Тиждень тому мені виповнилося 83 роки. Я прожила важке, але хороше життя, у мене був прекрасний чоловік, з яким ми виростили трьох чудових дітей: сина та дві дочки, є семеро онуків і вже вісім правнуків. Я щаслива людина, але все ж таки я ніколи не забуду своє важке дитинство, повне розпачу, голоду, туги, та жінку, яка врятувала, а потім подарувала щастя…
Мені було п’ять років, коли не стало батька. Я його майже не пам’ятаю, тільки на фотографіях. Особливо я любила ту, де він у військовій формі, з орденом. Коли мама сказала, що він не повернеться, я довго плакала. Разом із мамою, а Оля, моя старша сестра, заспокоювала нас, така вже вона була, завжди дуже серйозною і стриманою.
Ми тоді жили в далекому селищі в маленькому будиночку, який тато сам побудував. Вони з мамою мріяли поставити поруч велику хату, але не встигли. Мама моя вродлива була, чоловіки на неї завжди заглядалися. Навіть одружені. Інші жінки за це злилися на неї, особливо коли солдати почали з фронту повертатися. Самотніх жінок стало багато, а от чоловіків дуже не вистачало.
Мама після загибелі нашого тата ні на кого і не дивилася, вона дуже кохала його і навіть сподівалася, що він все ж таки повернеться, але хіба ревниві жінки могли їй повірити? Ось через це, за три роки після війни, все й сталося. Мама працювала у місцевому магазині вже кілька років. Жителі нашого селища та начальство її поважали, цінували за чесність та ввічливість.
Інші продавщиці могли і обвісити покупців, і нахамити їм, а мама була зовсім іншою, м’якою та доброю. Ось і помітив її один хлопець. Казали, що він втратив батьків. У той час, коли він був на фронті, в їх будинок влучила бомба під час авіанальоту. Він якийсь час пожив у родичів у своєму селі, але потім зібрався і приїхав до нашого селища.
Хлопець був на два роки молодший за нашу матір, але побачив її і відразу закохався. Став щодня до неї в магазин приходити, стояв під дверима і чекав, доки у неї робочий час скінчиться. Усе намагався проводити її додому, але мама щоразу йому відмовляла. Зате Фая, інша продавщиця, вже й так і сяк йому натякала, що вона теж вільна і навіть заміжня ще не була.
І посміхалася йому, і хихотіла, навіть мама, вона мені потім про все це розповідала, йому сама прямо сказала, щоб він Фаю йшов проводжати, але хлопець як заворожений тільки на мою маму і дивився. Вона вирішила не звертати на нього уваги, махнула на нього рукою, подумавши, що сам незабаром відстане, але вийшло зовсім по-іншому.
Був жовтень, я тоді вже ходила до першого класу, до кінця робочого дня з каси зникла частина грошей. Ніхто в крадіжці не зізнався, і тоді викликали поліцію. Під час обшуку гроші виявили у маминій сумочці. Мама здогадалася, хто все це влаштував, але, як то кажуть – не спіймали, то й не злодій.
Був суд, мама казала, що не винна, просила людей заступитися за неї, знали всі, що вона чесна, але ніхто не наважився, побоялися, що стануть співучасниками. Суддя відправив маму на десять років до таборів. Нас до мами пустили лише один раз, до того, як її забрали, наша тітка Світлана, старша мамина сестра домовилася. Мама мене і Ольку так сильно обіймала, що мені боляче було, але я терпіла, знала, що вона це від горя.
– Світлано, благаю, не кидай моїх дівчаток, не віддавай їх у дитячий будинок, – зі сльозами благала мама свою сестру. – На Тетяну надії немає, бідолашна вона, але ти ж у нас найсильніша, найвідповідальніша, і чоловік у тебе повернувся, не одна ти.
– Надя, ти знаєш, що в мене своїх п’ятеро, всі ліжка в хаті зайняті, на підлозі сплять, вибач, але обох твоїх дівчат не можу прийняти. Ольгу, старшу, заберу, буде мені з малюком допомагати, дівчинка все ж таки, не те, що мої хлопці, а Віру доведеться до Таньки відправити, та, звичайно, відпиратися буде, але я її змушу. Ти не хвилюйся, дочекаються тебе дівчата, повернешся, будете разом жити. І за будиночком твоїм я надивлюся, це вже обіцяю.
Тітка Світлана вже наступного дня після візиту до мами повезла мене в місто до тітки Тані, їхньої молодшої сестри. Я її майже не знала, вона поїхала з селища чотири роки тому, їй тоді було лише п’ятнадцять років. Тітка Тетяна вивчилася на штукатура-маляра і тепер працювала на будівництві. Їй навіть окрему кімнату у бараку дали. Барак був маленький і старий, стояв на самій околиці міста, але кімната була зі своєю грубкою.
– Світлано, та на який мені це дівчисько? Я її не народжувала, я її навіть майже не бачила, – тітка дивилася на мене непривітно і навіть гидливо. – Я взагалі дітей не хотіла заводити, мені й так жити подобається. Та зрештою, на мене тепер жоден чоловік не подивиться. Кому я потрібна буду з цією? Забирай її назад, не буду я з нею возитися!
– Будеш! – грізно гукнула на сестру тітка Світлана. – Ти знаєш, що в мене своїх купа мала, але я все ж таки беру одну племінницю. Другу ти візьмеш. При живих тітках дівчинки до притулку не підуть. Після смерті мами я за старшу, то як скажу, так і буде! А Віра – дівчинка тиха, слухняна та багато витрат на неї не потрібно. У школу одяг є, ручки, зошити теж. Допомагатиме тобі, прибрати там, посуд помити. Так, Вірочка?
Я здригнулася, почувши своє ім’я, і швидко закивала головою. Найбільше я боялася, що мене відправлять до дитячого будинку та ще й одну, без Олі. Чула я одного разу, як хлопчик, що втік з одного притулку, розповідав нашим місцевим пацанам про жахіття, що там діялися.
І синці показував, казав, що це вчителі так із сиріт «людей роблять». Тітка Тетяна більше не суперечила сестрі, так що тітка Світлана поїхала задоволена тим, що прилаштувала мене, виконавши обіцянку, дану моїй мамі.
– Спатимеш на підлозі, в тому кутку, – сухо сказала мені тітка Тетяна, кивнувши головою у бік вікна, де лежав мій вузлик з одягом і зошитами, – перин у мене немає, зайвої подушки теж. Тому, що знайдеш підстелити, на те й ляжеш.
Я була рада і такому, тому з усмішкою кивнула головою, а потім підійшла до тітки, хотіла обійняти її, сказати, що слухатимуся і допомагати їй у всьому, але вона грубо відштовхнула мене:
– Ось не треба цих ніжностей, я тобі не матуся, потурати не буду. Врахуй, будуть з тобою проблеми в школі чи вдома, тут же до притулку відведу, не замислюючись. І щоб бараком не вешталася, з сусідами не розмовляла. Прийдеш зі школи, прибирай у кімнаті, роби уроки. Все зрозуміла?
Я зрозуміла. Стояла мовчки, згадувала, як ми дружно жили з мамою і сестричкою, і намагалася не розплакатися, бо до смерті боялася, що тітка розлютиться і позбудеться мене. Так почалося моє життя у місті. Тітка йшла на роботу рано, а поверталася здебільшого дуже пізно. Де вона пропадала, я не знаю, але явно не на роботі, бо настрій у такі вечори вона мала чудовий.
Я не ображалася на неї, мені навіть подобалося бути однією, тому що тітка все одно зі мною практично не розмовляла. Я ходила до школи, прибирала в кімнаті, топила піч, прала, робила уроки, справ було багато і нудно мені не було. Одне було погано: тітка приносила дуже мало їжі, я рідко наїдалася досхочу, але терпіла і не скаржилася.
Не знаю, може вона просто не думала про те, що я можу бути голодною, а може, хотіла, щоб я сама втекла від неї. Я не тікала. Щодня мила підлогу, навчалася на одні п’ятірки. До навчання я ставилася дуже серйозно, але не тільки через тітку. Я обіцяла мамі добре вчитися і мені здавалося, що якщо я виконаю цю обіцянку, то ми зустрінемося набагато раніше.
Я навіть вигадала, що кожна отримана мною п’ятірка – це мінус один день нашої з мамою розлуки. А ще я намагалася бути гарною дитиною, я дуже хотіла, щоб тітка мене хоч раз похвалила, але її, навпаки, це все ще більше дратувало.
– Як же ти мені набридла! – одного ранку крізь зуби процідила вона, боляче схопивши мене за руку. – Я навіть сюди привести нікого не можу. А може, я заміж хочу? Я молода, вродлива, мені чоловік потрібен, а тут ти! Ідіотко Надько, як можна було так вляпатись! Вона тепер сидить собі там, а я маю то розгрібати!
Тітка Тетяна відштовхнула мене, накинула на себе кожух, вовняну хустку і пішла на роботу, голосно грюкнувши дверима. Я важко зітхнула, витерла кулаком сльози, що виступили на очах, і теж стала одягатися. До школи мені бігти було недалеко, всього три квартали, але треба було проходити повз ринок, а там завжди було багато народу, тому швидко пройти було непросто.
Але це було нестрашно, страшно мені було проходити повз циган, що постійно крутилися серед цього натовпу. Молоді циганки, одягнені у величезні строкаті хустки поверх шуб, були дуже галасливі, вони завжди щось голосно кричали, хапали за руки перехожих, пропонуючи погадати їм і тут же злісно кидали прокльони вслід тим, хто не погоджувався.
Старі ж циганки статечно стояли віддалік, лише зрідка, але безпомилково вибираючи свою «жертву», говорили завжди тихо, але видно було, що люди слухали їх затамувавши подих, мабуть, так влучно потрапляли циганки своїми пророкуваннями. Я намагалася не дивитися на циганок, мене так мама вчила, налякавши, що таких дівчаток вони люблять і можуть вкрасти.
Але одного разу я ненароком зіткнулася в натовпі з літньою циганкою, від несподіванки підвела голову, зустрілася з нею поглядом і чомусь завмерла. Жінка дивилася на мене не страшно, навіть по-доброму, але дуже серйозно. Раптом вона простягла мені руку, збираючись щось мені сказати, і тут я кинулася бігти. До самої школи летіла, як ужалена.
Але з того дня, проходячи повз ринок, я чомусь шукала ту циганку очима, іноді знаходила і навіть зустрічалася з нею поглядом, але відразу знову тікала, правда, особливого страху я вже не відчувала. Незадовго до Нового року тітка раптом одного разу не прийшла з роботи. Вона не з’явилася ні пізно ввечері, ні до ранку наступного дня.
Я майже всю ніч не спала, чекала на неї. Не дочекавшись, пішла до школи, сподіваючись, що тітка просто десь так загулялася, що не встигла зайти перед роботою додому, але вона не прийшла і того вечора. Їжі вдома зовсім не залишилося, але я готова була потерпіти, аби тітка повернулася. Я подумала, що вона мене покинула і кудись поїхала.
Наступного дня перед школою я зігріла води і попила гарячого чаю з останнім шматочком цукру, через що мені стало трохи легше і менше хотілося їсти. Тітка не поверталася. На третій день я вже не змогла піти до школи, у мене з голоду сильно болів живіт і паморочилося в голові. Я лежала під ковдрою і тихенько плакала.
Йти до сусідів я боялася, пам’ятала, що тітка заборонила мені розмовляти з ними. Не знаю, що зі мною було б далі, якби не та циганка. Я задрімала і раптом почула, як хтось стукає у двері нашої кімнати. Мені дуже не хотілося вилазити з-під ковдри, в кімнаті було холодно, бо розтопити піч у мене не було сил, і я просто крикнула, що двері не зачинені.
Гучно крикнути в мене не вийшло, але той, хто прийшов, почув і зайшов. То був незнайомий хлопчик років дванадцяти, чорнявий і дуже гарний. Він підійшов до ліжка і суворо сказав мені вставати. Я нічого не зрозуміла, але слухняно відкинула ковдру та почала одягатися. Коли я одяглася, хлопчик звелів іти за ним.
Ми вийшли з барака, пройшли кілька кварталів і зайшли до якогось будинку. Мій провідник провів мене до кімнати і махнув рукою на довгу лавку, що стояла біля великого дерев’яного столу. Я сіла та завмерла. Повз кілька разів пробігали босоногі чорняві діти, проходили жінки в строкатих сукнях, але ніхто не звертав на мене уваги.
Я зрозуміла, що це хата циган, але мені зовсім не було страшно. Потім до мене підійшла та сама стара циганка, з якою я зіткнулася на ринку. Вона поставила переді мною тарілку теплого супу і дала маленький шматочок хліба.
– Їж, – сухо промовила вона хрипким голосом і кудись пішла.
Я схопила ложку і стала жадібно сьорбати неймовірно смачну юшку. Мені здалося, що такого смачного супу я ніколи в житті не їла, що навіть мамин, мій улюблений гороховий, був не такий смачний. Тарілка спорожніла в одну мить, я озирнулася, побачила циганку, що стояла в дверях, хотіла попросити добавки, але вона похитала головою:
– Ні, більше тобі поки не можна, йди додому, Санко тебе проводить, – і вона легенько підштовхнула мене до виходу, при цьому сунувши в кишеню мого пальта шматок хліба.
Наступного дня хлопчик знову прийшов, я швидко зібралася і з радістю пішла з ним. Коли циганка нагодувала мене і вже почала випроваджувати, я подивилася на неї і раптом попросила, ледве стримуючи сльози.
– Чи можна я у вас залишусь? Я можу працювати, можу за малечею дивитися, прибирати. Прати можу. Заберіть мене до себе, будь ласка.
Жінка спочатку спохмурніла, але потім ледь помітно посміхнулася, через що зморшки на її старому обличчі навіть трохи розгладилися. Вона простягла до мене свою зморшкувату руку і погладила мене по голові:
– Ні, я не можу, – лагідно відповіла вона, – але ти не бійся, з завтрашнього дня твоє життя зміниться, у тебе все буде добре, головне, ти пережила ці дні, решта не страшна. Ти ще будеш щаслива, це тобі говорю я, а я завжди говорю правду. Тільки виконай, повернися до цього будинку тоді, коли будеш готова. Ти сама зрозумієш, коли настане цей час, а тепер іди, більше ми з тобою не побачимось.
Я йшла до барака і плакала. Не повірила я старій Рубіні. Тітка вдома так і не з’явилася, а рано-вранці до кімнати без стуку зайшли кілька людей у поліцейській формі. Мене змусили одягнутися, зібрати свої речі та відвезли до притулку.
Потім я дізналася, що на мою тітку вночі, коли вона поверталася від друзів, хтось напав, тому вона кілька днів пролежала в лікарні непритомна і тільки потім, прийшовши до тями розповіла про мене. У притулку несподівано виявилося не так погано, як розповідав той хлопчик. Вихователі не були злими, годували там досить добре.
Я швидко освоїлася та знайшла собі подруг. Потім почала писати листи сестрі та мамі, вони мені відповідали. Час летів і одного разу за мною приїхала моя матуся. Вона потрапила під амністію та звільнилася на чотири роки раніше строку. Пам’ятаю, як я сиділа за партою, робила уроки і раптом щось кольнуло мене, так що навіть подих перехопило.
Я різко обернулася і побачила маму, бліду, худу, але таку рідну! Я закричала, кинулася до неї і більше нічого не пам’ятаю, прийшла до тями вже у мами на руках. Вона плакала, цілувала мене мокрими від сліз губами та посміхалася. Ми повернулися в село, оселилися втрьох у нашій хатці, за якою весь час доглядала тітка Світлана, але невдовзі вирішили поїхати.
Не могла мама жити серед земляків, які її зрадили. Вона продала будинок, і ми перебралися до нашої двоюрідної бабусі, маминої тітки. Бабуся була старенька і самотня, тому з радістю пустила нас до себе, а ми її доглядали до самої її смерті. За гроші, які виручила мама за нашу хатку, ми відремонтували дах будинку і склали нову піч.
Бабуся була щаслива і навіть пісні співати почала, заразом і нас навчила, я потім у школі на концерті їх співала. Кажуть, непогано виходило. Минуло ще дев’ять років. Я закінчила педінститут і повернулася до мами, до села, працювати у місцевій школі вчителем фізики та математики. Але перед початком навчального року я раптом згадала, що мені сказала стара циганка.
І відчула, що мене щось тягне повернутися до того містечка. Я не знала, що на мене там чекає, тітка давно вийшла заміж і поїхала з чоловіком за кордон, тоді це було вкрай важко, але вони змогли. Мені навіть зупинитися там ніде було, але я вже не могла заспокоїтися, я зібралася і поїхала. Коли я вийшла на станції, то, не роздумуючи, пішла до будинку циганки.
Я вирішила, що просто зобов’язана подякувати їй за свій порятунок. А ще мене завжди мучило питання, як вона дізналася, де я живу і що мені потрібна допомога? Я легко знайшла потрібний будинок, але зрозуміла, що запізнилася, циганів там уже не було.
Це було одразу видно: на мотузку сушився звичайний одяг, подвір’ям не бігали замурзані діти, не диміли своїми люльками важливі цигани-чоловіки, як у ті дні, коли приводив мене сюди гарний Санко. Будинок був свіжовибілений, а ганок пофарбований у яскравий зелений колір. Я зупинилася біля хвіртки і замислилась.
– Ви когось шукаєте? – приємний чоловічий голос змусив мене здригнутися.
– Тут стара циганка жила, Рубіна. І Санко, – пробурмотіла я, обернувшись до широкоплечого молодого чоловіка, що стояв позаду мене.
Він знизав плечима:
– Так вони давно тут не живуть, років сім тому всі з табором пішли. Мої батьки в них купили цей будинок. А вам вони навіщо?
– Рубіна мене колись урятувала. Я хотіла подякувати їй. Вибачте, я, мабуть, піду, – я взяла свою валізу і хотіла вже піти, але хлопець раптом усміхнувся.
– Я пам’ятаю ту циганку, вона мені тоді нагадала, що я своє справжнє кохання прямо біля хвіртки цього будинку зустріч. Нісенітниця якась, я тут і не жив ніколи, спочатку в інституті вчився, потім за розподілом поїхав, у відпустку ось приїхав на тиждень, так що якщо моє кохання і приходило, то мене не застало, – хлопець розсміявся, а у мене мурашки пішли спиною, я теж не могла забути слова циганки про те, що мені потрібно було сюди повернутися.
Чоловік помітив, як я зблідла і раптом теж став дуже серйозним:
– Чи не нісенітниця? – промовив він, насупивши брови. – Вам вона теж щось таке говорила, правда? – він кілька секунд пильно дивився мені в очі, а потім рішуче забрав у мене валізу і кивнув головою у бік дверей.
– Ходімо пити чай, мама млинці сьогодні напекла, – він відчинив хвіртку, міцно взяв мене за руку і повів у будинок.
Ми одружилися за рік. Він приїхав і просто відвіз мене до столиці, де працював інженером. Його не стало сім років тому, ми прожили разом п’ятдесят два роки. Щасливо прожили. Іноді я прокручую в пам’яті прожите мною життя і дивуюся тому, як складно в ньому все було пов’язано: горе, радість, кохання і диво. І я завжди пам’ятатиму стару Рубіну, що повернула нитку моєї долі у бік щастя.
