У плацкартному вагоні поїзда на нижній боковині сиділа зовсім молоденька дівчина і мовчки дивилася у вікно.
Дівчину звали Люба, тиждень тому їй виповнилося вісімнадцять років, і вона їхала до бабусі Каті.
Тільки зараз, коли всі пересадки були вже позаду, і тепер цей поїзд через п’ять годин привезе Любу прямо в місто, де живе бабуся, дівчина вперше за всю дорогу злякалася.
А раптом бабуся Катя там вже не живе? Раптом вона взагалі вже не живе? Коли Люба стрімко покидала квартиру матері, вона про це не думала.
***
1995 рік. Завтра Любочці виповниться шість років. Але ту красиву ляльку в білій пишній сукні і з блискучими намистинками в зачісці, яку дівчинка назвала Лізою, їй, звичайно ж, не подарують.
– Занадто дорога для тебе, – сказала мама, – та й взагалі, тобі вже через рік до школи йти, які там ляльки.
Любочка тихо плаче, а тато з мамою знову сваряться на кухні через гроші, а точніше через їх відсутність. Бабуся Катя сидить на ліжку, гладить Любочку по голові і важко зітхає.
А коли наступного дня Любочка прийшла додому з садочка, бабуся вручила їй велику коробку, перев’язану червоним бантом.
Дівчинка розв’язала бант і зняла кришку, серце її на мить завмерло, а потім шалено застукало, з коробки на неї дивилася Ліза своїми блакитними очима з віями.
Того вечора мама посварилася спочатку з бабусею, а потім і з татом через цю ляльку. Але Любочка все одно була щаслива!
***
Дивлячись на пейзажі, що миготіли за вікном вагона, Люба мимоволі посміхнулася своїм спогадам, ніби та дитяча радість дванадцятирічної давності, прорвавшись крізь час, знову огорнула серце дівчини теплом і спокоєм.
Люба раптом перестала боятися невідомості. Звичайно ж, бабуся Катя жива! Звичайно ж, вона живе в тому ж місті, на тій же вулиці в триповерховому будинку і в тій же квартирі, адресу якої Люба погрозами витрясла у матері.
***
Любочка нетерпляче смикає матір за руку, закликаючи йти додому швидше. Адже там на неї чекає Ліза, а бабуся обіцяла, що сьогодні вони зроблять для Лізи справжнє ліжечко з постіллю, бо у кожного має бути своє ліжечко, навіть у ляльки.
Мама сердиться і боляче стискає Любочці руку. Останнім часом мама постійно сердиться і часто лає тата за те, що він не може заробити багато грошей.
Бабуся завжди в такі хвилини починає дуже голосно говорити з нею (з Любочкою), але вона все одно чує, як мама кричить:
– Справжні чоловіки знаходять способи і забезпечують свою сім’ю!
Нарешті вони підійшли до будинку. Любочка виривається і біжить у під’їзд.
– Бабусю, бабусю, – стукає вона кулачком у двері (до дзвінка дівчинка не дотягується), – це я! Я прийшла!
Бабуся відкриває двері і обіймає Любочку.
– Давай швидше робити Лізі ліжечко, – тягне дівчинка в кімнату.
***
«Дивно…», – подумала Люба, все так само продовжуючи дивитися у вікно вагона, а перед очима стояли вже не ліси і поля, а лялька у своєму ліжечку.
Тоді, дванадцять років тому, бабуся зробила для ляльки ліжечко з коробки, в якій її принесли. Вона пошила мішечок, в який потім вони разом запихали шматочки поролону і вату.
Бабуся вправно зашила мішечок, і вийшов справжній матрацик, який так добре лягав в коробку.
Люба знову посміхнулася, а потім нахмурилася. «І все ж дивно, я так добре пам’ятаю ляльку, її ліжко, навіть всі наряди, які бабуся шила для Лізи на моє прохання, а ось бабусиного обличчя не пам’ятаю.
Воно розпливається в безлику світлу пляму. Темне волосся, завжди зібране у вузол великою коричневою шпилькою, добре пам’ятаю, а обличчя – ні», – важко зітхнула дівчина.
Вона напружувала свою пам’ять, щоб згадати образ бабусі, але крім її зачіски і рук більше нічого згадати не могла. А ось бабусині руки, які так вправно орудували голкою з ниткою, зшиваючи лялькові наряди, Люба пам’ятала чітко.
На лівій руці, на безіменному пальці завжди була тонка золота обручка. Тоді вона не привертало увагу дівчинки. А ось витончена каблучка з рубіном на середньому пальці правої руки дуже подобалося їй у дитинстві.
Згадалося, як бабуся казала: «Коли ти виростеш, я подарую тобі цю каблучку, раз вона тобі так подобається, і вона буде твоя».
Вона так тоді хотіла скоріше вирости, і все просила і просила бабусю дати їй приміряти каблучку. Бабуся посміхалася, знімала каблучку з пальця і простягала Любочці. Але щоразу, на превеликий жаль дівчинки, каблучка була завелика для її пальчиків.
– Дівчино, я вже спати збираюся, – вирвав Любу зі спогадів голос жінки, що сиділа навпроти.
Люба здригнулася і поспішно забралася на верхню полицю.
***
Вхідні двері в їхню квартиру відчинені навстіж, багато незнайомих людей. Вони всі прийшли до тата, який лежить у великій кімнаті з закритими очима.
Мама з бабусею плачуть, плаче і Любочка, бо її тато пішов з життя. Правда, вона не зовсім чітко розуміє, як це, і швидше плаче від того, що відчуває загальний біль.
Після татових похоронів мама з бабусею майже не розмовляють. Любочка не знала, чому її тата пішов засвіти і як це сталося, але в дитячій душі чомусь була впевненість, що в цьому винна мама.
***
Дві величезні валізи стоять у коридорі. Любочка з мамою їдуть. Бабуся плаче. Любочка теж плаче і обіцяє, що буде приїжджати до бабусі часто-часто, їй зовсім не хочеться їхати. Коли вони з мамою виходять за поріг, бабуся раптом вигукує:
– Валя, ляльку забули!
Вона біжить у кімнату і виносить великий пакет, в якому у своїй коробці-ліжечку лежить, вкрита ковдрою Ліза, а зверху – інший пакетик з усіма ляльковими нарядами.
– У зуби я вашу ляльку візьму? – зло огризається мама.
– Я сама, сама понесу, – у відчаї кричить Любочка.
– Ти пакет з продуктами понесеш, – кричить мама, вириваючи з рук Любочки пакет з лялькою, і дає інший з ковбасою і пиріжками.
Любочка голосно плаче.
– Не плач, онучко, я тобі Лізу поштою надішлю, – вмовляє бабуся, а у самої по щоках біжать сльози. – Валя, ти адресу мені надішли, я ляльку відправлю…
Вхідні двері зачиняються.
– Надішли адресу, Валя… – чує Любочка плач бабусі і кричить:
– Я скоро приїду, бабусю, обов’язково приїду!
***
Люба прокинулася, витерла мокре від сліз обличчя.
Вагон мирно спав під рівномірний стукіт коліс.
«Бабуся», – прошепотіла Люба, – «я вже їду».
Тепер Люба розуміла, що бабуся Катя не надіслала їй ляльку зовсім не тому, що була зла і жадібна, як казала їй у дитинстві мати, просто вона не знала, куди її надіслати.
Мати так і не повідомила бабусі їхню нову адресу, вона спеціально залишила цю ляльку, бо її подарувала свекруха.
А тоді, в дитинстві, Любочка щодня питала маму і іншу бабу Галю, чи не прийшла її лялька. А потім… потім вона дуже образилася і розсердилася на бабусю Катю за те, що та її «обдурила і пожаліла» ляльки.
Люба обережно спустилася з полиці і вийшла в тамбур. Злегка погойдуючись у такт коліс, дівчина перебирала в пам’яті своє життя за останні одинадцять років. На душі було дуже важко.
Маленькій Любі баба Галя не подобалася, хоч та і посміхалася, і охала, і обіймала, і спочатку дарувала подарунки, але чомусь Любочці здавалося, що це все не по-справжньому.
До того ж баба Галя постійно лаяла маму, яку дівчинка дуже любила.
– Ненавиджу! – процідила Люба крізь зуби.
Баба Галя торгувала настоянкою. Сама вона не вживала, хіба що чарочку для апетиту. Все вчила мати життя, наречених їй підшукувала…
У підсумку мати почала поступово прикладатися до чарки (напевно, все ж була її непряма вина в тому, що чоловіка не стало, ось вона за порадою своєї матері і «піднімала» собі настрій періодично).
Коли Люба перейшла в п’ятий клас, у баби Галі раптом стався інсульт, і вона пішла засвіти.
Ось тоді мати Люби і «злетіла з котушок» остаточно. Веселі компанії, гулянки до ранку, натовпи чоловіків. Люба стала заважати, і мати її оформила в школу-інтернат.
Далі згадувати зовсім не хотілося. Тому що в інтернатському житті Люби не було нічого хорошого, а коли мати згадувала про неї і іноді забирала на вихідні, ці дні теж не приносили радості.
Люба стала зухвалою, їй було на все наплювати. Закінчивши школу-інтернат, їй довелося повернутися до матері.
Не відомо, чим би це все закінчилося для Люби, швидше за все, нічим хорошим. Але раптом, два тижні тому їй приснилася бабуся Катя, про яку Люба вже давно забула. Уві сні бабуся сумно говорила:
– Любочка, подивися, скільки я одягу для Лізи пошила. Чому ти не приходиш пограти?
– Я прийшла, бабуся, – радісно відповідала Люба.
А потім вони грали в дочки-матері, і Люба укладала ляльку спати, а бабуся посміхалася і шила для Лізи нову сукню.
Того ранку Люба прокинулася з якимось незрозумілим болем, що комком підкочувався до горла, чомусь дуже хотілося плакати, але в той же час дівчина відчувала якусь тиху радість, ніби до неї повернулося щось давно забуте, щось світле…
Бабуся снилася щоночі, і на п’ятий день психіка Люби не витримала: прокинувшись вранці, дівчина довго і гірко плакала, голосно, ридаючи.
«Якщо тобі наснилася мама, значить, вона думає про тебе, сумує і неодмінно прийде і забере тебе додому», – згадалися слова дівчат з інтернату.
Ось тоді Люба і вирішила поїхати до бабусі, тому що дуже хотілося вірити, що бабуся її чекає і любить.
Погрожуючи, що вона (Люба) зараз рознесе до біса весь її апарат, дівчина «вирвала» у матері адресу бабусі, а також дізналася і причину, по якій вони поїхали.
– Це я, я винна в тому ,що немає твого батька. Я штовхнула його в ту бандитську групу. А що було робити? Всі тоді так жили. Тому і не змогла більше залишатися жити з його матір’ю, і адресу їй нашу не надіслала. Пробач, донечко… – умивалася сльозами мати, прикриваючи собою бутлі з настоянкою.
– Ненавиджу!!! – кричала Люба.
І ось зараз Люба їхала в цьому поїзді і дуже боялася. Боялася, що бабусі вже немає в живих. Вона намагалася не думати про це, але чим менше часу залишалося до кінцевої зупинки, тим страшніше ставало у Люби на душі.
***
Поїзд востаннє смикнувся і зупинився. Люба вийшла з вагона на чужий незнайомий перон. Звичайно, простіше було взяти таксі, але грошей, які вона роздобула на дорогу, у дівчини майже не залишилося.
Розпитавши людей, Люба сіла в автобус, який мав привезти її на потрібну вулицю.
Ось і цей будинок. Люба не пам’ятала його, і зараз він був для неї абсолютно чужим.
Піднявшись сходами на третій поверх, дівчина завмерла, по тілу пробігла гаряча хвиля, в роті пересохло, вона пам’ятала ці двері, оббиті темно-коричневим дерматином з металевою ручкою, на яку треба натискати.
Тремтячою рукою Люба притиснула палець до дзвінка. Тиша. Ще раз. Знову ні звуку.
«Ну, звичайно, бабуся, напевно, вже тут не живе, може і взагалі вже не живе», – промайнули думки в голові, дуже захотілося заплакати.
Ні про що не думаючи, швидше інстинктивно, Люба натиснула на дверну ручку, і двері відчинилися. Дівчина нерішуче зайшла в передпокій:
– Є хто? – покликала зриваючимся голосом.
– Маріє, ти? – долинуло з дальньої кімнати.
Люба нерішуче пішла на звук.
На ліжку лежала маленька, сухувата старенька, поруч стояв табурет з ліками, тарілкою, чашкою.
– Ви хто? Нова медсестричка? – запитала старенька і втупилася в дівчину.
Люба розгубилася, вона хоч і не пам’ятала обличчя бабусі, але дитяча пам’ять зберегла загальний образ, який не відповідав тому, що дівчина бачила зараз.
Раптом старенька занепокоїлася, її обличчя порожевіло, руки судорожно вхопилися за край ліжка, з очей потекли сльози:
– Любочка, – прошепотіла старенька, – ти приїхала…
– Бабусю! – Люба впала на коліна біля ліжка, схопила зморшкуваті руки, притиснула до свого обличчя і голосно заплакала.
– А я тут трохи захворіла… думала, що вже не побачу тебе… я весь час чекала на тебе, Любочко… подивися, скільки одягу Лізі пошила… а ти вже велика… і в ляльки грати не будеш…
Люба повернула голову до протилежної стіни. Вона відразу впізнала своє невелике дитяче ліжко, застелене знайомим покривалом, на якому сиділа і дивилася своїми синіми скляними очима лялька Ліза.
– Буду, буду… – схлипувала Люба.
***
Минуло десять років.
Люба вивчилася на кондитера і зараз працює в невеликій приватній пекарні. Вона вийшла заміж, народила дівчинку, яку назвала Катериною, на честь бабусі.
Бабуся одужала і навіть трохи набрала вагу. Вона із задоволенням грає зі своєю трирічною правнучкою в дочки-матері, нескінченно переодягаючи і вкладаючи спати ляльку Лізу.
Правда, шити бабуся вже не може, але за одинадцять років вона пошила стільки одягу для ляльки, що та не встигає його носити.
Про матір Люба не згадує, назавжди викресливши зі своєї пам’яті ті жахливі одинадцять років свого життя.
Спеціально для сайту Stories
