Забігаючи після роботи в літній душ, Валерій перебував у чудовому настрої – за годину в клубі почнуться танці і мила серцю Наталка, звичайно, прийде. Якби Валера знав, що через п’ятнадцять хвилин мати і сестриця знатно зіпсують йому не тільки настрій, а й життя, то, напевно, радів би своїм останнім мріям ще більше…
Валерій вже уявляв, як він зможе, не таючись і не боячись осуду, доторкнутися на очах у публіки до талії Наталії і наблизитися настільки, що відчує запах її дихання впереміш з ароматом губної помади, і зірве з її обличчя несміливу усмішку, і помітить у блиску її очей миттєве “так”, що означає, що він теж їй подобається.
Весь чистий і запашний від мила він зайшов у будинок і, ставши перед дзеркалом, почав ретельно витирати волосся від води, щоб воно швидше висохло. Захоплений своїм відображенням – а подивитися в дзеркалі було на що, адже Валерій хлопець видний, – він навіть не помічав спочатку, що в будинку тихо: мати не поратися, не прикрикує, сестра не пурхає сюди-туди, як це зазвичай буває перед зборами на танці.
Насвистуючи пісеньку, Валерій ще покрутився і залишився задоволений усім: і мужніми плечима, і міцним здоровим рум’янцем на щоках, викликаним постійним перебуванням на свіжому повітрі. Працював Валерій при колгоспі комбайнером. Він узявся за гребінь і почав ретельно зачісувати назад волосся. Почув, що шушукаються мати з сестрою.
– Тая! – крикнув весело Валера, – ти вже зібралася на танці? – спитав він і почав наспівувати, дражнючи сестру: – Ой ти, Таю, ти така – шебутна, розбита, що будь-який хлопчина вип’є тебе з лишком!..
– Ааахх!… Ооой!… – плаксиво відповіла Тая і почулося, як рипнула сітка ліжка, але Валерій і цьому не надав значення.
– Та прям ніжні якісь, ти подивися, вже й пожартувати не можна, – виправдався брат і продовжив зачісувати волосся, напружуючи чоло, складаючи його від старанності в гармошку.
– Ну тихо ти, тихо… – пробурчала мати, – ой, Валеро, у нас тут це…
– І слухати не хочу, – заперечив Валерій, – я на роботі втомився, відчепіться від мене. Що там знову? Поросят годувати? Раніше треба було, я після купання до них ні ногою. Не помруть за три години, зачекають до ночі. Я зараз у рот щось закину і викочуватиму мотоцикл. – Він кинув гребінець і крикнув уже з нетерпінням: – То що, Таю? Підвезти тебе? Або Кольку свого чекатимеш?
Тая щось зашепотіла матері. Валера почув: “молю!”
– Іди сюди, Валеро, – заможним голосом просила мати, – горе у нас у родині, страшне горе.
– Ох вже мені ці бабські трагедії, – пробурчав Валера і зробив кілька кроків у бік кімнати.
За шторою на нього чекало видовище, що не часто спостерігалося: Тая, вся заплакана і сколочена, сиділа на ліжку враскорячку, підпираючи спиною стертий гобелен з оленями. Її широко і незграбно розставлені ноги виглядали грубо, домашня сукня задерлася до середини молочних стегон. Ніс Таї був знатно натертий і червоний, а її розпухлі губи нервово посмикнулися.
Вона дивилася на брата червоними очима, дивилася загнано, з надією і водночас із примхою. Хоч вона і була молодшою сестрою, але по суті Валера замінив їй батька, він був єдиним чоловіком у сім’ї: коли Валері було п’ятнадцять, а Таї дев’ять, тато покинув їх, промінявши на жінку з району. Поруч з нею на краю ліжка, сиділа мати з обличчям земляного кольору.
Ліва рука матері поплескувала дочку по нозі, права м’яла спідницю. Будь-яка людина, побачивши її вперше, подумала б – хвора, але діти звикли. Валера знав, що у матері проблеми зі здоров’ям. Кілька разів її забирали до лікарні. Додому вона поверталася недолікованою, тікала з відділення, коли легшало.
– Сідай, Валеро, синку, – вказала мати на місце біля себе.
– Постою. Насидівся за день. Що тут у вас? Чого це ти, Таю? З Колькою своїм посварилася чи що?
– Не в брову, а в око потрапив, Валеро, не в брову, а в око, – проторохтіла мати.
– Ну і в чому біда? Помиріться чи нового знайдеш, теж мені кінець світу. Тобі всього сімнадцять років, встигнеш одружитися.
Тая закрила обличчя долонями, щоб сховати щоки, що спалахнули.
– Він, Валерко, одружуватися на Таї не хоче, а їй треба. Терміново.
Валера зареготав. Подивився на сестру з іронією:
– І що ж за терміновість? Невже так свербить там у тебе… Спідницю то виправ хоч! Розкорячилася, як баба на базарі, дивитися соромно.
Та злісно випростала ноги і прикрила їх, очі її спалахнули соромом.
– Та що ж ти такий тугодум, Валеро! – почала мати, – при надії твоя сестра, дитину чекає!
Валера здивувався і подавився усмішкою. Вражено дивився на Таю. Він її досі сприймав як дитину…
– Ти коли встигла? Хіба можна так порядній дівчині – до весілля?
Тая відвернулася, роздмухуючи щоки, руки схрестила на грудях.
– Так, що вже тепер, синку, лаяти її, – подалася вперед мати, простягаючи руки до сина. – Дурна дівко, сама розуміє. Наробила… Її б же нитку по-тихому на батькові дитини, та він у відмову пішов.
У Валери обличчя витягнулося.
– Це як?
– Не хоче!
– Ти ж зустрічалася з ним, Таю!
Тая відповіла тільки тим, що затремтіла губами і знову заплакала.
– А, каже, не хоче! – заплескала згаслими очима мати. – Рано йому! Він у місто на навчання знову їде, третій рік навчається…
Валера кричав. Обзивався. Злився дуже, мало не роздер на собі сорочку. П’ятами бив по підлозі і тряс сестру, переконуючи її в тому, наскільки вона дурна.
– Мало того, що завагітніла, то ще й від негідника такого! Так, ну все, я зрозумів, що від мене потрібно – набити йому морду і змусити одружитися на Таї. Правильно?
– Це можна, але не забувай хто він, тобто батько його, – вказала пальцем вгору мати, – і хто ми, – закінчила вона, розвівши руками, показуючи, що їм до тієї родини далеко.
Валера навіть почервонів від приниження. Всі знали, що родина Миколи досить заможна за мірками села завдяки тому, що батько не проста людина, голова колгоспу.
– І що? Є закони! Знайдемо куди звернутись!
– А розголос? А плітки? Таю всі засуджуватимуть за те, що до весілля віддалася, – канючила мати, знову погладжуючи коліно дочки. – Не ганяй коней. Є й інший вихід.
– І який?
– Коля сказав, що одружується з Таєю, якщо ти візьмеш за дружину його сестру.
Валеру до стіни відкинуло від такої звістки.
– Щоб я одружився з Оленою?! На рябій і косій цій?! Ні за що!
– Не губи мене, брате! – проридала Тая. – Усе життя буде загублене! Невже ти мене зовсім не любиш? Пощади!
– Так, Валеро, не по-сімейному це, – підключилася і мати, – сестра в біду потрапила, ну буває, молода, дурна, що ж тепер на ній хрест ставити? Від тебе все залежить, будь великодушним, піди назустріч, допоможи їй життя влаштувати. Та й одружитися тобі час – двадцять три роки вже, а Олена дівка хороша і смирна, ти на обличчя не дивись, зате роботяща, буде мені помічницею і тобі слова поперек не скаже…
Валері від таких промов хотілося перехреститися.
– Та з глузду ви тут з’їхали, не інакше! Не буду я з нею одружуватися, годі вигадувати! У цієї Олени обличчя, як у крокодила, жоден хлопець не задивлявся, і вона старша за мене на рік! Доняньчилася ти зі своєю Таєю, все берегла її, все плекала, ось тепер і отримуй. І ти теж, профурсетко, жни скільки влізе, а я своє життя заради твого зиску губити не збираюся!
Валера вилетів із кімнати і почав одягатися швидко. Про вечерю можна було забути – шматок у горло не ліз, та й мати ходила за ним по п’ятах і канючила “одружуйся, одружуйся, не губи Таю”. Валера викотив свій мотоцикл за двір і якийсь час просто катався в сутінках селом, ніяк не міг заспокоїти голову.
Перед його очима вставав образ тієї самої Олени: непоказної, негарної дівки, покритої з голови до ніг гидким ластовинням. Ніс у Олени довгий, як у мурахоїда, настільки, що, здавалося, все обличчя її складається з цього носа і саме на нього кріпляться інші частини обличчя, губи ниточкою, очі злякані, навіть щоки і ті провалювалися.
Фігура у Олени – палиця, або дошка від штакетника. Плоска і худа з усіх боків. Ну і хто на таку гляне? Ні, сама по собі вона може і нічого дівчина, характер хороший, та тільки хто з хлопців закохуватиметься в той характер з такою зовнішністю.
– Ні за що! – вголос повторив Валера і подав мотоцикл у бік клубу. – Ні за що! – повторив він, уже танцюючи та обіймаючи за талію милу серцю Наталю. Танцював Валера машинально, не отримуючи ніякого задоволення, все думаючи про сестру і про те безглузде прохання, яке вона озвучила з матір’ю.
– Що – ні за що? – запитала, хихикнув, Наталка.
– Нічого. Я так… про своє.
– Ти сьогодні інший. В тебе проблеми?
– Вдома, так… Сестра моя… захворіла.
– Так моя мама фельдшер!
– Ні, ні. Не настільки. Самі впораємося, не хвилюйся.
Ні Тая, ні Микола так і не прийшли до клубу. Після танців, провівши додому Наталю, Валера вирішив по’їхати до двору Миколи. Звати не став, вирішив поспостерігати за вікнами і для цього пробрався до квітника. В одній із кімнат побачив Миколу. Він був один. Валера делікатно, щоб не почули інші, постукав у скло. Микола висунувся.
– Вийди на розмову, – сказав Валера і повернувся до мотоцикла.
Поки Микола виходив, Валера закурив.
– Ти що ж, щеня, а? – говорив Валера, випускаючи дим за праве вухо Миколі.
– Що?
– Я все знаю!
– А, ти про це… Умову я сказав.
– А ми до суду тебе!
— Валяй, коли діватися немає куди. Примусять – одружуся, але для суспільства дитину так і не визнаю і сестрі твоїй буде зі мною не солодко, сама втече.
– Слухай, я не розумію! – почав виходити з себе Валера. – У вас же кохання начебто було! Хіба так чинять із коханими?
– А ти зрозумій – Тая мені подобається, але щоб одружитися – рано. Та й сім’я у вас така… не багата. Різний рівень у нас.
– Ти мені зараз тут… – замахнувся Валера, – як портити її, значить, так нормально, а як одружуватися…
Микола швидко відскочив.
– Коротше умови я сказав: ти береш за дружину мою сестру, а я твою – по-моєму чесна угода. У мене мати вся на нервах зійшла, що Оленка залишиться старою дівою, щодня голосіння, сповістила і нас, і себе. Погоджуйся! Батько тебе, як зятя, не образить!
– Та пішов ти зі своєю Оленою! Ось псина! – хотів наздогнати його Валера, а Микола вже за хвіртку втік. Пропищав звідти:
– Ну, і ти пішов! Доброї ночі!
Два тижні спостерігав Валера, як чахне на очах його сестра. Він рвався йти на будь-які заходи заради справедливості, але мати і Тая висли на його плечах і благали тільки про одне: “Одружися з Оленою!”. Чи добре знала Тая добрий характер брата, чи залякав її чимось Микола, чи наобіцяв чогось у разі одруження сестри, тільки Тая не відступала і вміло намовляла мати.
Брат все для неї робив, зробить це! І здався Валера: пішов прямісінько до Олени і, важко дивлячись у нелюбі очі, запропонував розписатися. Олена від хвилювання і двох слів не могла зв’язати, але було зрозуміло, що погодилася. Валері важко було уявити себе поруч із такою непоказною дружиною, з болем думав він про Наталку, що відчує вона, коли дізнається про новини.
Він же давав їй надії. М’яко у них все йшло… і раптом урвище. Та й перед друзями за таку дружину соромно! Але Валера, хоч і наважився на такий крок, твердо вирішив і інше – розлучитися з цим крокодилом як тільки буде змога. Наступного дня Тая сяяла від щастя – з Миколою настав мир, він зробив їй пропозицію! Весілля зіграли одне за одним.
Так з осені Тая поїхала разом із Миколою до міста, а Валера взяв до хати тиху дружину Олену, жити у тестя він категорично відмовився. Олена була схожа на тінь – не так зовні, як внутрішньо. Шурхала тихо по будинку, відсиджувала робочий годинник у бібліотеці, намагалася нічим не заважати Валері, а він на неї і не дивився, щоб зайвий раз не засмучуватися.
Захоплювалася Олена всякими травами, малювала їх у окремому зошиті, робила під кожним запис. Свекруха полюбила Олену за лагідність і простоту, тільки з нею Олена могла і поговорити, і посміхнутися, але варто було повернутися додому Валері, як вона наче води в рот набирала, боялася і рух зайвий зробити, щоб не заслужити похмурого погляду чоловіка.
В цілому Валерій жив життя як і раніше: працював, розважався з друзями, до жінок став ставитися простіше, не гидував скористатися якоюсь вітряною особою. Нестерпно було бачити Олену. Нестерпно було бачити Наталю, яка перестала з ним вітатись і помічати. В інших жінках він намагався забутися. Все одно щастя у житті немає.
Не кидав Олену, бо було ліньки морочитися, думав, якщо підвернеться щось варте, а поки що… нехай живе. Так минув рік. Якось подивився Валера на матір і з подивом помітив, що та стала виглядати набагато краще: обличчя перестало бути землистим, з’явився рум’янець, посвітліла вона, навіть по хаті стала активнішою.
– Це Олена відпоїла мене травами. Вона ж захоплюється. Зробила збір! Щомісяця щось там міняла… Знаєш, ніхто так моїм здоров’ям ще не цікавився, не хвилювався за мене, а тепер дивися – я і відро підняти можу – запросто!
Вперше глянув Валера на дружину з повагою, попросив показати зошити, в які Олена все про трави записувала. Потроху почали вони розмовляти про просте, про життєве, Валера до неї вже звик і не так впадала в око її зовнішність. Сталося так, що занедужала Олена: слабкість на неї знайшла, поганий апетит, нудота.
Валера їй трави пропонував, а Олена посміхається, приємна їй турбота чоловіка, але відповідає, що трави їй не допоможуть. Першим у Валери та Олени народився син. Були, звичайно, побоювання у батька, що дитині дістанеться невдала генетика, але ні – у Валеру пішов синок. І куди тут розлучатися?
Валера хоч і не відчував кохання до дружини, але людиною був чесною, порядною. Відчув він справжню відповідальність і за дружину, і за дитину, а, як відомо, те, про що ми піклуємось і у що вкладаємо душу, прикипає до нас міцно і, хоч ми і не бачимо і не замислюємося про це, – воно вже є і цінність його особливо усвідомлюється при загрозі втрати.
Гуляв Валера. Були в нього інші жінки, були… Олена й знала, може, але мовчала. До однієї прикипів начебто, а як дійшло з її боку до ультиматуму: я чи дружина, Валера зрозумів, що ні… Сім’я йому ближче. Олена надійна, спокійна, жити з такою можна. Дитина ж ще. І не пішов. Став розсудливим навіть. І народилася в них спершу донька, а потім ще один син.
Так і живуть вони разом до цього дня, вже старі, з багатством із онуків. Хто знає, чи прокинулося кохання у Валери до Олени? Чи просто звичка? Відомо тільки, що прожив він до цих днів спокійно, без нервів і сімейних колотнеч… Красивий для свого віку, здоровий чоловік із блиском щасливих очей… Життя вдалося. А що ж Таїсія?
Після восьми років шлюбу з Миколою, за які вони сварилися і розходилися багато разів. Та сама захотіла розлучення і виселила Миколу з його ж квартири. Микола сильно не засмутився, по суті він звільнив житлоплощу добровільно.
Обидва видихнули з полегшенням і в майбутньому намагалися менше перетинатися – занадто гримуча вийшла суміш із цих двох зарозумілих людей, які вважають, що їм усі повинні. Таїсія намагалася вийти заміж ще двічі, але після п’ятдесяти років зрозуміла, що їй взагалі ніхто не потрібен. Так і живе одна…
