– Майєчко, ти знову не так картоплю ріжеш! – голос Надії Петрівни різав слух не гірше, ніж її гострий кухонний ніж.
Майя повільно вдихнула, дорахувала до п’яти і продовжила займатися вечерею. Скільки б разів вона не готувала при свекрусі, та завжди знаходила, до чого причепитися. То морквина “не тієї форми”, то борщ “схожий на розведену фарбу”, то сама невістка “вічно не так тримає ніж”.
Вона мовчки нарізала картоплю кубиками, як звикла, і кинула в каструлю.
– Я ж тобі кажу, – продовжувала Надія Петрівна, – спочатку вздовж, потім поперек.Чоловіки люблять, щоб картопля була акуратною, а не абияк! – Вона покосилася на сина, чекаючи схвалення.
Але Ігор був зайнятий телефоном і не особливо слухав. Він щось переглядав, машинально жуючи хліб.
– Мамо, та нехай ріже, як хоче, – пробурмотів він, не відриваючи погляду від екрана.
– Ось! – сплеснула руками свекруха. – Ти ж нічого не розумієш! Потім почнеться “Чому дружина борщ варить не так, як мама?”
– Почнеться? – Майя різко поклала ніж на обробну дошку. – Ні, не почнеться. Тому що він не скаржиться.
Свекруха скептично підмітила.
– Скаржиться, та не тобі.
Майя хотіла відповісти, але вчасно прикусила язик. Усе, досить. Вона розвернулася до раковини й увімкнула воду. Свекруха завжди була такою. Приходила без попередження, командувала, критикувала, роздавала поради, яких ніхто не просив.
Раніше Майя намагалася з цим боротися. Говорила Ігорю, що її дратує, як його мати вторгається в їхнє життя. Він слухав, кивав,казав “Ну, ти ж знаєш, яка вона”. На цьому все й закінчувалося.
Одного разу Майя навіть намагалася закрити вхідні двері на замок. Думала, що свекруха хоча б подзвонить у дзвінок. Але та дістала дублікат ключів.
– Ой, а я взяла собі, про всяк випадок! – весело заявила вона, проходячи у квартиру з пакетами з магазину. – Щоб, якщо що, могла допомогти вам.
Майя хотіла заборонити їй заходити самій, але Ігор тоді підтримав матір.
– Та годі тобі, що такого? Раптом ти забудеш ключі, а я на роботі? Або допомога якась знадобиться?
Ось тільки “допомога” обернулася тим, що свекруха почала приходити, коли їй заманеться.
– Майя, а ти де? – одного разу почула вона її голос у своїй квартирі, повертаючись із душу.
– У ванній, – від несподіванки вона навіть не відразу зрозуміла, що відбувається.
– Ой, а я тут тільки хотіла борщик твій спробувати! – радісно заговорила свекруха, відкриваючи кришку каструлі.
– Звідки ви взяли ключ?
– Так я ж казала! Про всяк випадок! – відповіла та, зачерпнувши борщ і обдавши себе парою.
Відтоді Майя жила в постійній напрузі. Іноді їй здавалося, що свекруха спостерігає за нею навіть тоді, коли її немає поруч.
Але найгірше було не це. Гірше було те, що Надія Петрівна розпускала про неї плітки.
– Он у нас сусідка каже, що невістка все на роботі сидить, а по дому нічого не робить! – розповідала вона подругам у дворовому сквері.
– Та годі? А я чула, що в неї характер – ой-ой-ой-ой, Ігоря просто загнала під каблук!
– А мені так свекруха її скаржилася, мовляв, навіть борщ варити не вміє!
Майя дізнавалася про ці розмови випадково, коли зустрічала сусідку в ліфті й та підозріло оглядала її з ніг до голови. Або коли жінка із сусіднього під’їзду раптом починала журитися.
– Чоловікові-то догоджати треба! А то ось одна молода теж так думала, а тепер одна з дитиною сидить!
Спочатку Майя намагалася не звертати на це уваги. Потім говорила про це Ігорю.
– Та це просто бабки, що ти на них дивишся?
Але чомусь ці “бабки” сприймали його матір як істину в останній інстанції.
Згодом Майя втомилася. Вона більше не намагалася обговорювати це з чоловіком, не намагалася скаржитися, не намагалася щось довести. Вона просто варила борщ – так, як вважала за потрібне.
І одного разу, стоячи біля плити, вона подумала “Я так більше не можу”.
Вона подивилася на Ігоря, який сидів за столом, переглядаючи щось у телефоні, і зловила себе на думці, що навіть не злиться на нього. Їй було просто все одно.
– Знаєш, я тут подумала, – почала вона обережно.
– Мм? – відгукнувся він, не піднімаючи голови.
– Може, переїдемо?
– Куди?
– В інший район. Або в інше місто.
Ігор нарешті відволікся від екрана.
– З чого раптом?
Майя зробила вигляд, що задумалася.
– Робота в тебе хороша, перспективи є. Я теж можу знайти щось нове. Та й район тут так собі. Дитячих садків нормальних немає.
Вона не сказала, що причина не в районах і садочках, а в тому, що вона втомилася жити в постійній напрузі.
– Та ну, – відмахнувся Ігор. – Мама тут поруч, їй спокійніше, якщо ми поблизу.
Ось у цьому-то й була проблема.
– А якби в нас з’явилася дитина? – тихо запитала Майя.
Ігор задумався. Він раптом випростався і подивився на дружину якось по-новому.
– А ти хочеш?
Вона хотіла сказати, що хоче свободи. Що хоче жити в будинку, куди не приходить свекруха без стуку. Що хоче ходити своєю кухнею, не відчуваючи за спиною пильного погляду.
Але замість цього вона кивнула.
– Так, може бути.
Ігор задумався.
– Ну, якщо так, то можна подумати.
Майя кивнула і відвела погляд.
Вона не знала, радіти їй чи боятися.
Але вже наступного дня Надія Петрівна оголосила, що влаштовує сімейну вечерю. У дорогому ресторані.
– Ігорка підвищили! Будемо відзначати! – радісно заявила вона. – Усією сім’єю!
– Мамо, а щодо ресторану це обов’язково? – запитав Ігор, але мати вже не слухала.
– Звичайно, обов’язково! Я ж місце замовила!
Майя дивилася в екран телефону, прокручуючи повідомлення від Ігоря.
“Мама дуже хоче, щоб ти прийшла. Давай без скандалів, просто сходимо повечеряти.”
Вона затиснула губами внутрішній стогін. Це була пастка, вона відчувала це кожною клітинкою тіла. Надія Петрівна ніколи не кликала її нікуди, а тут раптом сімейна вечеря в ресторані, де вона, звісно ж, має бути присутня.
Майя відкрила список контактів, знайшла Ігоря і вже збиралася набрати, але зупинилася. Який сенс? Він знову скаже “Ну, ти ж знаєш, яка вона”.
Замість цього вона закрила телефон і пішла до шафи.
Чорна сукня? Занадто строго. Блакитна? Занадто легка.
Зрештою вона вибрала ту, в якій мала простий і непримітний вигляд. Якщо це буде напад, вона хоча б не привертатиме до себе більше уваги, ніж потрібно.
Ресторан виявився напрочуд шикарним. Густі оксамитові штори, масивні люстри, дорогий посуд. Це було не те місце, де Надія Петрівна зазвичай відзначала свята.
– Ти впевнена, що вона вибрала його сама? – запитала Майя, коли вони з Ігорем ішли до зали.
– Мама сказала, що тут “пристойно”.
– А хто оплачує?
Ігор подивився на неї з легким подивом.
– Ну… ми.
Майя стиснула зуби. Усе зрозуміло.
Вони увійшли в окрему залу. Усі вже були на місці. Брати Ігоря – Євген і Гліб – сиділи поруч зі своїми дружинами, а в центрі, звісно ж, розташовувалася Надія Петрівна, тримаючи в руках меню.
Усі погляди спрямувалися на Майю. Вона відчувала їх, як прожектори.
– Ой, а ми думали, ти не прийдеш! – протягнула свекруха, нахиливши голову на бік, ніби шкодуючи.
– Чому? Ігор сказав, що ви чекали на мене, – відповіла Майя, сідаючи на вільне місце.
Шкода, що вона не подивилася на розстановку стільців раніше. Тільки зараз вона помітила, що їх рівно шість. А за столом уже сиділо шестеро.
– Зачекайте, а Майї куди сісти? – здивовано запитав Ігор.
– Ой, а ми не подумали! – сплеснула руками свекруха, але її очі залишалися холодними і глузливими. – Ну, нічого страшного. Можна он туди, – вона кивнула в бік столу біля стіни.
Окремого, маленького.
Майя зустрілася з Ігорем поглядом. Він явно не знав, що робити.
– Мамо, ну ти чого, – втрутився Євген. – Давай посунемося.
– Ні-ні, нічого страшного! – відрізала Надія Петрівна.
І тут вона подивилася на Майю з таким виразом, що все стало остаточно зрозуміло.
– Ми все-таки сім’я. А вона… ну, вона поки що просто дружина Ігоря.
Залом пробігла коротка, напружена тиша.
Майя ледь помітно кивнула.
– Усе зрозуміло, – сказала вона.
Вона подивилася на Ігоря. Він відкрив було рота, але не встиг нічого сказати, бо його мати знову взяла слово.
– Знаєш, Майя, якщо вже ти все одно прийшла… Давай так. Ти можеш стати частиною сім’ї.
– Правда? – усміхнулася Майя.
– Звичайно, – свекруха склала руки на грудях. – Для цього потрібно всього лише виявити повагу.
– Наприклад?
– Оплати вечерю.
Дружини братів Ігоря завмерли. Євген підняв брови. Навіть Гліб, який зазвичай мовчав, скривився.
– Вибачте? – перепитала Майя, хоча все чудово почула.
– Ну а що такого? – свекруха незворушно поправила скатертину перед собою. – Якщо хочеш бути частиною сім’ї, то зроби свій внесок.
– А нічого, що в нас спільний рахунок? – втрутився Ігор.
– Ні, гроші ваші роздільні, тож нехай Майя покаже, що вона справді з нами.
Майя раптом відчула, що дихає надто повільно. Як у сповільненій зйомці. У голові вже крутилися думки “Ігор скаже, що це дурість. Він зараз стане на мій бік. Він зараз…”
Але він мовчав.
І це була відповідь.
Майя встала.
– Я зрозуміла.
Вона дістала з сумки гаманець. Повільно, дуже повільно відкрила його, дістала п’ятсот гривень і поклала перед свекрухою.
– Ось мій внесок. На чай офіціантові.
Після чого повернулася і пішла до виходу.
– Ти що, тікаєш?! – крикнула їй у спину Надія Петрівна.
– А ви що, запрошуєте гостей, щоб вони за вас платили?
– Це перевірка!
– Ви її провалили.
І Майя вийшла з ресторану, залишаючи за спиною шум, охи і спроби когось виправдатися.
Вона пройшла кілька кроків, дістала телефон і набрала номер таксі.
Майя сиділа в таксі, дивлячись у вікно, але перед очима все ще стояв цей зал. Розкішні скатертини, дзеркальні келихи, обличчя людей, які промовчали, коли її принижували. Найприкріше – обличчя Ігоря. Його розгубленість, нерішучість, спроба не втручатися.
“Ну, що ти так гостро реагуєш? Це ж просто мамин характер…”
Цей “мамин характер” щойно намагався перетворити її на гаманець для оплати чужої вечері. І він нічого не зробив.
Телефон у сумці завібрував. Звісно, хтось із них уже пише.”Майя, де ти? Повернися, мама переборщила, але це ж дрібниця!”
Дрібниця. Як усе просто в нього.
Вона закрила повідомлення, не відповідаючи.
Повернувшись додому, Майя згадувала слова:
“Оплати вечерю, і ми подумаємо, чи можна вважати тебе частиною сім’ї.”
“Дружина повинна робити свій внесок, інакше навіщо вона потрібна?”
Майя взяла телефон і написала одне коротке повідомлення.
“Приїжджай. Нам потрібно поговорити.”
Ігор приїхав за півгодини.
– Ну що ти влаштувала? – він ступив у передпокій, зачинивши за собою двері. – Ти розумієш, що мама… ну, не зовсім серйозно?
– Не зовсім серйозно? – Майя склала руки на грудях. – Це ти зараз теж не зовсім серйозно?
Ігор важко зітхнув.
– Вона хотіла перевірити тебе.
– На що? На готовність оплачувати чужі вечері?
– Та ні, – він потер шию, ніби роздумував, як сформулювати. – Ну, знаєш… на відданість сім’ї.
– І ти вважаєш це нормальним?
– Звісно, ні, але це просто її способи! Вона завжди так робить.
– Тобто принижує людей?
– Та не принижує, – відмахнувся він. – Просто вона так вихована, для неї це…
– Звичайна справа?
– Ну так.
Майя подивилася на нього так, що він замовк.
– Добре, давай по-іншому, – вона дістала телефон і натиснула “Play”.
“Ти нам ніхто. Хочеш бути в сім’ї – заплати за всю вечерю.”
“Оплати вечерю, і ми подумаємо, чи можна вважати тебе частиною сім’ї.”
“Дружина має робити свій внесок, інакше навіщо вона потрібна?”
Ігор слухав, насупившись.
– Ти що, записала це?
– Просто ти не очікував, що це прозвучить так, – Майя відключила запис і прибрала телефон. – Тепер скажи, якби я заплатила, мама б визнала мене частиною сім’ї?
– Ну, напевно…
– А якщо ні? Наступний крок який? Приносити зарплату їй? Робити те, що вона каже, щоб довести свою відданість?
– Ти перегинаєш, – відрізав Ігор.
– Я перегинаю? – Майя відчула, як у грудях піднімається глуха лють. – А ти не перегинаєш, коли захищаєш її поведінку?
– Це моя мама!
– А я твоя дружина.
Він замовк.
– Повинна була бути.
Ігор завмер.
– Що ти сказала?
– Я сказала, що мені набридло. Мені набридло, що ти стаєш на її бік. Мені набридло, що ти дозволяєш їй принижувати мене. Мені набридло, що ти бачиш усе це і називаєш це “маминими звичками”.
– Ти що, пропонуєш розлучитися через одну вечерю?
– Через одну вечерю? – Майя гірко усміхнулася. – Або через те, що ця вечеря була останньою краплею?
– Майя, почекай… – він зробив крок до неї, але вона відсторонилася.
– Я вже все вирішила. Ти можеш залишитися з мамою, якщо хочеш. А я з цим жити більше не збираюся.
Ігор стиснув щелепи.
– Ти сама не розумієш, що несеш.
– Я розумію краще, ніж ти, – Майя розвернулася і пішла в спальню.
Майя зібрала речі за одну ніч.
Вона робила це без поспіху, без істерики, без сліз. Спокійно складала одяг у валізу, перевіряла документи, прибирала особисті речі в коробки. Почувалася так, ніби це не вона розлучається, а хтось інший.
Ігор не намагався зупинити її. Він мовчки лежав на дивані, схрестивши руки на грудях. Єдиний раз він подав голос, коли побачив, що вона бере ноутбук.
– Це я купував.
– На спільні гроші, – відповіла вона спокійно і поклала ноутбук у сумку.
Більше він не заперечував.
О п’ятій ранку вона вийшла з квартири. І більше не обернулася.
– Значить, ти серйозно, – Надія Петрівна стояла в дверях РАЦСу, склавши руки на грудях.
Майя подивилася на неї і нічого не сказала.
– Ти думаєш, що після цього знайдеш собі когось кращого за мого сина?
– Я думаю, що не збираюся шукати.
Свекруха стиснула губи.
– Ну і куди ти тепер?
– У мене є гроші. І робота.
– Гроші-то, мабуть, із сім’ї витягла!
Майя зітхнула і пройшла повз. Свекруха все ще щось кричала їй услід, але вона більше не слухала.Спеціально для сайту Stories
Офіційно розлучення тривало три тижні.
Ігор не влаштовував сцен. Просто підписав папери і пішов першим. Майя поставила свій підпис і теж пішла.
Доля колишнього чоловіка її більше не хвилювала.
Але потім вона почула плітки.
Розповідали, що після розлучення Ігор якийсь час жив один, але потім не витримав і повернувся до мами. Що квартира, яку вони винаймали, перетворилася на звалище, бо він не вмів ні прибирати, ні готувати. Що свекруха тепер скаржиться на те, як “чоловіки зледащіли” і що “чоловікам зараз взагалі складно без нормальних жінок”.
Майя посміхнулася.
Як там казала Надія Петрівна?
“Ти нам ніхто.”
А тепер і вони для неї – ніхто.
Вона зняла невелику квартиру в іншому районі, далеко від колишнього чоловіка і його матері. Перефарбувала волосся, змінила стиль одягу, записалася на курси водіння.
І вперше за довгі роки відчула свободу.
Тепер ніхто не відчиняв її двері без стуку. Ніхто не критикував її борщ. Ніхто не поширював про неї плітки.
