“Як давно це було…. Яка романтична банальність! Нас познайомив Інтернет. Він познайомив, а реальність розлучила.
Він подарував мені обручку, зібралися одружитися. А потім він покинув мене. Кинув без жалю! Як це несправедливо !
Два з половиною роки я жила мрією про те, щоб усе повернулося назад. Але доля наполегливо чинила опір цьому.
Я зустрічалася з чоловіками, щоб коханого викреслити з пам’яті. Один із них зустрівся мені в тому самому місті, в якому жив мій дорогоцінний колишній. Я й не думала про те, що зустрінуся з ним у цьому багатолюдному мегаполісі.
Але ж завжди відбувається те, чого ми найменше очікуємо. Ми йшли з моїм хлопцем, тримаючись за руки. Зупинилися біля світлофора, чекаючи на зелене світло. А він стояв на зворотному боці дороги. З ним поряд була його нова пасія!
Біль і тремтіння пронизали все моє тіло. Пронизало наскрізь! Ми зустрілися поглядами, старанно вдаючи, що ми зовсім незнайомі. Однак цей погляд не вислизнув від мого хлопця. Звісно, він мене розпитуваннями та питаннями засипав, коли ми повернулися додому (жили ми в нього).
Я все розповіла. Петя зібрав мої валізи та відправив додому поїздом. Я розумію його…. І він, мабуть, мене також розуміє. Але тільки по-своєму.
Дякую йому, що відправив мене на батьківщину без скандалів та синців «на згадку».
До відправлення поїзда залишалося дві з половиною години. Я знайшла номер свого коханого і зателефонувала йому. Він одразу впізнав мене, але не кинув слухавку(я подумала, що саме так і буде).
Він приїхав. Ми зустрілися у привокзальній кафешці. Потім ходили площею. Моя валізка самотньо чекала мене на вокзалі. Я навіть забула віднести його до камери схову!
Ми з колишнім присіли на лавці біля фонтанчика, довго розмовляли. Не хотілося дивитися на годинник, не хотілося чути стукіт рейок. Він мене поцілував! Так! Поцілував! Я мріяла, щоб ця казка ніколи не закінчувалася.
Коли оголосили мій поїзд…. Він узяв мене за руки і сказав найгірші слова: «Пробач мені! Ти дуже хороша! Ти найкраща! Але ми не можемо бути разом…. Через два місяці я одружуся. Вибач, що не на тобі! Моя наречена чекає дитину. І я не зможу ніколи її покинути. Вибач мені ще раз!». Сльози самі полилися з очей. Здавалося, що й серце моє плакало .
Я не пам’ятаю, як опинилась у вагоні. Не пам’ятаю, як доїхала. Мені здавалося, що я більше не живу. А обручка, подарована їм, зрадливо блищало на пальчику. Її блиск був дуже схожий на сльози, які я пролила за добу.
Пройшов рік. Я не витримала і зазирнула на сторінку в соц мережі. Він уже був одружений. Його вже називали татом….
«Таточка» і «щасливий чоловік» був і залишився моїм найкращим спогадом і найкращою чужою людиною. А його поцілунки обпікають мої губи й досі.
Чи хочу я повторити миті казки? Тепер ні. Не дозволю найкращій людині стати зрадником! Я насолоджуватимуся тим, що він колись був у моєму житті».
