромати» випромінює.
Ліля, як елегантна антилопа, побігла на кухню — сервірувати романтичний обід, а Славко вирішив заглянути у ванну.
Там майбутньому зраднику сподобалося ще більше. Ніяких тобі ганчірок, ніяких гір одягу в кошику для білизни, ніякої «Білизни» під раковиною. Не сподобалося Славку тільки те, що вода в унітазі тече без зупинки.
Він хотів плюнути і спокійно помити руки, але дзюрчання безглуздо витікаючої води і повільно мінливі цифри на неприкритому лічильнику жахливо дратували. У Славка свербіли руки, сіпалося повіко — він здався.
— Коханий, ти чого тут застряг? — Ліля заглянула у відчинені двері і побачила Славка — з рукою по лікоть у бачку.
— Та тут арматуру зливну поправити потрібно. П’ять хвилин, — крякнув Славко, налаштовуючи туалет.
— Залиш, я давно звикла, мене навіть заспокоює цей звук — немов водоспад шумить, — намагалася відрадити його Ліля, яка згорала від нетерпіння.
— Та ні, — прохрипів Славко, — тут справи на п’ять хвилин, я зараз. У мене на це пунктик.
— Ну добре, я чекаю на тебе, все готово, — муркнула Ліля і зникла.
Закінчивши з унітазом, Славко підійшов до раковини і, відкривши холодну воду, скрикнув.
— А чого у тебе там, де написано «колд», тече гаряча? — крикнув він.
— А там щось переплутано, звикнеш, — почулося з кухні.
Звикати Славко не збирався, всі ці ігри з розумом давалися йому важко. Де написано «гаряче», має бути гаряче, і навпаки.
Він збігав на кухню, вихопив з рук здивованої Лілі ніж, щоб підчепити заглушки на баранцях змішувача і поміняти їх місцями, оскільки поміняти місцями труби не було можливості.
А поки возився, його увагу привернула шторка.
«Олесьці б сподобалася: щільна, однотонна — не те, що я купив, з папугами», — замислився Славко, розглядаючи шторку.
— Чого так довго? — злегка ображено запитала господиня, зайшовши у ванну вже в домашній сукні.
Славко відразу забув про штору і поніс ніж з обламаним кінчиком на кухню, де вже чекав романтичний обід.
— Це що? — запитав Славко, недовірливо дивлячись на морепродукти. — Мушлі, чи що?
— Мідії, — посміхнулася Ліля.
— А навіщо?
— Їсти, звичайно. З білим сухим дуже смачно.
— Ми такі в дитинстві на дальність в озеро метали, а їх, виявляється, їсти треба було. Як багато я втратив, — почухав він потилицю.
— Тобі на гарнір булгур чи нут? — запитала вона, брязкаючи посудом.
— А макарони є? З котлетою? Ну або з гуляшем? Хочу їсти — сил немає…
— Ну які макарони з котлетою, — захихикала вона. — Важко ж потім буде. Ось, їж горох, я сама пророщувала, а ось салатик з руколою, дуже смачно і корисно, — показувала Ліля на страви.
Насамперед Славко доторкнувся до сирної нарізки, приготовленої до білого, і майже відразу всю з’їв.
— Фу, зіпсувався, — схопив він дор-блю і поніс до сміттєвого відра.
— Та ні, це сир такий, з пліснявою, — Ліля вихопила тарілку і подивилася на Славка як на неандертальця.
«Сир з пліснявою, горох, рукола, мушлі», — водив він голодними очима по столу. Славко знав, що нікот ин притупляє голод, і збирався скористатися цією хитрістю.
— Піду на балкон, — кисло посміхнувся він.
— Не затримуйся.
Вийшовши на балкон і діставши тютюновий виріб. Замислився.
«Ех, добре, свобода, — радів він, роблячи затяжку. — Вдома б мені за таке влетіло, а тут…»
Слако зробив ще затяжку і раптом зрозумів, що йому зовсім не хочеться, вірніше, не можеться. Вдома він постійно потайки від дружини це робив. Для нього це було справжньою грою — потрібно було прибрати запах до того, як Олеся зайде в кімнату і почне його вичитувати. А тут ніхто слова не скаже, навіть попільничка є.
«Не хочу», — загасив Славко і тут же звернув увагу на квітку на підвіконні.
— О! Шлюмбергера! — посміхнувся Славко.
— Що-о-о? — запитала Ліля, яка щойно увійшла.
— Ну Різдвяник, — відповів Славко і сам здивувався, що знає назву. Його дружина спеціально посилала за цією шлюмбергерою в центр міста до якоїсь жінки. — Тільки ось бутони опали. Її, кажуть, не можна чіпати, коли вона цвіте. А ще земля якась суха…
— Поняття не маю. Від старих мешканців тут залишилася, — з нудьгою в голосі промовила Ліля. — Може, поговоримо про щось інше?
— Ага, — погодився Славко, збігаючи на кухню за водою і поливши квітку. — Слухай, якщо вона тобі не потрібна, можна я її заберу?
— Та заради Бога, — фальшиво посміхнулася вона. — Я в душ сходжу, щось вдома опалення сильне, вся спітніла. А ти давай, не гай часу даремно, — підморгнула вона і кивнула в бік дивана, який треба було розкласти.
— Ага, — кивнув Славко, не зводячи очей з карниза, який висів не по рівню.
Ліля якраз нанесла на тіло скраб, коли почувся моторошний стукіт-свердління з кімнати.
Загорнувшись у рушник, вона вискочила з душу і побачила картину, яку зовсім не очікувала побачити, — свого сусіда, який тримав драбину. На драбині стояв Славко і свердлив стіну.
— Що тут відбувається?! — заверещала господиня квартири.
— Лілечка, вітаю, — посміхнувся задоволений, немов березневий кіт, сусід, розглядаючи Лілю.
— Та я тут це… вирішив часу дарма не втрачати, — затиснувши зубами олівець, — пояснив Славко. — Інструмент у сусіда попросив, у тебе не знайшов, ти ж не проти? Зате тепер рівненько, — показав Славко на карниз.
— Ідіть, йдіть негайно! — скрикнула Ліля, проганяючи незваного гостя.
— За таке треба чарочку, — нахмурився сусід.
— Там на столі сухе біле, пригощайся, — запропонував Славко, виштовхуючи сусіда з кімнати і зачиняючи за ним двері.
— Послухай, Славко, ти мені подобаєшся, — дівчина взяла себе в руки востаннє, — але мені це все починає набридати. Ти або прямо зараз поводишся як чоловік у присутності зацікавленої дами, або… — вона поглядом показала на двері.
— О! Булгурчик, — почулося з кухні.
Славко зрозумів. Умовність закінчилася. Настав час рішучих дій. Ось він, момент зради. Він зробив крок до Лілі, в його очах палала пристрасть, під ногою скрипнув ламінат. Захотілося перевірити зазори, але Славко стримався.
Він зробив ще крок, руки його подалися вперед, він збирався обійняти ними Лілю, але вона була набагато тонша, ніж його дружина, і Славко зрозумів, що не зможе звести руки навіть під гідравлічним пресом — так сильно він звик до розміру талії дружини.
Ще крок, залишився метр до зради. Славко обливався потом, адже Ліля пахла жасмином, а він звик до запаху орхідей, а ще шпалери…
Він закрив очі, Ліля теж, сусід на кухні відкрив чергову мушлю і висмоктав м’ясо. Славко потягнувся губами до Лілі і… чмокнув. Як зазвичай чмокають десятирічні своїх однокласниць.
— Господи Боже мій, що я наробив, — вимовив Славко, і в грудях у нього похололо.
— Поки нічого, але час йде, — роздратовано подивилася на нього Ліля.
— Я зрадив, — з жахом сказав Славко і схопився за голову.
— Кому зрадив? А головне, в який момент? — Ліля дивилася на нього ошелешено.
— Тільки що, — прошепотів Славко. — Я — зрадник. Дружина мені цього не пробачить! — він впав на диван, і той трохи захитався. — Болти треба підтягнути, — констатував Славко.
— Ключ принести? — долинуло з кухні.
— Ідіть вже до себе! — гримнула Ліля.
— Я щойно зрадив дружині, ось я негідник, — закрив обличчя руками Славко.
— Так ти одружений… А я думаю, чого ти якийсь дивний, — зреченим голосом видихнула Ліля. — Гаразд, не переймайся, «чмок» за зраду не рахується.
— Точно?! — подивився на Лілю крізь сльози, що підступили до очей, Славко.
— Сто відсотків. А тепер тобі час.
— Дякую! За обід, за квітку. Вибач, що не виправдав сподівань…
— Та годі вже, іди до своєї дружини, я не звикла відбирати чуже.
— Дякую! — Славко радісно потиснув Лілі руку і, схопивши квітку з підвіконня, кинувся до виходу.
— Сміття не забереш? — крикнула навздогін Ліля.
— Ага!
Зайшовши на кухню, Ліля побачила сусіда, який жадібно їв салат з руколи.
— Вибачте, — пробурмотів той, — вже йду.
— Та годі вже, не поспішай, — посміхнулася Ліля, окидаючи сусіда оцінюючим поглядом.
***
Додому Славко вбіг весь спітнілий і захеканий.
— Звідки квітка? Ти ж за кріпленням їздив, — запитала дружина, зустрічаючи його на порозі.
— Та ось, якось так вийшло, — м’явся Славко, не знаючи, як виправдатися. — Це тобі… Олеся, а гуляш залишився? — вирішив змінити тему розмови.
— Ціла сковорідка. Погріти? — запитала дружина, дивлячись з підозрою на дивну поведінку чоловіка.
— Ага.
— Чарочку налити? Я сьогодні купила.
Тут Славка прошибала сльоза. Поставивши квітку, він кинувся до дружини і розцілував її так, ніби не бачив років сто.
— Збожеволів, чи що? — злякалася вона такої несподіваної любові.
— Та ні, просто скучив…
— Чудеса. Гаразд, я на кухню, а ти часу дарма не втрачай, там це… розетка відходить.
Спеціально для сайту Stories
