– Орино, підійди-но на хвилинку. – Світлана Сергіївна, не встаючи з ліжка, покликала доньку, яка на кухні готувала їй обід.
– Зараз, мамо.
Залишивши суп на плиті, Орина швидко пройшла через коридор у простору кімнату, залиту променями сонячного світла. Мама лежала, накрившись легкою ковдрою, тримала в руці телефон.
– Що таке?
– Орино, я квитки подивилася на літак. Дорого коштують. Та ще й на зворотний шлях треба.
– Ну а що поробиш? Треба летіти, інакше не можна. Тобі ж лікарі ясною мовою пояснили.
– Може де-небудь ближче пошукати? І ціни на квитки захмарні, та й сама не знаю – чи витримаю переліт.
– Витримаєш, не переживай. А про ціни навіть не думай. Я куплю квитки і тобі, і собі. Разом полетимо. Там, поки ти будеш курс хімії проходити, я буду тебе підтримувати, допомагати.
– А робота як же? Ти з начальством своїм говорила?
– Я відпустку взяла.
– Ви ж з Артемом хотіли в липні на відпочинок поїхати.
– Мамо, який відпочинок? Не думаю, що це зараз важлива тема. Нам головне тебе вилікувати, а відпочинок почекає.
– Артем не задоволений, напевно…
– Ні, ну зрозуміло, що він не дуже задоволений. Але він же усвідомлює, в якому ти стані.
– Ти йому говорила, що зі мною летиш?
– Ще ні. Зараз тобі суп доварю, посидимо з тобою трохи, потім додому поїду. І вже ввечері йому розповім.
– Гаразд, добре… Ви головне не сваріться. Не хочу бути причиною ваших скандалів.
– Мамо, ну не треба через такі дурниці переживати. Тобі треба більш оптимістично дивитися на життя, сподіватися на краще.
Обов’язково вилікуєшся, ще всі разом поїдемо на море.
– З онуками я б хотіла з’їздити… Давно не бачила їх… Ні Олю, ні Івана…
– Я думаю, у суботу з ними до тебе приїду. Квитки візьмемо на понеділок наступний. Ось, з онуками поспілкуєшся, налаштуєшся на хороше перед польотом.
– Та соромно якось… Онуки приїдуть, а бабуся лежить, встає ледве-ледве. Усе розболілося, і ноги, і спина, остеохондроз замучив. Та тут ще й ця напасть…
– Мамо, почитай в інтернеті на дозвіллі – скільки людей змогли перемогти цю хворобу. І ти впораєшся. Ти ж мене завжди налаштовувала на перемогу. Ось я по життю так себе і веду. Тепер ось тебе на те саме налаштувати намагаюся.
Мати й дочка одночасно посміхнулися. Орина пильно подивилася на Світлану Сергіївну. Було видно, як тій важко. Сильно змарніла, вона лежала і навіть посмішкою не могла приховати свою постійну депресію і смуток. Жінка не вірила у своє одужання, а всі переконання доньки пропускала повз вуха.
Години за дві Орина, тепло попрощавшись із мамою, поїхала додому. Треба було встигнути збігати до крамниці й приготувати їжу, поки діти не прийшли зі школи, а чоловік – з роботи.
Відчувалася втома. Орина намагалася щодня, рано вранці, відвідувати хвору маму. Носила їй продукти, накривала на стіл, привозила ліки з аптек, намагалася втішити й підтримати.
Проводячи по кілька годин у маминій квартирі, вона спішно поверталася додому, там готувала на всю сім’ю, часто прибирала. Перший час навіть пробувала поєднувати такий ритм життя з роботою, але виходило погано. У підсумку взяла відпустку, сподіваючись, що найближчим часом мамі полегшає. Хотілося вірити в диво.
Лікарі розмовляли з дочкою пацієнтки і давали невтішні прогнози. Орина чудово розуміла, що означають їхні слова. Шанси Світлани Сергіївни на одужання були невеликі. Вона запізно звернулася до лікарні, і це зіграло свою негативну роль – недуга прогресувала.
Постійні обстеження, прийоми в клініках, поїздки в інші міста на консультації – все це вимотувало літню жінку. Вона впала в такий стан, коли здавалося, що життя ось-ось має завершитися.
Ніщо не викликало радості, при цьому Світлана Сергіївна відчувала себе тягарем. Її пенсії не вистачало на далекі поїздки до лікарень і купівлю ліків, усі матеріальні витрати оплачувала Орина. Думаючи про це, Світлана майже щоночі заливалася сльозами…
– Ну, Орино, про що хотіла поговорити? – запитав Артем, сідаючи за стіл. Він годину тому приїхав із роботи, але не особливо втомився – сьогодні був легкий день.
Віддавши розпорядження підлеглим, він весь час, що залишився, провів у своєму кабінеті, особливо не переймаючись.
– Так, Артеме, я тобі спочатку телефоном сказати хотіла. Потім вирішила почекати.
– Мабуть, щось серйозне.
– Так. Наступного понеділка я відлітаю.
– І куди ж?
– Мамі треба летіти в онкологічний центр, хімію проходити. Я буду її супроводжувати.
– Наскільки я знаю, її роблять циклами, і це справа не дуже швидка. Ти весь цей час плануєш жити з нею?
– Так. Стільки, скільки мама там пробуде.
– За всієї поваги до Світлани Сергіївни… Але… Як ти взагалі собі ось це уявляєш?
– Купую квитки і відлітаю. Знімаю номер у готелі.
– Потужний план. А ти витрати порахувала? Квитки на літак, на двох осіб. Готель. Продукти – ти ж харчуватися чимось там будеш, так? Та й хіба мало, які ще витрати можуть виникнути. Пам’ятається, на обстеження в платних клініках, які вона проходила, ти скільки витратила?
– Тобі грошей шкода?
– Ні, мені не шкода. Просто ти не продумуєш свої дії. Ось уяви – ти полетіла. На довгий час. А діти що? Про них подумала?
– Ну взагалі-то, Олі вже тринадцять, вона цілком самостійна. І вже удвох із нею ви якось упораєтеся з Іваном. Чи ні? Посидіти із сином-другокласником – це нездійсненне завдання?
– Ну я взагалі-то весь день на роботі. І повертаюся пізно.
– Не біда. Якщо тебе хвилює, що буде з домашнім господарством, то Ольга все вміє. І готувати, і прибирати. Проблем не бачу.
– Гаразд, добре, я не буду більше сперечатися з тобою і переконувати. Лети, якщо хочеш.
– Як це – “якщо хочу”? До чого тут взагалі моє бажання? Це вимушений захід. Необхідність. По-твоєму треба маму одну відправити туди?
– Давай закриємо тему…
– Ні, давай уже я договорю. Я хотіла в тебе запитати. Я всі свої заощадження витратила. На ліки, квитки ось купила. На картці майже нічого не залишилося. А із собою треба буде гроші брати. Ми з мамою з лікарями зв’язалися з онкоцентру, дізналися приблизно, скільки може знадобитися на додаткові процедури, на лікування.
– Тобто ти грошей просиш?
– Взагалі-то, у нас є спільні заощадження. І я не випрошую в тебе нічого. Я лише раджуся. Це наші сімейні гроші.
– А нічого, що ми збираємо дітям на квартири? Ти не подумала про це? І ми з тобою прийняли рішення, що не будемо поки що ці гроші чіпати.
– Тобто ти вважаєш, що лікування мами це не привід взяти заощадження? Ми домовлялися, що в екстрених випадках можемо взяти гроші.
– Хочеш мою думку з цього приводу? Тільки не ображайся, Орино. Я думаю, взагалі немає жодного сенсу лікувати Світлану Сергіївну і вкладатися в це лікування.
Орина завмерла. Їй здавалося, що це якась повінь, кошмарний сон. Хіба Артем міг таке сказати про її маму, свою тещу? Він прямим текстом запропонував не намагатися її врятувати.
– Ти при своєму розумі, Артеме? Серйозно це зараз запропонував?
– У твоєї мами – не тільки онкологія, а й букет інших захворювань. І добре там остеохондроз, тиск – це в багатьох є в її віці. Але в неї із серцем проблеми найсерйозніші – вона мені особисто це говорила. Та й із лікарями я теж спілкувався. Вони підтвердили. І прямо заявляли, що з таким серцем вона може просто не витримати всі ці перельоти туди-сюди, лікування, операції, сильнодіючі ліки. Ти як не розумієш – вона живе через біль. І їй таке життя не подобається.
– Ти намагаєшся мене переконати, що не потрібно лікувати рідну матір?
– Цим лікуванням ти тільки подовжиш її хворобливий стан. Повністю не вилікуєш. У неї ослаблений організм, і це нам із тобою говорили в усіх клініках – хоч у платних, хоч у безкоштовних.
Не забувай, до речі, що вона вже ходить із великими труднощами. Ноги відмовляють. Як ти уявляєш її катання в інші міста? Це для неї буде суцільна мука.
Орина відійшла від столу, схопилася руками за голову. Усе почуте приводило її в лють. Хотілося накричати на чоловіка, але вона стримувалася: в інших кімнатах сиділи син і донька, не хотілося скандалити в їхніх присутності.
– Артеме, що ти пропонуєш?
– Відмовитися від її лікування в лікарнях. Я довго аналізував, і дійшов висновку, що це безглуздо. Думаєш, мені не важко таке говорити?
Важко. Але я консультувався з лікарями. У мене найкращий друг, Павло, лікар у приватній клініці. Я і в нього все питав. Про кожен діагноз Світлани Сергіївни. Подальше лікування дасть їй тільки кілька додаткових місяців життя. Не більше. Далі вона просто не витримає.
– А про неї саму ти подумав? Що ми їй скажемо? Що конкретно я їй скажу?
– Орино, я і з нею розмовляв. Вона говорила, що їй дуже погано. І що жити не хоче. Набридли лікарняні палати, ліки, від яких весь організм вивертає. Це не життя. Але ти ж не хочеш із нею про це поговорити. Ти її обманюєш, переконуєш, що все буде добре. А лікарі заявляють про протилежне. Що все буде погано. І питання лише в тому, коли.
– Так, Артеме, якщо не вірити і здатися, то все справді буде погано. Тобі легко говорити, вона тобі не мама, тому ти так легко розпоряджаєшся її долею. А я її дочка. І я до останнього подиху буду їй допомагати.
– Ніхто не каже, що не треба допомагати. Є паліативна допомога. Ми й самі маємо оточити її турботою, максимально полегшити останні місяці життя. А не змушувати літати в далекі клініки, коли гарантій одужання немає жодних.
– Я не збираюся змінювати своє рішення. У понеділок ми з мамою вилітаємо. І крапка.
– Раджу повернути квитки, Орино. Наші спільні заощадження на всі ці операції та процедури не підуть. Ми збираємо, щоб кожному з наших дітей було потім, де жити. А не щоб витратити все на невиліковно хвору людину.
– Взагалі-то, це наші спільні гроші. І я теж можу ними розпоряджатися, як і ти.
– Заощадження лежать на моєму рахунку. Знімати їх я не збираюся. На цьому все.
– Добре. Я зрозуміла твою позицію. З мене досить. Не хочеш – не треба. А я сама знайду гроші. І оплачу мамі лікування.
Та розмова справила глибоке неприємне враження на Орину. Вона вважала, що чоловік висловився так, як йому взагалі не слід було говорити. Їй здавалося, що він просто не хотів витрачати зайві гроші на тещу, і тому закликав відмовитися від допомоги в її лікуванні. А тому поведінку Артема вона сприйняла як боягузливу і меркантильну.
До вильоту залишалося кілька днів. Орина позичила грошей у подруги, але цього все одно не вистачало. Порахувавши передбачувані витрати, вона зрозуміла, що потрібно разів у п’ять більше.
Вирішила звернутися в банк за кредитом. Прийшла до банківського офісу неподалік від будинку, запитала про отримання грошей у Віктора – співробітника, який був їй знайомий, адже свого часу навчався разом з її чоловіком.
Віктор, подивившись на нервову, бліду і втомлену дружину знайомого, яка постійно комусь телефонувала, запідозрив недобре.
Він подумав, що в Орини якась складна ситуація. “А раптом її шахраї обдурили? І сказали кредит оформити. Таких випадків багато. Та й сім’я у них явно не бідна, Артем заробляє добре. З чого раптом вона за кредитом прийшла?” – подумки міркував Віктор.
Він посадив жінку за столик, сказав почекати, а сам зателефонував Артему і розповів про візит його дружини. Повідомив, що та виглядає дуже засмученою, нервовою, телефон із рук не випускає.
За якийсь час Артем приїхав до офісу.
– Орино, ти що тут робиш?
– Кредит брати збираюся. На лікування мами. Ти ж відмовився гроші давати.
– Зовсім уже чи що? Який кредит? Ходімо додому.
– Ні,я нікуди не піду!
Орина тут же заплакала, почала кричати на чоловіка. Відвідувачі та співробітники оберталися, з подивом дивилися на це.
– Вікторе, коротше, дякую за дзвінок. Вона, схоже, не в собі. – сказав Артем, виштовхуючи дружину з офісу банку. Вони сіли в машину.
Спочатку Орина обурювалася і розмахувала руками, але потім зупинилася, завмерла. Сльози продовжували литися по її щоках.
– Ти при своєму розумі? Прибігаєш у банк, кредит намагаєшся взяти, потім кричиш, руками махаєш. На тебе дивилися, як на психічно хвору.
– А що мені робити?! Я мамі намагаюся допомогти, а ти мені заважаєш. Тобі її не шкода. А мені важко так жити, знаючи, що в мене грошей немає на допомогу їй.
– Будь ласка, заспокойся. Зараз поїдемо додому. Приведеш себе до ладу. Не вистачало ще, щоб ти при дітях у такому вигляді постала.
Орині було дуже погано. Знайти гроші на лікування вона не змогла, чоловік знову відмовився їх давати, у матері власних заощаджень майже й не було. Квитки вона повернула назад. Продовжувала щодня їздити до Світлани Сергіївни, проте не називала справжню причину скасування польоту.
Якось раз, коли вона вже зібралася їхати з маминої квартири, та вийшла зі своєї кімнати, обійняла доньку й сказала:
– Орино, будь ласка, не треба переживати… Я телефоном учора ввечері говорила з Артемом. Він розповів про ваше рішення.
Орина здригнулася.
– Це не наше рішення… Це він мене змусив так вчинити. Я не змогла знайти гроші, а без них їхати сенсу немає. Там витрат стільки… Мені так боляче через це. А він відмовився оплачувати твоє лікування.
– Доню, він абсолютно все зі мною обговорив. І доніс свою позицію. Я з ним згодна.
– Мамо…
– Ти навіть не уявляєш, через який щоденний біль я проходжу. Мені дуже важко, а ліки тільки частково допомагають. Серце смикається щовечора. Ходити взагалі не можу довго, ноги підкошуються і болять. Мені не обійти стільки лікарів і операцій, скільки треба для одужання… Я це вже зрозуміла.
– Мамо, ніколи не можна здаватися.
– Я повторюю, мені дуже важко. І тягарем для вас бути не збираюся. Оля, Іван – ви про них дбайте. Про чоловіка піклуйся, він усе робить заради тебе, заради сім’ї.
– Я не можу так просто взяти й тебе кинути в цій ситуації…
– Тобі ніхто не пропонує кидати. Я не знаю, скільки мені залишилося, але цей час хотіла б провести з вами, а не в лікарнях.
Орина заплакала, обіймаючи маму. На неї нахлинуло страшне відчуття. Ось вона стоїть, тримає в обіймах свою рідну матір. Відчуває її теплоту, знайому з дитинства. І прямо в цей момент розуміє, що дуже скоро їм судилося назавжди розлучитися. І запобігти цьому не вийде.
Йти не хотілося. Орина сіла на диван, ревіла. Світлана Сергіївна пустила сльозу, але швидко змахнула. Вона намагалася триматися і почала заспокоювати доньку.
– Не плач, будь ласка…
– Та це все взагалі не по-людськи! Ми ж, виходить, просто відмовляємося від тебе. Прирікаємо тебе. Я собі цього не пробачу.
– Орино, перестань…
– Мамо, ти сама мені завжди говорила, що потрібно до останнього боротися. І не здаватися. Чому ти сама не дотримуєшся своєї поради? Адже лікування все одно можливе. Є якісь шанси…
Вийшовши з маминої квартири, Орина ледве стримувалася, щоб знову не заплакати. Голова була немов у тумані. Здавалося, що вона тепер нескінченно винна перед тяжкохворою матір’ю і ніколи не зможе забути про цю провину.
Орина сама не помітила, як пройшла повз автобусну зупинку, звернула з тротуару у двір. Не дивлячись на всі боки, вийшла на дорогу, яка вела від парковки до проспекту.
У цей момент пролунав протяжний гудок. Сигналила машина. Орина не відразу схаменулася, смикнулася було вбік, але застигла. Водій, що виїжджав з-за рогу, не встигав до пуття загальмувати або об’їхати Орину. Вона все-таки зробила ривок у бік тротуару, але автомобіль зачепив її.
Жінка відчула сильний удар, потім падіння. Після цього вона втратила свідомість…
До лікарні Орину доставили на швидкій. Вона була у важкому стані. Діагностували переломи, струс, забої. При падінні також розбився її телефон. Чоловік приїхав до лікарні, вже звідти повідомив про все тещі.
– Світлано Сергіївно, Орина під машину потрапила. Її привезли в нашу районну лікарню. Сказали, що важкий стан. Травм багато.
– Як? Де вона так?!
– Я запитав, ніби як неподалік від вашого будинку. У районі зупинки. Вона проїжджою частиною йшла, її водій занадто пізно помітив.
– Кошмар який… Я теж у лікарню поїду. Зараз зберуся.
– Я можу вас забрати з дому, довезти.
– Зараз, зараз…
– Світлано Сергіївно, виїжджати? Запитую: вас довезти?
– Так, так, звичайно…
– Добре, збирайтеся, я скоро приїду.
Артем буквально вибіг із лікарні, сів у машину. Поїхав у бік тещиного будинку. Він сильно нервував і переживав за здоров’я дружини. Не знав, як усе це розповісти дітям, які поки що були в школі.
Їхав дуже швидко. Кілька разів порушив правила дорожнього руху, ледь не зачепив фуру, що проїжджала повз. Ось уже показався знайомий під’їзд, біля якого він і припаркувався.
Бігом підбіг до домофона, відчинив двері за допомогою ключів своєї дружини. Не чекаючи ліфта, сходами вирушив на четвертий поверх. Три рази поспіль подзвонив.
Минуло півхвилини. Потім хвилина. Артем пам’ятав, що в тещі з ногами все погано, встає й ходить повільно, може довго йти до дверей, щоб відчинити. Тому він із силою смикнув ручку. Чекаючи на гостей, Світлана Сергіївна нерідко залишала двері незамкненими, хоча донька й сварила її за це.
У коридорі горіло світло, одяг висів на вішалці.
– Світлано Сергіївно, ви зібралися?
Просто у взутті він пройшов на кухню, потім у вітальню. Ніде тещі не було. Відкрив ванну і здригнувся – Світлана Сергіївна лежала, спираючись спиною на душову кабінку. Поруч із нею валялася невелика шкіряна сумка, яку вона завжди брала із собою на вулицю.
– Світлано Сергіївно! – закричав Артем. Дихання його почастішало, на спині та шиї виступив холодний піт.
Перевірив у тещі пульс. Жахнувся, зрозумівши, що його немає. Швидко зателефонував у швидку.
– Господи, як же так… В один день… Боже мій, Світлано Сергіївно… Що я дітям скажу?! Що я скажу Орині… – він упав на коліна, схопився за лоб, сів поруч із покійною тещею. Йому було страшно навіть уявити реакцію дружини на подію.
Лікарі сказали Артему, що у Світлани Сергіївни зупинилося серце. Її організм був ослаблений через онкологію, а з серцем проблеми були вже давно. Почувши новину про свою дочку, вона просто не витримала.
У відчуженому і сумному стані Артем сидів у лікарні, чекаючи, коли йому скажуть нову інформацію про стан Орини. Незабаром лікар, який проходив повз, повідомив його, що дружина прийшла до тями. Але вона дуже слабка, тому дозволялося відвідати її лише на кілька хвилин.
– Кохана, як же ти так, рідна? – Артем поцілував її праву руку. На ліву, пошкоджену, вже наклали гіпс, як і на обидві ноги.
– Сама не зрозуміла… Артеме, я сподіваюся, ти мамі не говорив? Вона дуже хвилюватиметься. Краще пізніше скажи. – говорила Орина насилу, її мутило.
Чоловік буквально заціпенів. Він не знав, що відповісти. Розповісти дружині про те, що трапилося? Чи ні? Адже їй і без того погано. А так стане ще гірше. Але якщо промовчати, то потім вона все одно дізнається і буде звинувачувати його в тому, що нічого їй не сказав.
– Орино… Я щойно був у неї. У Світлани Сергіївни стався серцевий напад. На жаль, коли я дістався до квартири, вона вже була не жива.
– Як?! Як?! Що?! – Орина смикнулася на ліжку і знепритомніла…
Світлану Сергіївну поховали поруч із її покійним чоловіком. Орина відновлювалася після травм, дуже сильно сумувала. Артем і діти намагалися її втішити. Дотримуючись порад матері, вона намагалася боротися до кінця, намагалася стримувати сльози, терпляче переносила біль.
Вона ні в чому себе більше не звинувачувала. Тепер, після ДТП, вона була впевнена: у житті людини занадто багато чого від неї не залежить і буває раптовим. Не слід звинувачувати себе в тому, чому не можна було запобігти.
Однак, це усвідомлення не зменшувало її смуток. Тяжкість втрати викликала душевну тугу. І зменшити цю тугу міг лише час – довгі місяці й навіть роки.Спеціально для сайту Stories
