– З холодильника не смій нічого брати – ми ці продукти на свої гроші купували. – вимовила дочка.
– Але як же так,Наталю? Я, виходить, на весь день у тебе залишаюся, що мені тоді їсти?
– З собою треба було прихопити. Гаразд, нам час. А то через тебе і ми не встигнемо. – Наталя зачинила за собою двері, залишивши бабусю і онука наодинці.
Аріна Григорівна мирно спала на диванчику, як раптом голосно задзвонив телефон. Жінка аж підскочила від несподіванки. На іншому кінці дроту почувся голос дочки Наталі.
– Мамо, потрібно з Толиком посидіти, приїжджай через дві години, – не вітаючись, промовила Наталя. – Нам з чоловіком потрібно поїхати у справах, а сина залишити нема з ким.
Старенька погодилася і поспішила збиратися. З трудом вставши з ліжка, привела себе до ладу, набрала гостинців для онука і попрямувала важким кроком до автобусної зупинки.
Їхати, в кращому випадку, півтори години, тому варто було поквапитися. Забравшись у задушливий автобус, бабуся присіла і, обмахуючи обличчя хусткою, судорожно поглядала на годинник – боялася запізнитися до улюбленої доньки.
Коли Аріна дісталася до квартири Наталії, та зустріла її незадоволеним поглядом і з огидою в голосі сказала:
– Ти на сім хвилин запізнилася.
– Наталочко, ти ж знаєш, до тебе їхати довго. Та й я вже немолода, ходити стало зовсім важко…
– Значить, таксі треба було викликати, – огризнулася жінка і, сказавши чоловікові, що час виходити, додала.
– Так, ми приїдемо о десятій вечора. Уважно стеж за Толиком і в квартирі прибери – у мене немає на це часу. А з холодильника не смій нічого брати – ми ці продукти на свої гроші купували.
Аріна Григорівна здивовано запитала:
– Але як же так, Наталю? Я, виходить, на весь день у тебе залишаюся, що мені тоді їсти?
– З собою треба було прихопити. Гаразд, нам час. А то через тебе і ми не встигнемо. – Наталя зачинила за собою двері, залишивши бабусю і онука наодинці.
Аріна не розуміла, що сталося з її дочкою, адже вона ніколи не сказала про неї ні слова поганого, жодного разу в житті не покарала за пустощі.
Думка про те, щоб образити свою дівчинку, жінці навіть в голову не приходила. Аріна Григорівна дуже сильно любить свою Наталку.
Так вийшло, що Наталя була пізньою дитиною – Аріна привела на світ дівчинку в сорок чотири. Радості жінки не було меж – так сильно вона чекала маленьке чадо, так сподівалася, що рано чи пізно стане матір’ю.
І ось Наталя з’явилася на світ. Жінка балувала дитину, купувала дівчинці все найкраще, задовольняла будь-яку примху – так проявлялася турбота про єдину дочку.
З віком Наталя ставала все більш примхливою. Відчуваючи владу над мамою, яка ні в чому не відмовляла, вона розпоряджалася нею, як заманеться.
– Мамо, я з подружками гуляти йду, – тоді ще юна дівчина одягала важкі сережки і красувалася перед дзеркалом.
– Наталочка, куди ти зібралася? Вже пізно, а тобі завтра до школи, – Аріна Григорівна збиралася лягати спати.
– Без тебе розберуся, – огризнулася дочка, взуваючи черевики. – Повернуся не скоро. А ти поки попрасуй шкільну форму.
Не встигла мати нічого сказати, як дівчина вискочила з квартири. Аріна спробувала повернути її, але, вийшовши на вулицю, нікого не виявила – дочки і слід прохолов.
Всю ніч Аріна не знаходила собі місця, дивилася у вікно і чекала дочку. Здавалося, вона виплакала всі сльози. Дочекалася вона дитину лише під ранок.
Наталя повернулася – вірніше, приповзла – додому о шостій ранку в нетверезому стані. Схвильована мама зустріла дівчинку і, не лаючи, відвела в ліжко. Звичайно, в такому стані дочка до школи не пішла.
І таких ситуацій, коли Наталя плювати хотіла на думку матері і її авторитет, було більш ніж достатньо. Але жінка звикла. Головне – зробити дочку щасливішою, решта неважливо.
Виконавши всі вказівки дочки, Аріна Григорівна дочекалася повернення Наталії і зятя. Як завжди, не отримавши ніякої подяки за послугу, старенька пізно ввечері попрямувала ловити останній автобус, щоб повернутися в маленьку двокімнатну квартиру.
Повернувшись, втомлена, прилягла на старий диван і оглянула кімнату: сіра, потріскана стеля, облущені стіни, меблі – мало не ровесники Аріни, потерта підлога…
У квартирі, на пам’яті старенької, жодного разу не робився ремонт: всі гроші йшли на примхи Наталії, а зараз, з наявною пенсією, про ремонт Аріна могла тільки мріяти.
«Зате донечка зараз добре живе, не скаржиться», – в думках пораділа за Наталю Аріна, згадуючи багате оздоблення квартири зятя.
Наступного дня старенька прокинулася з головним болем. Аріна Григорівна відчула шум у вухах, важко було встати з ліжка.
«Тиск», – пробурмотіла вона, намагаючись дістатися до скриньки з ліками.
Шукаючи серед картонних коробочок і напівпорожніх блістерів, спробувала відшукати потрібні таблетки – не знайшла.
– Мабуть, закінчилися, – потираючи скроні, з сумом у голосі промовила жінка. – Доведеться в аптеку йти.
Пошукала в маленькому чорному гаманці і, знайшовши пару дрібних купюр і трохи дрібних монет, засмутилася.
– Грошей зовсім не залишилося, – важко зітхнула Аріна. – А пенсію виплатять тільки через тиждень.
Неохоче жінка зателефонувала Наталії – було соромно обтяжувати єдину дочку, але інших варіантів не було. На іншому кінці дроту старенька почула її незадоволений голос:
– Що тобі?
– Наталочка, привіт! – заговорила мати, хапаючись за голову. – Можеш, будь ласка, дати трохи грошей – на ліки не вистачає. Я тобі поверну, обіцяю!
Наталя нахмурилася.
– У нас самих не густо, – сердито промовила дочка. – І так живемо від зарплати до зарплати, ще й тебе забезпечувати? Ні, дякую.
– Може, тоді приїдеш, донечко? – благала Аріна Григорівна, стогнучи від болю. – Мені так страшно залишатися одній…
– Я зайнята, не заважай! – гримнула Наталя, втрачаючи терпіння.
Вона кинула слухавку, залишивши матір в здивуванні. Просити допомоги більше нема в кого – залишається тільки терпіти, поки недуга сама не відпустить.
Але старенькій не ставало краще. Через добу Аріна просто не змогла встати з ліжка, з’явився страшний біль по всьому тілу, від якого не рятувало жодне знеболююче.
Серце шалено стукало, у вухах дзвеніло. Жінка почувалася все гірше і гірше. Аріна Григорівна розуміла: це останні дні її життя, і вона проводить їх на самоті, а не в оточенні близьких людей.
Наступного дня Наталя приїхала до сірого п’ятиповерхового будинку і озирнулася. Нічого особливого: звичайний двір з дитячим майданчиком і припаркованими автомобілями.
Тільки з класичної картини вибивалися машина швидкої допомоги і поліцейський автомобіль. Цікавість взяла верх, і жінка підійшла до входу в під’їзд. На лавці сиділа незнайома бабуся, яка тримала тростину в руках.
– Наталко, це ти? – старенька впізнала Наталю. – Добре, що ти приїхала. А у нас таке горе, таке горе!
Григорівни вчора не стало! Я дивлюся, а вона гуляти не виходить, у двері дзвоню – не відповідає, довелося кликати на допомогу, щоб двері виламали. А вона там лежить… – плаксиво вигукнула жінка, схлипнула і голосно висякалася в хустку.
У цей самий момент медики з глибини будинку тягли тіло старенької на ношах. Наталя побачила бліде, зморшкувате обличчя матері, і до горла відразу підкотив клубок.
Вона стояла і дивилася, як Аріну, залишену дочкою напризволяще, завантажують у машину.
«Мама», – єдине слово, яке застрягло в думках Наталі. Жінка залишилася стояти осторонь, дивлячись, як швидка відвозить тіло.
Нарешті вона прийшла до тями і, не звертаючи уваги на балакучу сусідку, попрямувала на ватних ногах до під’їзду. Двері квартири виявилися незачиненими.
Оглядаючи темне приміщення, Наталя повільно пройшлася коридором. Знайомий інтер’єр, що не змінювався десятиліттями.
Перед очима виникли спогади: Новий рік з пишною ялинкою і подарунками, уроки готування на кухні від мами, спільні ігри…
Наталя згадала, як мама підтримувала її в скрутну хвилину, допомагала з уроками, слухала всі скарги, давала поради.
Добравшись до книжкової шафи, дістала альбом з потьмянілою обкладинкою. Аріна намагалася зберегти кожен момент з життя дочки: перші кроки, кожен день народження, перший малюнок… Вдивляючись у знімки скляними очима, Наталя відчувала сльози на щоках. Руки тремтіли, а джинси на колінах стали мокрими від сліз.
Наталя, перебуваючи в шоці від того, що сталося, не витримала і, впавши на запилений килим, голосно розридалася, порушивши страшну тишу.
Туга скувала розум жінки, їй стало шалено соромно за байдужість по відношенню до мами. Тільки було вже пізно, і Наталя це розуміла. Ще болючіше було від того, що не муки совісті привели її до рідної матері, а жага наживи.
Наталя збиралася вмовити Аріну Григорівну продати квартиру, а її відправити в будинок престарілих.Спеціально для сайту Stories
