Знову заграла мелодія на телефоні чоловіка, вже вдруге. Надія прочинила двері у ванну кімнату:
– Матвію, хтось тобі знову дзвонить.
– Надя, якщо ще раз подзвонять, відповідай!
Встигла лише прикрити двері, як на телефоні чоловіка знову заграла мелодія. Взяла телефон:
– Я вас слухаю!
– Де Матвій? – пролунав незнайомий жіночий голос.
– У ванній кімнаті. А ви хто?
– Поліна, його перша дружина. Як вас звати?
– Надя.
– Надя, заспокойтеся! Я на вашого чоловіка не претендую. У мене горе, пішла з життя мама, його колишня теща, а я не можу сьогодні приїхати. Нехай він мені передзвонить.
Чоловік вийшов через пару хвилин і відразу запитав:
– Хто там?
– Твоя перша дружина. У неї мама пішла з життя. Просила тебе передзвонити.
Матвій взяв телефон. Торкнувся пальцем останнього дзвінка:
– Поліна, що сталося?
– У мене мама пом.рла, а я не можу приїхати. Сусідка її подзвонила, маму відвезли, а Анна одна вдома. Сусіди там всі непутящі.
– Ти що, дитину з хворою бабусею залишила? – роздратовано запитав колишній чоловік.
– А що я її повинна сюди притягнути? Тут її зовсім ні з ким залишати, – і тут же чи то попросила, чи то наказала. – Матвій, подбай про Анну. Вона ж і твоя дочка.
Зв’язок перервався, і він сів на диван, вирішуючи, як вчинити. Заплакав їхній син, і дружина кинулася туди.
Через хвилину повернулася з сином на руках і сіла поруч. Малюк відразу перебрався на руки тата. Йому вже другий рік пішов, і він відчуває, що татові руки міцніші.
– Як справи, Мишко? – батько спробував посміхнутися, але не вийшло.
– Розповідай, що там сталося? – зажадала дружина.
– Колишня теща … Вона інвалід, років п’ять тому потрапила в аварію. Колишня дружина знову вийшла заміж і поїхала з новим чоловіком на заробітки. Дочку з бабусею залишила.
– А ти, коли востаннє бачив дочку?
– Роки два-три тому, перед тим, як ми з тобою розписалися. Аліменти з мене вираховують з основної роботи.
– Давай Михасика! – зажадала дружина і тут же веліла. – Їдь до своєї дочки! Дізнайся, що там. Скільки їй років?
– Сім.
– Якщо її там ні з ким залишити, привези сюди.
– Дякую, Надя!
***
Колишня теща жила за містом у невеликому будиночку. Матвій приїхав туди вже ввечері. Пройшов у хвіртку і постукав у зачинені двері.
Довго ніхто не відкривав, хоч і відчувалося, що за дверима хтось стоїть. Нарешті, пролунав переляканий дитячий голосок:
– Хто?
– Анно, це я, твій тато. Відкрий!
– Ти, правда, мій тато?
– Правда, донечко, правда.
Двері відчинилися. Дочка підросла, але залишалася маленькою і худенькою для своїх семи років.
– Тату, – притиснулася до нього і почала розповідати крізь сльози. – Бабуся пішла з життя, її відвезли. Тату, мені страшно. Мама поїхала і зовсім не приїжджає.
– Все, Анно, заспокойся! Я з тобою.
Зайшли в будинок. Удома було незатишно. Їсти нічого. А дочка продовжувала тримати його за руку, боячись, що він піде.
Пролунав легкий стукіт у двері, і зайшла сусідка:
– Це ти, Матвій?
– Я.
– Пішла з життя твоя теща. Вона останній тиждень ледве вставала. Я дзвонила твоїй Поліні, а їй все ніколи. Сьогодні вранці Анна прибігає, каже, що бабуся не встає. Заходжу, а вона вже… холодна.
Він лише кивнув головою.
– З Анною треба щось робити, – продовжила сусідка. – До себе я її взяти не можу. Мій знову напідпитку.
Дитина притиснулася до нього сильніше, злякавшись, що її залишать тут одну.
– З собою її візьму, – твердо вимовив Матвій. – Ви за будинком подивіться, поки Поліна приїде!
– Звичайно, звичайно, подивлюся.
– Донечко, збирайся! Одяг з собою на перший час візьми!
Та кинулася збирати свої речі в пакети, раз у раз озираючись, чи не пішов тато. Потім підійшла до тумбочки:
– Тато, бабуся сказала, якщо з нею щось трапиться, треба ось ці документи взяти і гроші, щоб її поховати, – і дівчинка заплакала.
– Клади в пакет!
– Тато, і ключі треба взяти, будинок закрити.
– Візьміть, візьміть! – кивнула головою сусідка. – У мене запасний комплект є.
Вони вийшли з дому.
– Тату, а куди ми підемо?
– До мене додому.
– Тату, а чому ти від мене пішов? Ти ж хороший.
Матвій здригнувся і низько опустив голову. Він не знав, що відповісти дочці.
***
Добралися до будинку, де жив Матвій зі своєю новою сім’єю, вже затемна. Зайшли в квартиру. Надя стояла в передпокої. Поглянувши на перелякану дівчинку, важко зітхнула:
– Чому ти така худенька? Хочеш їсти? – і не дочекавшись відповіді, легенько взяла її за плече. – Ходімо руки мити! Як тебе звати?
– Анна.
– Мене – тітка Надя.
Сіли за стіл. Господиня перед усіма поставила картопляне пюре з котлетою.
Їли мовчки, кожен думаючи про своє. Надія постійно кидала погляди на дівчинку, відзначаючи, що та, хоч і голодна, але їсть акуратно. А ще Надя думала про своє життя, якимось жіночим чуттям відчувала, що в їхньому житті настають зміни.
***
Сама вона була з багатодітної сім’ї. У батьків їх було п’ятеро, вона друга. Двоє молодших досі з батьками в селищі живуть. Їй батьки купили однокімнатну квартиру, коли вона коледж закінчила, трохи грошима старший брат допоміг. Почала працювати в цеховому техбюро технологом.
Матвій працював у них у цеху зварювальником. Після того, як він розлучився зі своєю першою дружиною, всі молоді незаміжні жінки і дівчата почали звертати на нього увагу. Він добре заробляв, крім основної роботи ще й підробляв. Звернула увагу і Надя.
Через рік вони одружилися. Гроші у Матвія були, і квартира однокімнатна була, замінили обидві квартири на трикімнатну. Дітей хотіли, принаймні, двох. Народився Михайло. Раділи життю і були щасливі.
І ось сьогодні в їх сімейне життя потрапила дочка Матвія . Добре, якщо на день-другий. А якщо надовго? Ось про це Надя і думала.
***
Поїли, встали з-за столу.
– Дякую, тітонько Надя! – сказала дівчинка і раптом запропонувала. – Давайте, я посуд помию.
Надя ледь не випустила тарілку з рук. На обличчі з’явилася посмішка:
– Іди краще у ванній гарненько помийся, помічниця!
Налила у ванну води. Дівчинка принесла якийсь пакет.
– Роздягайся, залазь! Зараз тобі нігті пострижу. Он які вони у тебе нерівні.
– Я сама пострижу.
– Чому раніше не стригла?
– У бабусі ножиці такі тупі були, вони нігті ламали.
– Гаразд, – посміхнулася Надія. – Я подивлюся.
Стригла дівчинка акуратно і рівно.
– А що у тебе в пакеті, – запитала жінка.
– Мій одяг.
Надія заглянула. Там була нижня білизна Анни, пом’ята і запрана:
– Я сама прала в тазику, – повідомила дівчинка. – А праскою бабуся прасувати не дозволяла, вона у нас не вимикалася.
І знову жінка не могла стримати посмішку.
***
Рано вранці всіх розбудила мелодія на телефоні Матвія. Дзвонила його колишня:
– Що ти, так рано? – буркнув він.
– Забула, що у вас інший час. Я сьогодні не зможу приїхати, тільки завтра.
– Як це?
– Вона ж була твоєю тещею, організуй похорон! – колишня не просила, а наказувала.
– Твоя мати залишила десять тисяч…
– На десять тисяч не поховаєш. Диктуй номер картки, перешлю тобі двадцять тисяч. Тридцять цілком має вистачити.
– Але…, – він намагався щось заперечити.
– Матвію, диктуй!
Він продиктував номер.
– Все, зараз перешлю, – і згадавши, запитала. – Як там дочка?
– У нас в квартирі.
– Нехай сьогодні-завтра у вас поживе. Потім вирішимо.
Зв’язок перервався, а через пару хвилин на телефоні пролунав писк, що сповіщав, що гроші переказано.
– Що там? – підійшла до Матвія дружина.
– Поліна не може сьогодні приїхати і просить організувати похорон матері, – увімкнув телефон. – Ось переказала двадцять тисяч.
– Поховати все одно треба. Бери відгул, займайся!
– Дякую! – і обійняв свою дружину.
– Дивись! – несподівано прошепотіла вона. – Анна з нашим Михасиком грається. І вони ж розуміють одне одного.
Чоловік пішов. Діти нагодовані. Треба йти в магазин, а на вулиці нудний дощ, який не збирався закінчуватися. Хіба сина з собою візьмеш? Тут в голову прийшло несподіване рішення:
– Анно, ти посиди трохи з Михасиком, а я в магазин сходжу.
– Посиджу!
– Тільки дивись, щоб він до вікна не ліз.
– Гаразд, тітонько Надя!
***
Надія, звичайно, поспішала повернутися. Адже вона вперше залишила свого синочка на сторонню людину.
Відчинила двері. Кинулася в кімнату. Діти мирно гралися. Побачивши її, кинулися до неї.
– Молодець, Анно! – з полегшенням зітхнула Надія.
***
Приготувавши обід, Надя покликала дітей:
– Ходімо обідати.
Син встав, маючи намір кинутися в кухню, а Аннв почала збирати розкидані іграшки. Побачивши це, Михайло став їй допомагати.
***
Дочка покійної приїхала лише наступного дня перед самими похоронами. Поплакала біля тр.ни матері в селищі, де вона жила.
Побачила свого колишнього чоловіка з дочкою. Підійшла, обійняла дочку і відразу звернулася до Матвія:
– Ти з Анною поки побудь. Після похорону поговоримо.
***
Після похорону Поліна знову підійшла до них і попросила вже нормальним голосом у свого колишнього:
– Зателефонуй своїй дружині, я хочу з нею поговорити.
Матвій здивовано знизав плечима, але зателефонував:
– Надя, все, поховали. Тут Поліна хоче з тобою поговорити.
– Передай їй телефон.
– Надя, привіт! – сказала та привітним голосом. – Мені потрібно з тобою поговорити.
– Про що?
– Не про чоловіка. У мене є інший.
– Гаразд, приїжджай! Поговоримо, – сміливо сказала Надія.
***
Зайшли в квартиру. Поліна почала оглядати її. А маленька Анна підійшла до Надії і повідомила:
– Бабусю поховали, і вона більше не повернеться.
– Анно, вона не в небо полетить і буде на тебе звідти дивитися. Іди у ванну кімнату, гарненько помийся! Я тобі нову сукню купила, гарну.
Дівчинка пішла у ванну кімнату, а дорослі вимили руки на кухні і сіли за стіл.
– І про що ти хотіла зі мною поговорити? – першою запитала господиня квартири.
– Я відмовлюся від аліментів на Анну. Все одно я їх всі матері пересилала. Будинок, в якому вони жили, перепишу на тебе. Робіть з ним, що хочете!
– Поліна, я щось нічого не розумію.
– Надя, мені нікуди подіти дочку. Нехай вона у вас поживе.
Добру хвилину за столом стояла тиша. Яку порушив голос з ванної кімнати:
– Тітонько Надя, я помилася!
– Зараз.
Схопила великий рушник, загорнула дівчинку:
– Ходімо, покажу, що я тобі купила.
– Яка красива! – дівчинка з цікавістю розглядала речі.
– Одягайся! Потім покажеш, яка ти гарна.
Надія повернулася на кухню, і гостя відразу задала питання:
– Що, Надя, згодна?
– Але так не буває.
– Чому? – Поліна, схоже, вже все продумала. – Батьки мають однакові права на виховання дитини. Пропишемо Анну до вас. Бабусин будинок продасте. Купіть собі що-небудь.
На кухню зайшла Анна, розчесана і в новій сукні, і радісно запитала:
– Тітонько Надя, красиво?
– Красиво! – посміхнулася Надія.
Справжня мама поклала руки на плечі дівчинки і ласкаво запитала:
– Анно, ти хочеш жити тут?
– З татом і тіткою Надею? Хочу, – повернулася до цієї доброї жінки, заглянула їй в очі. – Тітко Надя, візьміть мене до себе! Я буду з Михайлом грати, вам допомагати.
– Надія, згодна? – одразу запитала Поліна.
– Так! – і притиснула до себе дівчинку.
***
Минув рік.
Анна забігла в квартиру і, не контролюючи своїх емоцій, закричала:
– Мамо, я відмінниця!
Зрозумівши, що сталося, обидві завмерли. Ці слова дівчинка вимовила вперше, і тепер розгублено дивилася на Надію.
Надія нахилилася, обійняла її:
– Я рада, донечко, що ти у мене така розумна.
– Мамо, я тебе так люблю!
Спеціально для сайту Stories
