Він йшов до мами, щоб поскаржитися на життя.
Миколі було вже сорок років, і скаржитися він давно розучився. Але останнім часом ускладнення у відносинах з дружиною все наростали, і цієї ночі йому стало ясно – якщо не поскаржитися кому-небудь, то від переживань у нього може зупинитися серце.
Воно вже постійно нило і щеміло. А до кого можна було йти скаржитися? До друзів? У них одне на язику: «Сам винен, багато волі дав дружині, перетворився на підкаблучника».
Але Миколі не потрібні були їхні висновки, він і сам про себе все знав. Йому просто хотілося вилити свій біль і тугу на когось, хто зможе зрозуміти і підтримати добрими словами.
У мами в квартирі було як завжди – світло і затишно.
“Ну чому у нас з Любою в будинку тепер не так? Чому у нас все темно і тужливо?” Так подумав він, знімаючи в передпокої мами верхній одяг і взуття.
А мама відразу радісно заметушилася.
– Як добре, що ти прийшов! І як завжди, прийшов вчасно. Давай, мий руки, і швидко на кухню. Я якраз вчора приготувала твої улюблені деруни. Спеціально для тебе.
– Так? – посміхнувся Микола. – Дякую, мамочко.
Він прекрасно знав, що спеціально для нього вона не могла нічого приготувати, тому що він прийшов без попередження. Звалився як сніг на голову.
Але у мами завжди було так – все, що приготовано на кухні – приготовано спеціально для улюбленого сина. Адже тепер у мами він залишився один. Батько Миколи пішов з життя десять років тому.
– Ну і як ви з Любочкою живете? – запитала безтурботно мама.
Микола сів за стіл, важко зітхнув і вже приготувався почати розповідати мамі свою сумну історію, як вона раптом махнула рукою і сама собі відповіла.
– Та втім, що я тебе про це питаю? І так все ясно! Ви ж завжди були прекрасною парою. Ви обожнювали і обожнюєте один одного досі. У вас може бути тільки все добре.
– Так? – здивовано підняв брови син.
– Ну, звичайно! – засміялася мама і поставила перед сином тарілку з уже розігрітими картопляними дерунами.
– Чому ти дивуєшся? Пам’ятаєш, як ти привів Любу вперше до нас додому знайомитися. Як ви обоє тремтіли, хвилювалися, червоніли.
– Не пам’ятаю, – зізнався Микола.
– А даремно. Такі речі не можна забувати. Такі спогади зігрівають душу – в моменти, коли буває погано. А пам’ятаєш, як вона хвилювалася на розписі в РАЦСі? Я тоді дивилася на неї і думала:” – Боже, вона ж зовсім дитина.”
І ти теж хвилювався. У тебе тремтіли руки, коли ти одягав їй обручку на палець. До речі, а де твоя обручка?
– Обручка? – Син уважно подивився на свою праву долоню. – У мене пальці потовстішали, мамо. Обручка стала маленькою.
– Але ж можна купити іншу обручку. І носити. Тобі обов’язково потрібно носити обручку.
– Чому?
– Щоб ти завжди пам’ятав, що ти люблячий чоловік. Ти пам’ятаєш, що твій тато теж завжди носив обручку? Завжди! До речі, я зараз згадала, коли у вас з Любою народився Іван, а потім захворів, як ви з нею підтримували один одного.
– Ну, так… – скривив обличчя Микола.
– А чому Іван до мене давно не заходить? – одразу поцікавилася мама.
– Та він весь час на спортивних зборах. Він же у нас хокеїст. У молодіжній лізі грає. Ми його і самі зовсім не бачимо. З’являється на кілька днів, і знову зникає, на цілий місяць.
А ми з дружиною вдвох у квартирі… Ми тепер лаємося, мамо… Сильно лаємося… До того дійшли, що…
Микола хотів було перейти до головного, розповісти, що у них з Любою все так погано, що вони навіть почали думати про розлучення, але мама знову його весело перебила.
– Можеш мені не пояснювати, Коля. Коли діти вилітають з гнізда, у батьків часто в голові з’являються дурні думки.
– Що значить – дурні? – нахмурився син. – Коли двоє дорослих людей не можуть поговорити по-хорошому, і постійно переходять на крик, це вже… Це не дурні думки, мамо.
– Ні, вони дурні! – не здавалася мама. – Ну як ще можна назвати думки про те, що життя стало занадто сірим і сумним, будинок перетворився на клітку, і все таке? А це ж відбувається лише через те, що тато з мамою розгубилися.
– Розгубилися?
– Ага. Батьки завжди живуть невпинною турботою. У них головне – це турбота про дитину. Ця турбота їх об’єднує, поки дитина росте. А коли дитина несподівано стає самостійною, і піклуватися про неї вже не потрібно…
Ось тоді-то чоловік з дружиною і губляться. Їм раптом здається, що життя під одним дахом втратило сенс.
– Ну, так… – кивнув син. – Все-таки так. Сенсу більше немає…
– Значить, і ви відчули це?
– Мамо, а у вас з татом були моменти, коли вам було погано удвох? – раптом запитав Микола.
– Ну, звичайно. – Мама знизала плечима, сіла навпроти сина і подивилася на нього ласкаво, так, як дивилася давно-давно, коли він ще був майже дитиною. – Бувало у нас і таке. Але ми цю біду швидко подолали.
– Як?
– Ми раптом згадали, якими ми були, коли тільки-но познайомилися. Адже тоді у нас ще не було тебе, і ми дбали тільки один про одного.
– Один про одного… – повторив, чомусь, Микола.
– Так, один про одного. Нам же це подобалося – піклуватися один про одного. Ми були щасливі удвох і до твого народження. А ти пам’ятаєш, як ти піклувався про Любу, коли ви жили без Івана? Як ти був щасливий з нею однією.
– Чогось не дуже пам’ятаю…
– А ти згадай! Коли її серед ночі відвезли до лікарні – їй вирізали апендицит – ти ж плакав. Ви з татом сиділи у нас на кухні, і ти плакав. Казав, що тобі за неї страшно. А тато сміявся і заспокоював тебе.
– Я не плакав, мамо!
– Але сльози по щоках у тебе текли, це точно. Тому що ти її любив. Ти і тепер її любиш. Просто, твоя любов знаходиться десь у глибині душі, під товщею рутини і повсякденних турбот.
Так часто буває. Але варто тільки напружитися, і вивільнити цю любов, витягнути її на поверхню, відразу все зміниться. Тобі потрібно почати піклуватися про Любу, як це було раніше, до появи Івана.
– Так?
– Тут навіть думати нема чого. Люба зараз де?
– На роботі, де ще. Зараз робота для неї – порятунок. Вона навіть намагається приходити додому пізніше. Та й я теж. Це я сьогодні відпросився, щоб відвідати тебе.
– Зателефонуй їй зараз і запроси на побачення.
– Що? – Микола з подивом подивився на маму.
– Запроси її на побачення. Сьогодні, після роботи.
– Як це? – здивувався син.
– Я що, повинна тебе вчити, як запрошувати жінку на побачення?
– Мамо, але ж вона моя дружина.
– І це прекрасно. Значить, ви вже знайомі і трохи знаєте одне одного. Трохи.
– Так? – Микола раптом розреготався. – Дійсно, трохи знаємо. А що… Думка хороша… На побачення з дружиною… Може, дійсно, спробувати…
Він швидше дістав з кишені телефон, набрав номер дружини.
– Люба, це я, Коля. – У його голосі відчувалося хвилювання, але він намагався говорити якомога м’якше.
– Я розумію, що ти мене чуєш. Тільки не лайся відразу… Ні, нічого не сталося. Просто я хотів сьогодні запросити тебе на побачення… Що значить – на яке? На любовне…
Ні, я тверезий. Просто я страшенно за тобою скучив. Прямо, страшенно-страшенно. А чого ти смієшся? – Він посміхнувся.
– Я ж кажу серйозно. Куди підемо? Спочатку в кіно, потім в кафешку. Як в молодості, пам’ятаєш? Правда, пам’ятаєш?! – зрадів він.
– Ну, що? Ти згодна? Тоді о сьомій вечора біля входу в кінотеатр… Ну, тоді все… До зустрічі.
Микола вимкнув телефон і раптом відчув, що на серці у нього стало дуже легко.
– Ну, що? – запитала з посмішкою мама. – У вас все добре?
– Ох, мамо… – Микола хотів кричати від радості, але стримався. – У нас все чудово. І твої деруни… – Він, нарешті, взяв у руки виделку. – Вони, звичайно, охололи, але зате на серці у мене тепер тепло.
– Ну, деруни можна завжди розігріти, – знизала плечима мама.
-Так, розігрій… Дякую, мамочко… Я поїм і… Піду на побачення… На побачення з дружиною…
Спеціально для сайту Stories
