Вибір Анни довів матір до сказу.
– Мало того, що твій Костя – не з нашого кола, так він ще й розлучений! – кричала Елла Борисівна в той день, коли дочка познайомила її з майбутнім чоловіком, – що ти будеш з ним робити? Про що говорити?
– Мамо, Костя дуже хороший, добрий, турботливий. Бачила б ти, як він любить свого сина.
– Що? У нього є син? Ні, я знала, що ти ненормальна, але щоб до такої міри!
– Мамо! Ми кохаємо одне одного! Як ти не розумієш?!
– А тут і розуміти нічого! Через рік він тебе кине! Втече до жінки більш простої! Я сто разів тобі казала: людину можна витягнути з села, але село з людини – ніколи! Він зганьбить нашу родину!
– Яку родину, мамо? Тебе?
– А хоч би й мене! Цього мало?
– Все, досить! – Анна більше не могла цього слухати, – я остаточно вирішила: вийду заміж! Кажи, що хочеш.
– Ну-ну, – похитала головою Елла Борисівна, – подивимося, що з цього вийде.
***
Анна вийшла заміж за Костянтина. Молодята орендували квартиру, оскільки жити з матір’ю Костя категорично відмовився:
– Вибач, Анно, але твоя мама відверто мене ненавидить. Навіщо нам зайві проблеми? Буде краще, якщо вона буде бачити мене рідше. А ти, якщо захочеш, завжди можеш маму відвідати.
– Я й не наполягаю, – зітхнула Анна, – просто шкода платити такі гроші, коли у мами величезна квартира.
– Нічого, ми впораємося, – Костя притягнув дружину до себе, – я обіцяю.
Минув рік. Елла Борисівна з зятем практично не зустрічалися. Анна завжди приходила одна, та й то на півгодини, не більше.
– Проміняла мене на незрозуміло кого, – бурчала мати, – не стане мене – ніхто не дізнається.
– Ну що ти таке говориш? – миролюбно, але з деяким докором відповідала Анна, – ми тебе любимо, просто не хочемо заважати…
– Почекай, – образа матері лилася через край, – віділлються кішці мишачі сльози…
Коли народився Артемка, Елла Борисівна пішла в атаку:
– Самі живіть, як хочете, але онука калічити я вам не дам! Після пологового будинку – відразу до мене. Так вже й бути: допоможу на перших порах.
Анна передала чоловікові пропозицію мами, думала, що він зрадіє. Але Костя нахмурився:
– Відразу до неї, кажеш? А сама ти що думаєш?
– Ой Костя, – затараторила Анна, – мені здається, це правильно. Я ж нічого не знаю. У мами – досвід. Вона мені допоможе. До того ж вона сама запропонувала.
– Добре, поживіть у мами. Я залишуся вдома.
– Але, Костя, – Анна ображено надула губки, – як же ми без тебе?
– Нічого, це ж ненадовго. До того ж мене няньчити не потрібно.
На тому й вирішили. Анна з сином переїхали до матері.
– Ну, слава Богу, сам здогадався не приїжджати, – Елла Борисівна сяяла, – я б і не пустила!
– Мамо, коли ти заспокоїшся? – в голосі Анни чулася втома, – змирися вже. Костя – мій чоловік, батько твого онука. І так буде завжди.
– Побачимо, – тихо промовила новоспечена бабуся.
Анна її не почула.
Турбот з маленьким Артемом вистачало. Немовля виявилося дуже неспокійним, переплутало день з ніччю. Анна падала від втоми. Поки вона відсипалася, Елла Борисівна займалася онуком.
– Якби не мама, – доповідала Анна чоловікові по телефону, – не знаю, що б я без неї робила. А ти коли прийдеш?
– Я заходив, – коротко відгукнувся Костя, – але мене не пустили.
– Як це? – не зрозуміла Анна.
– Дуже просто. Теща сказала, щоб я на поріг не ступав. Мовляв, заробиш на власну квартиру, тоді й приходь.
– Це вона, напевно, так пожартувала, – зніяковіла Анна.
– Нічого собі жарти, – похмуро відгукнувся Костя, – гаразд, Бог з нею. Ти ще довго там будеш?
– Не знаю, Костику. Артем такий неспокійний…
– Зрозуміло, – з гіркотою вимовив чоловік і в трубці пролунали гудки.
– Що? Не хоче розмовляти? – Елла Борисівна була тут як тут, – і це тільки початок…
– Мамо, перестань. Він просто засмутився, що ми затримуємося…
– Щось він не дуже наполягав, щоб ви повернулися, – в голосі матері чулося єхидство, – звичайно, кому хочеться не спати ночами? Гаразд, йди погуляй з хлопчиком, а я подрімаю. Онук зовсім вимотав.
Анна зібрала синочка, винесла коляску і пішла на прогулянку.
У парку зустріла свою однокласницю.
– Ого! Вітаю! – захоплено вигукнула та, – а я й не знала, що ти тепер у нас – матуся! Син? Дочка?
– Син! – гордо відповіла Анна, – Артем.
– Вітаю. А ви чого тут? Невже у матері живете?
– Ні, Оксанка, ми квартиру орендуємо. Я тут тимчасово, з сином. Мама допомагає.
– А чоловік?
– А чоловік вдома.
– Один?
– Ну так. Він же не маленький.
– Це тебе тітка Елла вмовила?
– У якому сенсі? Я сама…
– Ой, щось я слабо вірю. Пам’ятаю, як вона твоїх залицяльників відшивала. Жоден не влаштовував! Дивуюся, як вона тебе взагалі заміж відпустила!
– Не перебільшуй. Мама мені добра бажає.
– Це зрозуміло. І зятя любить?
Анна завагалася… Оксанка завжди була проникливою і бачила її наскрізь.
– Не дуже… Каже, що він не нашого кола…
– Зрозуміло… Професорська сім’я, те, се… А пам’ятаєш, вона тобі зі мною дружити забороняла? Як же! Хто вона, і хто моя мама?
Швачка на фабриці. Ох, Анно, дивись: розлучить вона тебе з чоловіком. Тим більше, якщо він їй не подобається. Біжи від неї подалі. Ти ж тепер сама собі господиня.
– Скоро поїду. Малюк ось тільки трохи підросте. До того ж чоловік сумує, просить повернутися.
– Завтра їдь! Не тягни!
– Чого ти чіпляєшся? – раптом розлютилася Анна, якій набридло виправдовуватися, відповідати на питання, – я сама розберуся, що і коли мені робити!
– Даремно злишся, – Оксана анітрохи не образилася, – я теж тобі добра бажаю.
– Собі побажай! – Анна різко розвернула коляску і покотилася в інший бік.
Оксана довго дивилася їй услід, але Анна жодного разу не обернулася.
А не обернулася, бо в глибині душі відчула: права Оксанка! Треба їхати до чоловіка! Раптом він… Ні, цього не може бути! А що сказати мамі? Ось вона – точно образиться…
І Анна вирішила поїхати… Через кілька днів…
Але потім захворів Артемка, потім захворіла мама, потім Костю відправили у відрядження, потім…
Словом, весь час знаходилися причини, через які Анна відкладала повернення додому.
Минуло півтора року…
Спочатку Анна щодня дзвонила чоловікові, відвідувала його, приїжджала одна на всі вихідні.
Потім приїжджати стало складніше: Артемка ні секунди не сидів на місці, мамі з ним було важко. Часті зустрічі поступово змінилися на дзвінки.
Потім Костя майже перестав дзвонити. Додому не кликав. Сам не з’являвся.
А потім…
Анна несподівано дізналася, що він помирився з колишньою дружиною…
Повістку до суду надіслали поштою…
– Ну, що я казала?! – з повним задоволенням запитувала Елла Борисівна, – він все-таки тебе кинув!
– Мамо! – розридалася Анна, заламуючи руки.
– Ось саме – мама! Кому ти ще потрібна на цьому білому світі?! Ти повинна цінувати це! Руки мені цілувати!
– Я тебе ненавиджу! – викрикнула Анна в повній розпачі і з перекошеним від болю обличчям вискочила з квартири…
У дитячій заплакав Артемка, який прокинувся від шуму…
Елла Борисівна попрямувала до онука, бурмочучи собі під ніс:
– Невдячна.
Спеціально для сайту Stories
