Скрегіт металу в замковій щілині був для Артема сигналом, знайомим до болю. Він не здригався, не дивувався. Його тіло просто напружувалося.
Він сидів у глибокому кріслі з ноутбуком на колінах, намагаючись дописати звіт, який мав здати ще вчора.
Голос матері, різкий і металевий, увірвався в його зосереджену тишу, розриваючи її на шматки. Вона не увійшла, а влилася в квартиру, єдиним владним рухом, ніби була її повноправною і єдиною господинею.
Він повільно підняв голову. Ніна Петрівна стояла в передпокої, її невелика, але міцно збита фігура випромінювала енергію розлюченого шершня. В одній руці — зв’язка своїх ключів, в іншій — сумка, яку вона тримала, як зброю.
— Артем! Де ця твоя? Чому вона мені не відповідає?
— Вона на роботі, мамо, — глухо відповів Артем, не рухаючись з місця. — І перестань, будь ласка, називати її «ця». Її звуть Анна.
Ніна Петрівна пирхнула, проігнорувавши його прохання. Вона продефілювала повз нього у вітальню, її чіпкий погляд сканував простір з ефективністю термінатора. Вона не шукала чогось конкретного, вона оцінювала.
Кожен предмет, кожна пилинка, кожен кут був для неї або доказом, або приводом для звинувачення. Її маршрут був незмінним. Вона завжди йшла на кухню. Це була її територія для інспекції, плацдарм для наступу.
Артем повільно закрив ноутбук і поставив його на підлогу. Вистава почалася. Він був його єдиним, але вже нескінченно втомленим глядачем. Він чув, як грюкнули дверцята холодильника. Потім була коротка, але виразна пауза.
— Знову порожньо! Одні йогурти ці дурні! Вона тебе зовсім годувати перестала? Подивися на себе, схуд весь, якийсь сірий. Чоловік повинен їсти м’ясо, гарячий суп! А не цю… траву!
Він увійшов на кухню і притулився до дверного косяка. Ніна Петрівна стояла перед відкритим холодильником, як слідчий перед місцем злочину. Вона з огидою підчепила нігтем контейнер із салатом, який Анна приготувала їм на вечерю.
— Мамо, ми їмо те, що хочемо. Мені подобається, як вона готує. Закрий холодильник.
— Подобається йому! — її голос злетів на кілька тонів вище. — Та що ти взагалі розумієш? Тебе чим завгодно нагодуй, ти і радий будеш! Я приходжу до єдиного сина, а у нього в будинку запустіння!
Коли востаннє мили підлогу? Павутина в кутку! Це що, так складно — взяти в руки ганчірку? Або у неї манікюр зламається?
Вона говорила без зупинки, перескакуючи з одного на інше, сплітаючи павутину з дрібних, отруйних причіпок. Невістка була ледачою, неохайною, поганою господинею, марнотратницею.
Артем мовчав. Він уже давно зрозумів, що будь-яка відповідь, будь-яке заперечення — це лише паливо для її скандалу. Він дивився на її спотворене злістю обличчя, на різкі, нервові рухи і не відчував нічого, крім в’язкої, тупої втоми.
Це повторювалося раз на тиждень, іноді частіше. Цей монолог, ці звинувачення. Змінювалися тільки деталі, але суть залишалася колишньою: його дружина — помилка, чужорідний елемент, який потрібно або «перевиховати», або вигнати.
Він не слухав слова. Він слухав музику її голосу — агресивну, нав’язливу, яка не терпіла заперечень. І в якийсь момент він зрозумів, що більше не може. Ні фізично. Ні морально. Просто сам ресурс терпіння в його організмі вичерпався, як вода в пересохлому колодязі.
Ніна Петрівна зачинила дверцята холодильника з такою силою, що кілька магнітиків, привезених Анною з поїздок, з дзвоном посипалися на підлогу.
Артем навіть не здригнувся. Він дивився, як мати, розлючена на весь світ, перевела свій спопеляючий погляд з холодильника на нього.
— Я не розумію, Артем, я просто не розумію! — її голос дзвенів від погано стримуваної люті. — Для кого я стараюся? Для кого сюди приходжу? Щоб побачити ось це все? Вона ж просто сидить у тебе на шиї! Грубіянить мені, постійно перечить!
Минулого разу я їй сказала, що суп треба варити на бульйоні, а не на воді, так знаєш, що вона мені відповіла? «Ніна Петрівна, ми так любимо». Ми! Вона вже вирішує за тебе, що ти любиш!
Вона зробила крок до нього, скорочуючи дистанцію. Її обличчя було близько, і він бачив, як у глибині її темних очей палає вогонь власницької образи.
— Ти чоловік чи ні? — виплюнула вона, знизивши голос до отруйного шепоту. — Що ти з нею сюсюкаєш? Тобі не подобається — скажи! Не слухає — приструни!
Раніше як було? Батько твій слово сказав — і всі по струнці ходять. Може, їй просто не вистачає твердої руки? Дай їй раз, щоб знала своє місце! Відразу б і супи варити навчилася, і язиком своїм не тріпала!
Для Артема все скінчилося в цю секунду. Вся його втома, все глухе роздратування, все бажання зберегти хоча б видимість миру — все це випарувалося. Залишилася тільки холодна, абсолютна порожнеча і одне-єдине рішення.
Він відштовхнувся від косяка і повільно, не відводячи погляду від матері, пішов до неї. Його рух був настільки спокійним і плавним, що Ніна Петрівна на мить розгубилася.
— Що? — запитала вона, в її голосі вперше прорізалася невпевненість. — Що ти на мене так дивишся? Я правду кажу!
Артем зупинився прямо перед нею. Він не сказав ні слова. Він просто простягнув вперед свою праву руку долонею вгору. Жест був простий, зрозумілий і не залишав місця для тлумачень. Він не просив. Він вимагав.
— Що це? Що тобі треба?
— Ключі, — вимовив він. Одне слово. Тихе, рівне, беземоційне. Але в ньому було більше загрози, ніж у найгучнішому крику.
— Які ключі? Ти з глузду з’їхав? — вона спробувала повернути собі колишню впевненість, але її голос затремтів. Вона дивилася в його очі і не впізнавала сина. Перед нею стояв чужий, жорсткий, незнайомий чоловік.
Він не відповів. Він просто тримав руку, його погляд був прямим і важким, як гранітна плита.
— Дай сюди ключі, — так само рівно сказав Артем.
Він розвернувся і, не озираючись, пішов до виходу з квартири. Вона чула його важкі кроки. Потім клацання замка. Потім ще одне. Він відкрив вхідні двері. З під’їзду потягнуло прохолодним протягом.
Артем стояв у дверному отворі, його силует чорнів на тлі тьмяно освітленого сходового майданчика. Він чекав. Не обертаючись. Не кажучи ні слова. Він просто стояв і тримав двері відчиненими. Для неї.
Тиша, порушувана лише протягом з під’їзду, тривала недовго. Для Ніни Петрівни вона була нестерпною, як вакуум.
— Ти що робиш? Ти мене виганяєш? Зі свого будинку? Мене?
Артем не обернувся. Він залишався нерухомим, як кам’яна статуя, що застигла на межі двох світів — його і її. Ця бездіяльність розлютила її ще більше.
Вона зробила кілька швидких кроків коридором, скорочуючи дистанцію, її туфлі голосно стукали по ламінату.
— Я до тебе прийшла, а ти мені на двері вказуєш! Через неї! Через цю, яка навіть яєчню нормально посмажити не може!
Ти осліп, Артем! Вона з тебе мотузки в’є, а ти і радий! Перетворився на ганчірку, на її ручного песика! Я на тебе життя поклала, все для тебе робила, а ти… ти готовий рідну матір викинути, аби тільки ця твоя була задоволена!
Вона зупинилася за його спиною, дихаючи йому в потилицю. Вона чекала, що він обернеться, закричить, почне виправдовуватися. Але він мовчав.
Вона обійшла його, ставши в отворі обличчям до нього, заглядаючи в його очі. Вона хотіла побачити там сором, сумнів, образу. Але побачила лише гладеньку, холодну поверхню, як у замерзлої річки.
— Подивися на мене, Артем! Це я, твоя мати! Думаєш, я піду і все? Думаєш, я дозволю їй зруйнувати нашу сім’ю, зруйнувати тебе?
Ніколи! Господинею в домі повинна бути жінка, яка знає толк в житті, а не соплива дівчинка, у якої в голові тільки ганчірки та косметика!
І тут він повільно підняв на неї очі. Його погляд пройшов крізь неї, сфокусувавшись на чомусь далекому. Він нарешті заговорив.
— Тільки моя дружина, мама, буде командувати в моєму домі! Тож закрий, нарешті, свій рот і перестань вриватися до нас з постійними криками! Інакше ти більше сюди не прийдеш!
Це не було погрозою. Це було констатацією факту. Проголошенням нового закону світобудови, в якому для неї більше не було місця.
Остання фраза була вимовлена з такою остаточною, крижаною переконаністю, що у Ніни Петрівни перехопило подих.
— Невдячний… — прошепотіла вона, але слово прозвучало жалюгідно і непереконливо навіть для неї самої. У ньому не було сили, тільки гіркота поразки.
Минув тиждень. Тиждень оглушливої, незвичної тиші. Артем вперше за довгі роки відчув, як розслабляються м’язи плечей, які він і не помічав, що постійно тримав у напрузі.
Повітря в його власній квартирі здавалося чистішим, легшим. Не було очікування раптового повороту ключа в замку, не було підсвідомого страху перед черговим вторгненням.
Увечері він сидів з Олегом, старим інститутським другом, в невеликому, напівтемному барі. Вони ліниво обговорювали новий проект на роботі, потягуючи холодне пінне. Вперше за довгий час Артем відчував себе… нормально.
І в цей самий момент вона з’явилася. Ніна Петрівна не увірвалася і не вбігла. Вона просто матеріалізувалася в дверному отворі, як привид з минулого.
Її погляд швидко знайшов його в напівтемряві. Вона рушила до їхнього столика прямою, непохитною ходою, ігноруючи здивовані погляди інших відвідувачів.
— Артем, — її голос був напрочуд спокійний, але в цій тиші таїлася загроза гірша за будь-який крик. — Я не думала, що доживу до дня, коли мій власний син буде ховатися від мене по шинках.
Олег завмер з кухлем на півдорозі до рота, його обличчя виражало крайнє здивування. Артем повільно поставив свій кухоль на стіл.
— Олег, вибач, я зараз, — тихо сказав він другові і встав. Він не став сперечатися чи виправдовуватися. Він просто взяв матір під лікоть і повів її в дальній, порожній куток бару, подалі від чужих вух.
— Що тобі потрібно, мамо? — запитав він, коли вони зупинилися біля стіни.
— Що мені потрібно? — вона вирвала свою руку. — Мені потрібен мій син! Той, якого я виростила! Розумний, сильний, люблячий…
А не це опудало, яким ти став! Лялька в руках вертихвістки! Ти хоч розумієш, що вона з тобою робить? Вона відібрала тебе у мене!
Її голос почав набирати силу, але Артем дивився на неї так, ніби вона була скляною. Він бачив її наскрізь, і те, що він бачив, більше не викликало в ньому жодних почуттів.
— Ніхто мене у тебе не забирав, — рівно відповів він. — Я сам пішов.
— Пішов? Куди ти пішов? Ти зрадив все, що у нас було! Я тобі віддала все себе! Пам’ятаєш, як я ночами сиділа з тобою над твоїми кресленнями в інституті?
Як останні гроші відкладала, щоб купити тобі гарний костюм на захист диплома? Я завжди знала, що для тебе краще!
Він слухав її, і вперше в житті її слова не викликали в ньому ні краплі провини. Він дивився на цю жінку, яка вибудовувала своє життя на фундаменті його вдячності, і розумів, що цей фундамент був брехнею.
— Ти не сиділа зі мною над кресленнями, мамо. Ти стояла над душею, бо не терпіла моїх помилок і хотіла все контролювати.
Ти купила мені костюм не тому, що у тебе були останні гроші, а тому що не могла допустити, щоб син твоєї подруги виглядав краще, ніж твій.
Ти ніколи не знала, що для мене краще. Ти знала, що краще для тебе. Щоб я був зручним, передбачуваним, твоїм.
Вона дивилася на нього, і її обличчя повільно змінювалося. З нього сповзала маска праведного гніву, оголюючи розгубленість і страх.
— Ти не знаєш мене, мамо. І ніколи не знала, — він зробив крок назад, збільшуючи дистанцію між ними, розриваючи останню невидиму нитку.
— Той Артем, якого ти нібито втратила, — це твоя вигадка. Зручний хлопчик, який повинен був жити за твоїм сценарієм. А я втомився грати цю роль. Я більше не він. Я ніколи ним і не був.
Вона відкрила рот, щоб щось сказати, але не змогла видати ні звуку. Він зруйнував її світ. Ні криком, ні скандалом, а тихою, жорстокою правдою. Він знецінив все її життя, всі її жертви, всю її любов, показавши їй, що все це було лише формою егоїзму.
Артем востаннє подивився на неї, на цю раптово постарілу, згорблену жінку, яка стала йому зовсім чужою. Потім він мовчки розвернувся і пішов назад до свого столика.
Він сів, взяв у руки кухоль і зробив великий ковток. Олег мовчав, не наважуючись нічого запитати.
А Ніна Петрівна так і залишилася стояти в кутку, одна, посеред чужих веселощів, розчавлена не його гнівом, а його остаточною, безповоротною свободою від неї…
Спеціально для сайту Stories
