Мати не розуміла сина: чому він не знайшов собі дівчину кращу?
— Сашко, ти такий гарний хлопець, дівчата на тебе задивляються, а ти знайшов собі жінку з дитиною, ще добре, що вона молодша за тебе, а не старша.
– Ну, мамо, так вже вийшло, я закохався, і що з того? Бувають різні випадки, а Інна мені подобається. І господиня хороша, і працює в магазині продавчинею, чого ще треба?
Мати хитала головою.
– Так з причепом вона. Син же чужий у родині буде… Ну, дивися, вирішуй, сам.
Сашко анітрохи не засмучувався через чотирирічну дитину і відразу одружився з Інною.
Перший рік Сашко був безмежно щасливий. Він усиновив Якова, який прив’язався до нього, як до рідного батька. Але через деякий час Сашко почав помічати, що дружина небайдужа до міцного.
Жодні вмовляння не допомагали. Виявляється, спочатку Інна просто трималася, а потім, заспокоївшись, що чоловік нікуди не дінеться, стала все частіше повертатися з роботи ввечері напідпитку.
Сашко намагався не влаштовувати скандалів при дитині, жаліючи психіку хлопчика, який і так часто хворів, був слабеньким, але те, що він не мав ніякого впливу на дружину, його дуже засмучувало.
Сашко, як і раніше, кохав Інну, але це кохання вже змішувалося з жалістю, а часом і з обуренням.
– У нас же все добре. Ти працюєш, я теж добре заробляю на заводі, з чого ти …? – грізно шепотів він Інні, коли Яків засинав у своєму ліжку.
Інна лише посміхалася, а інколи просто, як дівчинка, корчила гримаси, не маючи що сказати…
Сашко почав нервувати, деякий час намагався зустрічати дружину з роботи, але все було марно. Зрештою, коли він втомився, влаштувався працювати вахтою на будівництві в області, щоб не бачити дружину щовечора.
Ще він потай сподівався, що вона, залишившись сама, перестане так поводитися, адже треба буде доглядати за сином.
Але це ніяк не зупинило жінку, а навпаки, вона ще більше розслабилася, і незабаром її перевели з продавців на посаду прибиральниці, і не стали звільняти заради сина. Хоч якісь гроші.
Але й це не допомогло Інні. Вона немов котилася під гору. Часто не виходила на роботу по кілька днів, і коли її звільнили, стала сидіти вдома.
Сашко то їхав, то повертався до неї, і вже його мати все частіше допомагала з дитиною, жаліючи хлопчика, оскільки батьки Інни були далеко, в іншій області, і не хотіли вникати в життя дочки.
Мати Сашка вже не раз закликала сина розлучитися з Інною, але він розумів, що без нього вона взагалі пропаде.
Він водив дружину і до лікарів, і до знахарів, щоб її заговорили, але Інна знову зривалася, коли Сашка не було вдома. Нарешті він пообіцяв їй, що якщо вона виправиться, то він повернеться і буде поруч із нею щодня.
Однак доля розпорядилася так, що напередодні повернення чоловіка Інна пішла до магазину за продуктами і, переходячи дорогу, потрапила під машину, оскільки знову була нетвереза…
Так Сашко овдовів, не проживши в шлюбі й п’яти років, а десятирічний Яків став сиротою. Рідного батька хлопчик не пам’ятав і називав Сашка татом, щиро його люблячи.
Почалися важкі часи для родини. Сашко сумував, що не зміг нічого зробити для Інни і не зберіг хлопчикові матір. Він підтримував Якова, влаштував його в секцію і, звісно, одразу повернувся жити додому. Треба було займатися дитиною.
Яків, немов вовченя, став диким. Він мало розмовляв з батьком, а серед однокласників у нього теж не було друзів. Лише в секції боксу, куди його влаштував батько, з’явилися друзі, але всі вони були старші.
Через півроку, коли гострий біль втрати трохи минув, Сашко почав заспокоюватися і вирішив, що так вже розпорядилася доля. Він увесь вільний час проводив із прийомним сином, водив його в гості до бабусі, своєї матері, в кіно, і намагався, щоб хлопчик не замикався в собі.
Так минуло майже чотири роки. Сашко вже зустрічався зі Світланою, жінкою з їхнього заводу, до якої у нього виникла симпатія, що швидко переросла в кохання.
Яків спочатку ревнував Сашка. Він не хотів бачити на місці своєї матері іншу жінку. І не один рік Сашко поступово привчав хлопчика до думки, що в їхньому домі з’явиться жінка.
А Яків так сердився на батька, що зв’язався з поганою компанією, з хлопцями, які кинули секцію боксу і влаштовували бі.ки в їхньому районі, демонструючи свою силу.
Яків теж покинув секцію, не провчившись там і півтора року. І одного разу, коли його компанія влаштувала напад на самотнього пенсіонера з метою пограбування, підкарауливши його після отримання пенсії в банку, Яків потрапив до рук поліції.
Правоохоронців викликали сусіди, які помітили метушню в провулку та хуліганів. Якова та ще одного хлопчика, наймолодших, чотирнадцятирічних, затримали.
Скільки пережили Сашко і Світлана, і не передати. Вони й не підозрювали, що Яків здатний на таке. Але доклали всіх зусиль, щоб хлопчика не забрали до колонії.
Грошей при ньому не було, але він фігурував у справі як співучасник. Сам Яків каявся, він не знав, у кого збираються відібрати гроші його старші «товариші», і зі сльозами просив вибачення у пенсіонера.
Однак все одно Яків отримав судимість і умовний термін.
– І що ти думав? Невже не міг попросити грошей у мене, якщо тобі вони так потрібні були? – не раз запитував Сашко у підлітка, – навіщо тобі гроші? Ти ж отримуєш від нас на дрібні витрати, ситий, одягнений, взутий.
Яків, витираючи мокрі сльози з щік, говорив:
— Я хотів поїхати до Києва…
— Що? До Києва? — перепитав Сашко, — а навіщо?
— Коли я був маленьким, мама часто читала мені книжку, там були малюнки. Пам’ятаєш?
Сашко кивнув.
– Ось мама й обіцяла мені, що коли я підросту, то вона відвезе мене до Києва… — продовжував Яків, і його обличчя з кожною фразою світлішало.
– Ну, а мені чого не розповідав про Київ? – видихнув Сашко, – чому ж не поїхати всім разом? Все в наших силах! Та ми там не тільки проїздом будемо, а й працювати зможемо. Ех, ти, дурень. Стільки дров наламав. А всього-то потрібні гроші на поїздку…
Головне: ти більше красти не збираєшся? Ти зрозумів, що брати чуже не можна?
Яківикивнув і опустив голову.
– Ми справді поїдемо? – запитав хлопчик.
– Якщо ти добре закінчиш дев’ятий клас і вступиш до будівельного училища. Відразу й поїдемо. Навіщо гаяти час? – пообіцяв Сашко.
Він ніколи не кидав своїх слів на вітер, і Яків це знав. Вже після закінчення дев’ятого класу Яків забрав документи зі школи й відніс їх до училища, де його зарахували студентом.
Того ж літа всі троє поїхали до Києва на чотири дні. Сашко і Света взяли вихідні.
У цій поїздці вони святкували день народження Якова. Прогулянки столицею зробили хлопчика щасливим. Він роздивлявся все навколо, а Сашко зі Светою самі давно не були в Києві і з задоволенням блукали історичними місцями.
— Отже, — сказав Сашко біля Софійського собору, — поклянися, що відтепер будеш чесною людиною. Тоді я буду пишатися тобою, Якове.
– Клянуся.
— Тепер у тебе нове життя, синку, — Сашко погладив сина по спині.
Після поїздки на сімейній нараді було вирішено розпочати серйозну підготовку до переїзду.
Якову належало навчитися на муляра і опанувати попутно й інші будівельні спеціальності, на що він витратив три роки. Практику Яків почав здобувати вже в армії у будівельному батальйоні.
А коли він повернувся додому, то нагадав батькові про свій намір працювати на будівництвах столиці.
— Так, і моє бажання залишається в силі, — погодився Сашко, — ми їдемо всі разом. Адже Світлана тепер моя законна дружина.
Вони швидко переїхали до містечка під Києвом, оскільки Сашко вже заздалегідь домовився про роботу для всіх. Він і син почали працювати на будівництві, а Света спочатку працювала в їхній їдальні, а потім перейшла до господарського відділу гуртожитку, де їм виділили дві кімнати. Света вже була при надії.
Сашко влаштував так, щоб вони з сином були в одній бригаді. Він так боявся, щоб Яків знову не потрапив під чийсь вплив. На згадку про першу дружину він хотів зробити Якова щасливим.
Так вони й стали жити поруч і працювати в одній системі. Через півроку Сашко став виконробом, а Яків теж заслужив повагу керівництва своєю працездатністю та «золотими руками».
Світлана народила сина і перебувала у декретній відпустці, коли Яків познайомив її та батька зі своєю дівчиною.
– А коли ти взагалі встиг? – здивувався батько, — здавалося, ти завжди на роботі, лише зрідка виходив прогулятися.
– Київ, тату. Велике місто. Моя Наталя знає про мене все. Я нічого від неї не приховую. І вона теж приїжджа, уявляєш? З Запоріжжя! — посміхався закоханий Яків.
Через три місяці Яків одружився зі своєю обраницею, а Сашко цьому радів. У родині спокійніше, затишніше і легше переносити всілякі труднощі, та й жити веселіше.
– Ти молодець, синку, – радів Сашко, коли Яків з дружиною отримали окрему простору кімнату в гуртожитку.
Так і оселилися дві сім’ї поруч, ходили один до одного в гості і сподівалися отримати квартири, як будівельники. У кожному будинку, що будувався, був невеликий виділений фонд квартир саме для будівельників.
Сашко зі Светою та сином Михайлом отримали квартиру через п’ять років, а трохи пізніше й Яків переїхав у своє житло, також ставши батьком одразу двох доньок-близнючок.
Ось так збулася дитяча мрія Якова, і він вважав себе щасливим.
– Дякую, тату, – не раз повторював Яків вже в поважному віці під час сімейних посиденьок, – не знаю, що б зі мною було, якби не ти…
– Ну-ну, синку… – незмінно відповідав Сашко, – все добре. Те, що ми разом – це доля. Багато чого у нас з тобою в житті було: і поганого, і хорошого. Але ми ж разом, і все добре. І це – головне…
