Тамара пройшла між могилами по засипаній снігом доріжці. На чорному кам’яному надгробку шапкою лежав сніг. З вибитого на камені портрета чоловіка дивилися трохи примружені очі, немов Костя вдивлявся в того, хто прийшов.
Куточки губ трохи підняті, ось-ось посміхнеться. Тамара відвела погляд. Переступила через низьку огорожу, підійшла і змахнула шапку рукою. На теплій долоні залишилися крапельки вологи.
З-під снігу проглядали рожеві пелюстки штучних квітів. Вона приходила сюди два місяці тому і приносила живі гвоздики. Хтось зовсім недавно відвідував місце спочину чоловіка. Батьки Кості завжди дзвонили їй, попереджали, що приїдуть. Вони разом приходили сюди. «Напевно, друзі заходили до Кості», – вирішила вона.
Тамара знову подивилася на чоловіка. Вона пам’ятала його посмішку. Як би не сердилася на нього, варто було йому підійти і посміхнутися, її серце відразу тануло.
Три роки тому він повертався від батьків, з маленького містечка за двісті кілометрів звідси. У вантажівки лопнула шина, її винесло на зустрічну смугу.
Костя їхав, як потім встановили, з перевищенням швидкості. Він ще був живий. Осколок скла врізався в шию і потрапив в сонну артерію. Водій вантажівки не зміг відкрити дверцята. До приїзду «швидкої» затискав руками рану. Пішов з життя Костя від втрати крові.
Вони прожили разом двадцять один щасливий рік. Їхній син Сергій навчався в Києві. Після закінчення інституту вирішив залишитися там.
Тамара часто приходила на цвинтар до чоловіка. Вона поклала на сніг червоні, як плями крові, гвоздики. Ззаду почулося скрипіння снігу. Тамара озирнулася. Молода жінка несла на руках досить велику дитину, щоб та не оступилася, не провалилася в замет. Жінка зупинилася навпроти огорожі Кості і поставила хлопчика на ноги. В її очах Тамара помітила сльози.
– Це я. – Раптом сказала жінка і подивилася на Тамару.
– Що? – Не зрозуміла Тамара.
– Це я приходила сюди вчора. Це мої квіти. Вночі йшов сніг. Я вас і раніше бачила тут. Не підходила, щоб не заважати.
– А яке відношення ви маєте до Кості? Наскільки я знаю, у нього немає сестри. – У серці Тамари піднімалася невиразне занепокоєння.
– Я не сестра. Це звучить безглуздо тут і непристойно, але я коханка Кості. – Одна сльозинка скотилася з її вій і побігла по щоці, залишаючи блискучий вологий слід.
Жінка моргнула, і на другій щоці з’явилася ще одна волога доріжка. Вона вдихнула повним ротом, немов набирала повітря в груди перед стрибком у воду.
– У нас тривало з ним недовго. Він вас кохав. Це його син.
Тамара була впевнена, що це сон, жарт. Вона перевела погляд на хлопчика. Йому немає й трьох років. Кості не стало три роки тому. «Вона бреше!» Тамара подивилася на неї спопеляючим поглядом.
– Я дізналася, що чекаю дитину, потім, коли він кинув мене. Я не сказала йому. – Продовжувала жінка.
«Це син Кості? – Тамара вдивлялася в хлопчика, шукаючи схожість з чоловіком, і не знаходила. – Цього не може бути!»
– Його звуть Костею, як батька. – Молода жінка виставила підборіддя в бік надгробка.
Тамара подивилася туди, немов хотіла запитати Костю: «Вона ж бреше? Ти ж не зраджував мені?» На коротку мить їй здалося, що посмішка ось-ось зникне з обличчя чоловіка на надгробку.
– Я вам не вірю. Навіщо зараз сказали про це? – Вона знову дивилася на коханку холодно і зло. – Така своєрідна помста? Щоб зробити болючіше? У нього є син, правда, дорослий.
– Я знаю. Я… Та зачекайте! – Долинув до Тамари голос, коли вона перелізла через огорожу і швидко пішла вузькою втоптаною стежкою.
– Я спеціально прийшла сюди, щоб попросити вас взяти Костю! – Голос ще дзвенів у морозному повітрі, коли Тамара зупинилася і різко розвернулася.
Жінка тримала за руку хлопчика, і вони обоє дивилися на неї.
– Що? – перепитала вона, але не зрушила з місця. – У вас скінчилися гроші, і ви вимагати їх у мене прийшли? Вирішили позбутися дитини? А причому тут я? – Серце рвалося з грудей, злість і біль вимагали виходу.
Тамара ледве стрималася, щоб не закричати на все горло, не підбігти, не вирвати жахливі пластикові квіти зі снігу і не кинути їх в обличчя на надгробку, змазати, стерти посмішку. Вона стиснула кулаки і прикрила очі, намагаючись дихати глибоко і рівно.
– У мене метастази. Я отруєна нескінченними курсами хімії. Мені залишилося недовго. Костю віддадуть в дитячий будинок, коли мене не стане. – Долинув до Тамари голос.
Першою думкою її було: «Так тобі і треба! Отримала своє? Не треба було брати чуже». Потім подумала, що жінка бреше, тисне на жалість, хоче випросити грошей.
«Але хіба можна жартувати такими речами? І Костя… Завів коханку, а потім кинув, навіть не дізнавався, як вона живе. Якби не аварія, рано чи пізно дізнався б про сина. І що? Пішов би до неї? А чому я повинна їй вірити?»
Тамара знову подивилася на надгробку. Зараз Костя посміхнеться, скаже, що це дурний жарт, брехня, і вона йому все пробачить. Але кам’яний Костя не посміхнувся. Дивився все так само, мружачи очі. Тамара відвернулася.
«Чому люди відвертаються один від одного після сварки? – недоречно прийшла в голову думка. – Прикро? Соромно? Або бояться правди?»
– Ось адреса. Я знаю ваш номер. Підглянула в телефоні Кості, коли він мився в душі. – Жінка простягнула аркуш.
– Будь ласка, без подробиць, – грубо обірвала її Тамара.
– Так. Вибачте. – Жінка все тримала простягнуту руку з аркушем. – Я приходила сюди часто в надії зустріти вас тут.
– А якби я не прийшла?
– Я зателефонувала б. Але краще в очі сказати, правда? У мене є мама. Вона сидить з Костею, але залишити його на неї я не можу. Вона сама просила знайти вас. Можна, вона іноді буде бачити Костю?
– Це вже занадто. Ви не вважаєте? Ваша нахабність не знає меж! Ви наговорили мені тут всякої нісенітниці. Чому я повинна вам вірити? Ви думали, я кинуся зі сльозами обіймати вас, співчувати? Може, ще дружити будемо? – Тамару понесло, вона ніяк не могла зупинитися.
Біль вимагав виходу. Прямо тут, поруч з місцем спочину Кості. Нічого, нехай бачить, що накоїв.
– Ви праві. Я так само реагувала б. Раніше теж ненавиділа вас, коли Костя був живий, – тихо промовила жінка безкровними губами.
Тамара задихнулася від нечуваної нахабності.
– Уявляю, як ти шкодувала, що не я тпотрапила в аварію, а Костя. – Викрикнула Тамара і завмерла, злякавшись своїх слів.
З надгробка чоловік осудливо дивився на неї. По тому, як коханка опустила очі, Тамара зрозуміла, що вгадала. Їй стало огидно, захотілося зникнути, забути, стерти з пам’яті все це.
– Мамо, ніжки замерзли. – Тоненький голосок хлопчика прозвучав як лопнута струна.
– Йому три? Костя пішов три роки тому. – Втомлено сказала Тамара і провела по обличчю долонею, змахуючи свій гнів. – Все. Не можу більше. Не можу це чути. – Вона розвернулася і рвонула на дрогу, оступаючись, провалюючись у сніг. Бігла геть від самозванки з дитиною, від її слів.
Сіла в машину і увімкнула пічку. Тамару трясло чи то від холоду, чи то від потрясіння. Весь день вона думала, згадувала бліде обличчя, темні синюваті кола під очима коханки.
«Дитина не винна. Вона не просила народжувати її, а потім кидати. Не дзвонить. Може, вибралася, і все не так погано, як вона говорила?»
Тамара хотіла сходити до неї. Але прийти до неї, значить, визнати правду її слів, сина Кості. І вже не відсторонитися. І як з цим жити?
Через три місяці на телефон Тамари зателефонували з невідомого номера. Жіночий голос повідомив, що Марії більше нема, залишила номер Тамари і просила повідомити, коли її не стане. Жінка назвалася бабусею Костика. На Тамару немов обрушилася гаряча вулканічна лава: зрада чоловіка, аварія, коханка, її хвороба, син…Син.
Наступного дня Тамара приїхала за адресою. Двері відчинила невисока жінка з паличкою. Тамара увійшла до скромної квартири. Їй хотілося втекти, не лізти в чуже життя. Але вона взяла себе в руки і пройшла до кімнати. Костя сидів за столом і малював.
– Костя, до нас прийшли. – Жінка підійшла і погладила онука по голові. З її очей бризнули сльози.
Костя підвів голову і байдуже подивився на Тамару.
– Ти пам’ятаєш мене? – Слова прозвучали неласкаво, відчужено.
Хлопчик не відповів і повернувся до малювання.
– Якщо можна, заберіть його прямо зараз, – попросила жінка, притиснувши руку до грудей. – Завтра похорон. Не треба йому бачити…
Тамара була налякана таким швидким поворотом подій. Вона приїхала просто дізнатися, подивитися, не брати…
– Скажіть, де його речі, я сама зберу, а за рештою приїду потім. – Тамарі хотілося швидше піти звідси.
Костя не задавав питань, не плакав, коли бабуся притиснула його до себе і поцілувала на прощання, вже одягненого. Слухняно сів у машину до Тамари. Життя обох різко змінилося. Звикали один до одного болісно і довго. І обом було нелегко.
Тамарі довелося взяти відпустку за свій рахунок і займатися оформленням опікунства, переведенням в інший дитячий садок. На роботі вона сказала, що взяла сина подруги. Все одно дізнаються. Доведеться брати лікарняний по догляду, коли Костя захворіє.
«Ти свята, Тамара! Я б не змогла так. Чужу дитину…», – говорила колега. З відчаєм шукала Тамара в своєму серці крихту любові, жалю до Кості. Але заважала його мати, коханка чоловіка зі своїм одкровенням.
Одного разу, коли Костя на зло їй перекинув тарілку з кашею, Тамара не витримала.
– Все. Досить. Одягайся! Не можу більше! Відвезу тебе до бабусі. – Накопичене тижнями роздратування вирвалося назовні.
Пішла в кімнату і сіла на диван, схрестивши руки на грудях.
– Вибач. Я більше не буду, мамо. – Костя підійшов винувато і погладив її по плечу.
Тамара завмерла. Звідкись з глибини піднялося тепле почуття, затопило її всю.
Вона притиснула хлопчика до себе і розплакалася. З цього дня Костя став посміхатися – трохи примруживши очі, як тато. «Він Кості», – думала Тамара, і серце радісно тануло в грудях.
Тільки жіноче серце може витримати біль втрати, зради, а потім зуміти полюбити знову. Рідний син здивувався вчинку матері, але підтримав.
– Він мій брат, так? – запитав тільки.
Тамара не стала брехати.
– Так. Так вийшло.
– Не переживай, мамо. Не мені вас судити з батьком.
– Давай п’ять, брате, – Сергій простягнув свою велику долоню.
Костя вклав у неї свою маленьку ручку.
Більше Тамара не бачила на могилі чоловіка чужих квітів. Навесні знайшла могилу матері Костика.
– Дякую тобі, – сказала вона, дивлячись на красиву, усміхнену жінку на знімку серед вінків.
«Немає жодної, навіть найсумнішої події, в якій не було б своїх хороших сторін». Альбер Камю.
Спеціально для сайту Stories
