Тетяна повернулася до рідного села з тримісячною донькою. Ця подія викликала безліч пліток: ось тобі й тиха, ось тобі й не може мати дітей.
Недовго ж вона прожила розлученою, уже й дитину принесла на руках!
І тільки мати Тетяни, мовчазна, зовні сувора тітка Тамара знала правду, але дочка була впевнена: від неї ніхто не почує ні слова про те, як Тетяна стала матір’ю…
Село, де народилася Тетяна, мало нічим не примітну назву Золоте. Як це буває в таких селах, люди тут були прості, можна сказати, жили своїм господарством. Працювали люди в колгоспі, а у вільний від роботи час, якого було не так вже й багато, займалися сільським господарством — тримали худобу та садили городи.
Тетяна теж змалку допомагала матері і на фермі, і по господарству. Бувало всяке: і в крижаній воді мерзнути доводилося, коли взимку білизну полоскала в ополонці, і свіжу траву тягати величезними тюками, не зважаючи на вік, і дрова рубати, і глину місити…
Вони жили дещо відокремлено: Тамара була нетовариською, не любила витрачати час на порожні розмови біля єдиного сільського магазину.
Місцеві бабусі за очі називали її солом’яною вдовою, бо батько Тетяни незабаром після її народження поїхав на заробітки, так і зник десь у далеких краях.
Ні, з ним нічого не сталося, просто завів іншу сім’ю, про що одного разу повідомив дружину в листі.
Після цього Тамара ще більше замкнулася. А дивлячись на матір, і Тетяна не особливо прагнула спілкування. І — тим більше — з однолітками. Так і жила ця невелика сім’я, як то кажуть, і серед людей, і на самоті.
Але молодість взяла своє. І Таня, ледь їй виповнилося 17 років, закохалася. Микола жив неподалік, вже відслужив в армії, повернувся в рідне село і влаштувався в колгосп механізатором.
Справедливості заради треба сказати, що за ним тужила майже половина місцевих дівчат: хлопець був надто гарний. Та й працьовитий, серйозний — чим не наречений?
— Ох, Таня, — зітхала інколи Тамара, бачачи, якими поглядами проводжає дочку сусід. — Не ти одна на нього задивляєшся, он яких дівчат Колі в наречені пророкують. А Софії у невістки аби кого не треба, вона вже на дочку голови поклала око.
Забудь про нього, донечко. Є й інші хлопці, може, з кимось іншим і склалося б. А так тільки себе змучиш…
Але серце Тетяни, яке раніше не знало подібних почуттів, тільки сильніше билося, якщо десь поблизу з’являвся Микола.
Сам же Коля особливо ні на кого не задивлявся: працював, ще й вступив на заочне навчання до технікуму. Хіба що на танці в клуб ходив, як і інші сільські хлопці.
Тетяна теж, як закінчила школу, вступила до медичного училища. Додому їздила нечасто — зайвих грошей у них з матір’ю не було.
У січні першокурсниця відпочивала на канікулах. Не помітила, як промайнули два тижні. Перед від’їздом на навчання вирішила сходити до клубу. Уся село там зібралося.
Тетяна вже одяглася, щоб іти додому. І буквально біля самого виходу її окликнув… Микола:
– Таня, йдеш? Зачекай, підемо разом.
Тетяна почервоніла, але зупинилася. Микола накинув пальто, і вони разом вийшли з клубу. Легкий морозець охолодив розпалене обличчя дівчини. Вона не знала, що сказати, боялася видати свої почуття необережною фразою.
Першим розмову розпочав Микола:
– Ти теж завтра їдеш?
– Так, – відповіла Таня і, трохи завагавшись, запитала: – А… ти?
– У мене сесія починається в понеділок, я вже зібрався. Голова дає машину, щоб доїхати до вокзалу. Хочеш, поїдемо разом?
Таня кивнула:
— Так, давай…
Тамара, поглянувши на доньку, що повернулася з клубу, зітхнула: мабуть, щось сталося — Тетяна була надто розпалена й якось схвильована. А коли та повідомила, що поїде на станцію не на колгоспному молоковозі, а на машині голови разом із Миколою, мати лише махнула рукою: хіба ж сучасні діти слухають батьків? Все одно зроблять по-своєму.
Так і почалася дружба Тетяни та Миколи. Виявилося, що молодий чоловік теж давно придивлявся до дівчини, яка відрізнялася від подруг скромністю та серйозністю.
Весь місяць, поки Микола був на сесії, вони зустрічалися, ходили в кіно, гуляли засніженими вулицями обласного центру. А перед поверненням додому Коля зробив Тетяні пропозицію…
Весілля відбулося влітку. Софія, звичайно, не особливо зраділа вибору сина, але змирилася і не стала перешкоджати одруженню. Тамара теж намагалася приховати своє занепокоєння за дочку…
Від колгоспу молодим виділили будинок, і почалося їхнє сімейне життя.
Тетяна просто сяяла від щастя! Вона, як і раніше, навчалася, тільки тепер при будь-якій нагоді мчала до рідного села. А коли Микола приїжджав на чергову сесію до міста, вони орендували кімнату в якоїсь бабусі й проводили час разом.
Так минув рік, другий, ось уже й третій рік добігав кінця… Таня закінчила училище і повернулася на малу батьківщину — у селі якраз побудували свою лікарню, де вона працювала акушеркою.
Микола теж отримав диплом, «доріс» до механіка колгоспного гаража. Здавалося б, живи й радій…
Та тільки неспокійно було на душі у молодої жінки. Вона розуміла, що вже час дітей заводити. Тетяна прислухалася до себе, сподіваючись відчути ознаки наближення материнства. Але, на жаль, порадувати Миколу, що скоро їхня сім’я поповниться, Тетяна не могла.
Їй здавалося, що чоловік дедалі частіше дивиться на неї з запитанням, і від цього в серце проникав холодний страх.
Зібравшись із духом, Тетяна вирушила до міста — у пологовий будинок, де проходила практику. Завідувачка відділення уважно оглянула жінку, призначила аналізи. І після цього між ними відбулася непроста розмова.
— Не буду ходити навкруги, Тетяно, ти сама акушерка, все прекрасно розумієш. Дітей у тебе бути не може. Це факт. Треба змиритися. І, можливо, усиновити дитину. У нас бувають відмовники, нечасто, але таке трапляється, — промовила жінка, співчутливо взявши Таню за руку.
– Подумайте з чоловіком, для вас це вихід.
Додому Тетяна поверталася, немов у маренні. Микола чекав на неї, а коли побачив, зрозумів усе без слів.
– Таню, ця лікарка ж може й помилятися, давай не будемо думати про погане, — спробував він втішити дружину. – Хочеш, поїдемо до Києва? Там же видатні фахівці працюють!..
Але в словах чоловіка Таня чула… сумнів. Вона похитала головою:
– Ні, Коля. Це не помилка. Я не зможу народити тобі дитину. І я зрозумію, якщо… якщо… ти захочеш розлучитися.
Від цих слів у жінки всередині все похололо. Вона чекала відповіді, але Микола мовчав. І його мовчання не залишало Тетяні надії..
Незабаром селом поповзли чутки: Коренчуки розлучаються. Сама Софія із задоволенням розповідала подругам, що син скоро вижене цю браковану. А вже іншу дружину знайти — це не проблема. І діти у нього будуть свої, а не прийомні.
Тетяна спочатку переїхала до матері, а потім і зовсім поїхала — знайшла роботу акушеркою в лікарні в найвіддаленішому районі області. І почалося у неї інше життя.
В село вона не їздила — боялася зустрітися з колишнім чоловіком. Її відвідувала Тамара. Під час чергового візиту вона, зітхаючи, розповіла останні сільські новини:
— Не хотіла тобі говорити, донько, та хто знає, звідки чутки прилетять?.. Твій Колька закрутив роман із дочкою голови Любкою. Вона вже на останньому курсі інституту навчається, приїхала на канікули і — ось.
А сам Федір Ілліч із дружиною сильно розлютилися. У Любки, у місті є наречений, про весілля вже говорили. Ну дівчину голова відправив назад до міста, а Кольку з механіків перевів у механізатори.
Софія від злості скаженіє. Адже їй треба було сина на Любці одружити.
— Ох, мамо… Чому ж я тебе не послухалася? — заплакала Таня. — Життя собі зіпсувала, Колю… І забути його не можу, і як далі жити — не знаю.
Тамара обняла дочку, і так вони сиділи, сумуючи обидві про одне й те саме.
Минув час. Тетяна повністю присвятила себе роботі, проводячи у відділенні не тільки дні, але й ночі. А ще вона почала готуватися до вступу до медичного ВНЗ.
Одного разу, проходячи повз кабінет завідуючої, жінка почула… знайомий голос. «Федір Ілліч?! — здивувалася Тетяна. — Що він тут робить?»
Медсестра, вийшовши з кабінету, була явно засмучена і навіть розлючена. Тетяна пішла за нею, щоб з’ясувати причину візиту голови до їхнього відділення…
– Та він привіз до нас свою дочку. Дівчині вже ось-ось час народжувати. Ось тільки дитина їм не потрібна. Нагуляла вона дитину, — з обуренням розповідала жінка. — Наш головний лікар — чи то його зять, чи то ще якийсь далекий родич.
Дівчина народить і залишить, якщо дитина виживе. Ось так, Таню, буває. Таким дурням Бог дітей дає, а тим, кому справді треба, так і не можуть випросити.
І медсестра пішла коридором відділення, бурмочучи щось собі під ніс. А Тетяна залишилася стояти, наче її прибило до підлоги…
Дитина? У Люби?.. Думки плуталися, збивалися, Тетяна намагалася пригадати, що розповідала їй мати про зв’язок Миколи з дочкою голови… І за всіма підрахунками у неї виходило, що Люба носить дитину Миколи! Це дитина від її коханого!
Дочекавшись, коли Федір Ілліч покине кабінет завідуючої відділенням, Тетяна буквально увірвалася до лікаря:
– Будь ласка, я візьму цю дитину! Я вас дуже прошу! Дозвольте мені її взяти! – Таня плакала, не намагаючись стримати сльози і не помічаючи їх.
Коли лікарка нарешті зрозуміла, про що йдеться, вона, помовчавши, сказала:
— Що ж, Тетяно. Ти хороша акушерка. Та й людина непогана. Твій діагноз дозволяє тобі стати прийомною матір’ю, хоч ти й не заміжня. Я буду клопотати за тебе…
Через три місяці після народження дівчинки, яку Таня відразу полюбила всією душею, формальності були дотримані. А Люба так і не дізналася, що її односельчанка не просто посвячена в таємницю, яку сім’я голови намагалася свято зберегти, але й стала матір’ю народженої нею дівчинки.
А саму Таню місцеві охоронниці моралі обговорювали з великим задоволенням. Найбільше старалася колишня свекруха:
– Недарма кажуть: у тихому омуті водяться чорти, – смакуючи на ходу вигадані нею ж подробиці, розповідала вона подружкам. — І мати, і дочка — обидві хороші! І від Тамарки, мабуть, чоловік не дарма втік! А ця! Прикидалася порядною, а виявляється, і від мого Колі гуляла в місті, поки вчилася.
Не інакше, як від якогось одруженого дитина, ось і повернулася до матері. А то б при чоловікові залишилася. Ні сорому, ні совісті немає!
Подруги співчутливо кивали головами: так, вчасно Микола схаменувся й вигнав цю розпусницю! Ще пощастило, що вона на нього чужу дитину не повісила!
Ох, як би Тетяна хотіла не повертатися до свого села, та тільки одній з немовлям нелегко. А Тамара навідріз відмовилася виїжджати зі свого дому заради… чужої дитини. Не зрозуміла вона дочку, не підтримала. Хоча б добре, що погодилася допомагати з дитиною…
Але з кожним днем і Тамара все сильніше прив’язувалася до Оленки. Так, дівчинка була слабенькою, хворобливою, але, підростаючи, потроху одужувала. І ставала все більше і більше схожою на Миколу.
Сам же Коренчук із села поїхав — незабаром після того, як сталася вся ця історія з Любою.
Серце Тетяни стискалося щоразу, коли до неї доносилися найменші звістки про Колю. Так вона й жила спогадами, не в силах витіснити з себе любов, яку тепер ділила на двох: на чоловіка, навіть у думках не вважаючи його колишнім, і на його дочку, яка стала їй по-справжньому рідною.
Олені було вже п’ять років, коли Тетяна дізналася, що Микола повернувся. І цю звістку жінка сприйняла напрочуд спокійно. Та й у селі люди вже давно перестали пліткувати про неї: Тетяна жила чесно, хоч спочатку розпусні чоловіки й поглядали в її бік.
Одному залицяльнику Таня дала такий відсіч, що той довго потім тримався за ребра: високі сходи у будинку Тамари, поки всі сходинки перерахуєш, сам не зрадієш! А інші більше й не наважувалися.
До того ж Тетяна була природженою акушеркою. Жінки йшли до неї народжувати, анітрохи не боячись: вона вміла приймати по…ги так, що навіть складні випадки закінчувалися благополучно.
…Микола з’явився на порозі несподівано. Увійшов у двері, привітався. Тетяна була вдома — читала Оленці книжку. Тамара завершувала вечірні справи на кухні.
— Мені… треба поговорити, — промовив чоловік, привітавшись.
Таня накинула на плечі шаль і вийшла за ним у сіни.
– Пробач мене, – глухо промовив він. – Наробив я справ… Дурень був тому що. Послухав матір, думав, забуду тебе. Не забув. І… про дочку я все знаю. Люба написала. У неї там… не складається, загалом. А я… Їздив у ту лікарню. Хотів дізнатися про дочку.
Так і поїхав би ні з чим, якби не літня медсестра. Вона й шепнула мені, що дівчинку удочерила акушерка на ім’я Тетяна, односельчанка, відмовниці. А решту я сам зрозумів.
Мати ж у жодному листі не згадувала тебе добрим словом…
Тетяна стояла, дивлячись на обвітрене обличчя Миколи, впізнаючи й водночас не впізнаючи такі рідні риси.
Чоловік змарнів, схуд, постарів. І вона кожною клітинкою свого тіла відчувала, що потрібна йому. І що він потрібен їй. І весь біль прожитих без нього років виливався по щоках Тетяни гарячими сльозами.
– Не плач, Тетяно, будь ласка, – промовив Микола, притискаючи жінку до себе. – Тепер у нас все буде добре.
– Я не плачу… Це я від щастя, – уткнувшись у плече коханого, прошепотіла Таня.
…Через місяць, знову узаконивши свої стосунки, Коренчуки виїжджали із села. Їх проводжала Тамара. Тепер вона була спокійна за свою дочку й онуку.
І лише Софія кипіла від безсилої злості, не розуміючи, що сталося з її сином? З чого раптом він знову вчепився в цю Таню? Навіщо йому чужа дитина, яку хтось розбестив?..
Але Микола й Тетяна зберегли таємницю Люби. А Тамара й раніше не любила базікати, а про це взагалі пообіцяла мовчати.
І більше ніщо не затьмарювало життя цієї трійці: ні примари минулого, ні страх перед майбутнім. Сім’я возз’єдналася.
