Федір Петрович Щербенко прийшов з роботи і на ґанку спіткнувся об велику валізу. Поруч з валізою стояла картонна коробка з-під телевізора, перев’язана мотузкою для білизни. Він смикнув за дверну ручку – двері не відчинилися.
«Розбухли, чи що, – подумав Федір Петрович, – треба трохи підстругати».
Смикнув сильніше – не відчинилися. «Дивно, дружина вже мала б бути вдома», – подумав він.
– Наталя! Відчиняй! – Федір Петрович постукав у двері кулаком.
– Не відкрию, – почулося з-за дверей. – Ти тут більше не живеш.
– Цікаво, а де ж я живу? – ще не вірячи в те, що відбувається, запитав чоловік.
– Не знаю, – відповіла дружина. – Хочеш, до батьків іди, хочеш в Покровку їдь.
– Наталя, дивись, я зараз дійсно піду! Пошкодуєш!
– Не пошкодую. Я з тобою більше жити не хочу, – пролунало з-за дверей.
– А будинок не тільки твій, але і мій. Відкривай, кажу! – гримнув Федір.
– Будинок це мого батька, і всі документи на мене оформлені, так що йди з миром.
Федір Петрович взяв валізу і коробку і, згинаючись під їх вагою, побрів на інший кінець села в батьківський будинок.
Він ще не встиг дійти, а сільська чутка вже донесла до Петра і Антоніни Щербенків:
– Наталія Касьяненко вашого Федора з дому вигнала!
Тому, коли Федір кинув речі в сінях і увійшов до кімнати, на нього чекав допит з пристрастю.
– Ну, синку, розповідай, де нашкодив. Знову наліво звернув?
– Ні, батьку, чесне слово, як одружився – жодного разу! – почав виправдовуватися син.
– А за що ж тебе Наталя вигнала? Вона жінка серйозна, нічого просто так не зробить. Чим образив, може?
– Та не знаю я! Вранці все було нормально – сніданок подала, млинців з собою загорнула. А ввечері прийшов – валіза на ґанку.
– Не вірю я тобі, брешеш! – сказав батько.
Не вірити синові у батьків були всі підстави. Коли він з армії прийшов, так загуляв, що всі матері в селі страшили своїх дочок:
– Побачу поруч Федора– коси обірву, вдома запру.
Зрозуміло, що слухалися не всі, і Федір, часто приходячи додому під ранок, струшував з себе солому і сіно. Не раз доводилося йому вистрибувати з вікон – добре, що двоповерхових будинків у селі не було.
А коли у якоїсь молодухи народжувалася дитина, сільські пліткарі обов’язково приходили в будинок – подивитися, чи не схожий новонароджений на Федора. І, кажуть, випадки були.
А одного разу чоловіки спіймали його в лісі, роздягли і посадили на мурашник, а одяг забрали. Потім бабуся Єгорівна розповідала, що Федір на світанку пробирався додому городами, прикрившись лопухами.
Зрозуміло, що в селі не було охочих віддавати своїх дочок заміж за такого ловеласа. Його батьки так і думали, що Федір ніколи не одружиться і онуків вони не дочекаються.
Але коли йому виповнилося двадцять вісім, він якось увечері сказав батькові:
– Батьку, одружитися хочу. Треба посвататися.
– І до кого нам свататися йти? – поцікавився батько.
– До Касьяненків.
– До Наталії? У них одна дочка, решта хлопці і вже одружені. Здивував, синку. Степан не віддасть за тебе єдину дочку.
– Віддасть. Наталія його вмовить, у нас кохання, – впевнено сказав Федір.
– А ти там нічого не накоїв? – обережно запитав батько.
– Ні. Наталя сувора.
– До Наталі, як казали жінки, минулого року Олексій Ремез і Дмитро – онук Єгоровни сваталися, але Степан відмовив, сказав, що вона ще молода. А скільки їй років?
– Двадцять уже, вона коледж закінчила медичний, – відповіла йому дружина.
Як дві сім’ї домовилися, ніхто в селі не помітив. З весіллям вирішили поквапитися, бо Касьяненки ще з весни готувалися до від’їзду. Переїжджали в село в Запоріжську область, де у них жили родичі. Степан вже й будинок там купив.
Їхали всією родиною: батьки, два одружені сини, четверо онуків. Тут залишали одну Наталю.
На весіллі Степан заявив, що будинок, як планував, продавати не буде, залишить молодим.
Всі ці події і поспіх викликали багато пліток. Деякі навіть стверджували, що Наталя ось-ось народить. Але нічого подібного не сталося – первісток – син Василь – з’явився більше ніж через рік після весілля. А ще через три роки народилася Мар’яна.
Вони жили добре, обоє працювали. Крім курей, ніякої худоби не тримали, але город завжди засаджували повністю.
А ось сьогодні Наталя вигнала чоловіка з дому.
Батько посидів, подумав, а потім сказав дружині:
– Антоніна, давай, йди до Наталі, поговоріть по-жіночому. Може, вона скаже, в чому Федір провинився. Може, помиряться?
Наталя зустріла свекруху добре. Накрила стіл, поставила чайник, сама почала розмову:
– Тітко Тоня, я знаю, навіщо ви прийшли, але я Федора не пробачу. Він мене образив. Зганьбив. Це сьогодні ніхто нічого не знає, а завтра вам будь-хто розповість, чому я його вигнала.
– Так мені ти можеш сказати? – запитала Антоніна.
– Скажу. Прийшла сьогодні на роботу, сиджу, картки заповнюю – самі знаєте, зараз всі в полі, лікуватися людям ніколи. Годині о десятій приходить до мене Віра Самойленко. «Не розумію, – каже, – де болить. І тут, і сюди віддає». Я їй мазь дала, а вона не йде. А сама ніби щось хоче сказати. Ну, я її і запитала:
– Ти, Віра, ще щось хочеш сказати?
–Хочу, – каже.
І розповіла мені, що напередодні чоловіки після роботи у них в альтанці «відпочивали» – її Коля, Сергій Вороненко і Федір. Не знаю як, але у них зайшла розмова про гріхи молодості.
Микола сказав, що Федір на три життя вперед згрішив, а тепер дивись-но – зразковий сім’янин. А Сергій у Федора поцікавився, як йому з однією дружиною живеться після минулого розмаїття. І Федір відповів:
«Нормально живеться, Наталя – жінка як жінка, іноді, правда, немов риба морожена. А ось була у мене Люба-Любочка – ось це запальна жінка».
– Це він про Любу – продавчиню з Покровки, їй зараз вже за сорок, напевно.
– І це все? – запитала свекруха.
– Ні, не все. Потім Сергій додав, що «морожена риба» – це Федору покарання за його бурхливу молодість. І всі весело сміялися. І Федір теж. Не потрібен мені такий чоловік, який прилюдно ганьбить свою дружину. Я вже зателефонувала батькові. Він наказав продати будинок і їхати до них.
– Наталю, але ж ви вже не молоді, у вас дітки, треба вчитися прощати одне одного.
– Тітонько Тоня, я ще молода, мені тільки тридцять два цього року буде. А Федору вже сорок, а він розуму не нажив. А те, що у мене діти – я пам’ятаю: Василю– десять років, Мар’янці – сім. Шкода тільки, що їм з батьком не пощастило.
Антоніна повернулася додому, переказала все, що почула від Наталії. Федір відмовлятися не став – була така розмова. Ну, випили трохи, поговорили, а вона образилася на дурницю!
– Балакучий чоловік гірший за жінку під градусом, – сказав батько.
– Наталя після цього не буде з тобою жити, але це ще не все. Пам’ятаєш, що про їхню сім’ю говорили: «Хто Касьяненків образить – довго не проживе». Тож ходи – оглядайся!
Наталя зібралася швидко. Будинок дивилися кілька покупців – з одним з них вона домовилася. В кінці липня до будинку під’їхали дві машини – легкова і вантажна газель з великим кузовом. За кермом тієї та іншої сиділи брати Наталі – Михайло і Єгор Касьяненки.
Вони зайшли в будинок, а через годину почали виносити і вантажити речі. Переночували, а вранці, завантаживши решту, передали ключі від будинку новому господареві.
Наталя сіла в легковий автомобіль до Єгора, а Михайло – за кермо вантажівки. І поїхали.
Після від’їзду дружини Федір кілька днів не виходив на роботу – захворів. Але сусідка Щербенків розповідала, що бачила, як Михайло і Єгор Касьяненки з Федором розмовляли, а потім ліхтарів йому під очі навісили.
Тепер про Наталю і онуків Антоніна дізнавалася тільки у Раїси – тещі Михайла. Дочка дзвонила матері досить часто.
Наталя з дітьми оселилася в будинку батьків, влаштувалася на роботу в місцеву лікарню.
Скоро Федору прийшла повістка до суду – Наталя подала на розлучення. З першого разу їх не розлучили, але через два місяці суд все-таки прийняв рішення. Та ще й аліменти на дітей присудив.
Знову став Федір вільним козаком, але чомусь це його не радувало. Він став небалакучим, якось згорбився і немов зменшився на зріст. Кожна новина про Наталю і дітей ніби змушувала його схилятися нижче до землі.
А Наталя через два роки вийшла заміж за місцевого агронома, а ще через рік народила двох хлопчиків-близнюків.
Спеціально для сайту Stories
