– Привіт, мамо. – Зять увійшов до квартири тещі з похідним рюкзаком за плечима.
Віра Степанівна хотіла сказати йому «бачилися», але згадала, що бачилися вони вчора, а не сьогодні, і тому сказала:
– Привіт, Славику. Ти чого з рюкзаком?
– Так я, це… – Славик по-хазяйськи оглянув кімнату і зняв рюкзак з плеча. – До вас приїхав. Пожити.
Теща хвилину намагалася зрозуміти сенс фрази зятя, потім перепитала:
– Пожити?
– Ну, так…
– Тебе що, Тетяна з дому вигнала?
– Чому, вигнала? – здивувався Славик. – Якби вона мене вигнала, я б хіба до вас пішов? Я ж не такий нахабний, як деякі.
– Зачекай-зачекай, – перебила його Віра Степанівна. – Нічого не розумію. Ти навіщо до мене приїхав? Може, у справах? Де Тетяна?
– Вона залишилася вдома. Загалом так, Віра Степанівна, пояснюю ситуацію. Після того, як ви вчора від нас поїхали, ми довго з Тетяною думали з приводу вашої пропозиції.
– Якої ще пропозиції?
– Ну, як? Ви ж весь тиждень, який у нас жили, говорили про це. Ви ж вимагали від мене, щоб я відпустив Тетяну одну до Туреччини. Ну, за цією вашою гарячою путівкою, яку вам всунули ваші знайомі. Від’їзд, начебто, через десять днів?
– І що? – Теща дивилася на зятя виряченими очима, намагаючись вникнути в суть.
– Ми ще чинили опір, говорили, що ми чоловік і дружина, і звикли відпочивати удвох, – продовжував пояснювати Славик.
– Але ви говорили, що мовляв, нічого з нами не трапиться, потрібно вашій улюбленій Тетяні відпочити від сімейного побуту. І Таня вчора все-таки піддалася на ваші вмовляння і погодилася.
– І що? – знову повторила своє запитання Віра Степанівна.
– Ось. – Зять сів на диван тещі. – Ми, все-таки, вирішили провести з нею слідчий експеримент. Точніше, хочемо перевірити, чи зможемо ми прожити якийсь час один без одного, і при цьому не накоїти дурниць.
Так, як у мене путівки ніякої немає, і їхати мені в цьому місті абсолютно ні до кого, ми з Танею вирішили, що я поживу тиждень у вас, а вона буде одна в нашій квартирі.
– Скільки – скільки ти зібрався тут жити? – У тещі від обурення навіть перехопило подих.
– Всього тиждень. А нічого. Ви ж у нас і довше живете. Ми терпимо.
– Зачекай! – знову перебила зятя теща. – А чого це ти до мене приперся, а не до своїх батьків? У тебе свої батьки є, їдь до них!
– Ну, по-перше, вони живуть в іншому місті, і витрачатися на квитки туди-назад заради такого експерименту нерозумно.
По-друге, вони мене без Тані надовго не приймуть. Вони за старомодними правилами живуть. А ви у нас людина сучасна, так що, потерпіть. Я, щоб вас ночами хропінням не будити, на кухні спати буду.
– На якій ще кухні? Навіть і не думай. Я вночі встаю і на кухні їм.
– Ах, так, – згадав Славик. – Точно! Ви ж і у нас вночі по квартирі бродите. Ну тоді, буду на підлозі спати, десь в кутку, на килимку. Ви не турбуйтеся, я вам сильно не заважатиму.
Вдень сидітиму на балконі, ввечері дивитимуся телевізор і з вами про наше життя з Танею пліткуватиму.
– Ти що тут несеш? – Віра Степанівна від жаху не знала, що робити. – Ти наді мною, чи що, познущатися приїхав?
– Чому ви так погано про мене думаєте? – здивувався Славик. – Що вам, для мене їжі шкода? Не бійтеся, я вас сильно не обтяжу.
Єдине, про що я вас попросив би, сьогодні дати мені можливість посидіти з моїми друзями на вашому затишному балкончику.
– З ким?
– З приятелями. Ну, у нас на роботі така традиція. Як хтось із наших у відпустку йде, так ми з друзями збираємося і трошки гуляємо. Таня про цю традицію знає.
До речі, ви можете доньці потім розповісти – хто і скільки чого випив, і все таке.
– Це що, я ще повинна і твою компанію тут терпіти? – у тещі всередині все закипіло. – З якої радості?
– А що такого? Ви ж самі нам вчора говорили, що відпустка без веселощів не буває. Ну, подумаєш, говорили ви, сходить Тетяна в якийсь бар, вип’є з компанією туристів червоного – і що? Вона ж не якась «прости-Господи». Ви так говорили?
– Ну, припустимо, говорила, – зі злістю погодилася теща.
– Значить, і я маю право випити червоного, тим більше під вашим наглядом. Якщо що, і вам наллємо. А ви нам закуску приготуєте.
– Ти зовсім здурів?
– Нормально, – легковажно махнув рукою Славик. – Вам ще в нашій компанії і сподобається. Ще й пісню заспіваєте. А Таня, нехай вона одна в квартирі сидить, нудьгує, набирається терпіння.
Через десять днів у неї повна свобода почнеться. Так що, вирішено. Я тут зараз рюкзачок у вас залишу, і піду в магазин, до нашого банкету чогось прикуплю.
А вам раджу сьогодні ж з’їздити до моєї Тетяни і віднести їй цю вашу путівку. Тому що завтра у вас голова буде боліти від сьогоднішнього вечора, а потім ще щось може трапитися.
– Ой, Славик, я ж тобі забула сказати! – раптом вигукнула теща. – Я ж ту путівку, яку обіцяла Тані, я її вже іншій людині віддала.
– Як це? – розгубився Славик. – Навіщо? Ми ж уже налаштувалися!
– А про всяк випадок, – з полегшенням зітхнула Віра Степанівна. – А раптом наша Таня там все-таки щось таке накоїть. Відпустка наодинці – це справа непередбачувана, я по собі знаю.
Не дай Бог – зруйнується ваша щаслива пара, я буду винна. Так що, Славик, експеримент вам тепер не потрібен, і йди-но ти зі своїм рюкзачком додому, до дружини.
– Ех… – Славик видихнув, встав з дивана, взяв рюкзак, і на прощання невдоволено блиснув очима, вийшов з квартири тещі.
– Слава тобі, Господи, – перехрестилася теща.
– Пронесло… – перехрестився і Славик, закривши за собою двері…
Спеціально для сайту Stories
