– Де Зоя, ти її ховаєш від мене? – в очах матері світилося божевілля без проблисків свідомості…
– Негайно поклич її і йди, інакше почну кричати.
– Мамочко, заспокойся, це я, твоя дочка, – Зоя намагалася вгамувати її, поки не стало гірше.
– Ти не дочка, не знаю таких, Зою мені поклич, – мати наостанок схопила її за руку і в знемозі відкинулася на подушки.
Як завжди, після спалаху агресії. Бідна її матуся…
Зоя стояла біля матері, оглушена горем. Ще навіть не поховали, а Поліна вже… Ні, не може бути, вона недочула.
Шість років Зоя майже не працювала, перебивалася випадковими підробітками: сиділа з сусідськими дітьми, друкувала тексти на дому, прибирала вечорами в офісах.
Основний час проводила з матір’ю. Міняла підгузки, варила рідкі каші, вислуховувала стогони ночами.
А де була Поліна, молодша сестричка? Приїжджала раз на місяць, максимум на годинку. Квіточки принесе, парфумами сприсне повітря – і все.
– Зоя, ну що ти стоїш? – голос Поліни врізався в мозок. – Людей багато прийшло. Треба з гостями…
– Сама займайся цим, – буркнула Зоя. – Ти ж у нас товариська.
Після похорону народ розійшовся швидко, хто на роботу, хто у справах. Залишилися тільки вони, сестри, та чоловік Поліни Михайло з дітьми.
Кирило, вісімнадцятирічний ліниво жував бутерброд. П’ятнадцятирічна Варя гортала стрічку соціальних мереж в телефоні.
– Ну що, дівчата-хлопці, – Поліна присіла на краєчок дивана, розгладила спідницю, – тепер треба вирішувати, як далі жити. Квартира, мамині речі, накопичення…
– Все навпіл, – коротко кинула Зоя. – За законом.
Поліна зрозуміла, що сказала дурницю, спробувала пом’якшити:
– Тобто… Я хотіла сказати… Ми… можемо домовитися якось по-доброму… Ти ж розумієш… Ну… у мене діти. Кирилу потрібна кімната, Варюші теж. А ти… Ну одна. Тобі нащо частка в квартирі?
Зоя повільно повернулася до сестри.
– Ти що зараз сказала?
– Та нічого особливого, – Поліна знизала плечима. – Просто я думаю… Ну посуди сама. Я з дітьми орендую квартиру. Гроші йдуть щомісяця. А ти тут жила весь цей час безкоштовно, догляд за мамою – це ж… Ну… ніби твоя робота.
– Робота? – Зоя встала так різко, що Михайло здригнувся. – Робота, кажеш?
– Ну так… Тобто я хотіла сказати…
Михайло незручно намагався стати на бік дружини:
– Зоє, може, справді варто подумати? У нас же діти ростуть, їм місце потрібно…
– Тоді купуйте квартиру, – відрізала Зоя. – А ця наша спільна.
– Загалом, я думаю, тобі варто пошукати собі житло. Ми переїдемо сюди.
Зоя поглянула на валізи біля вхідних дверей. Значить, вони вже все вирішили, зібралися, заїхали. Просто поставили її перед фактом.
– Знаєш що, Поліна, – Зоя сіла навпроти сестри, зчепила пальці. – Іди-но ти… Зі своїми дітками і чоловіком.
Поліна округлила очі:
– Зоє, ти що? Як ти можеш так говорити при дітях!
– А як ти можеш… – Зоя підвелася, підійшла до вікна. – Приїхати сюди з валізами? У день похорону мами? І заявити мені, що я повинна з’їхати?
– Але ж це розумно! – Поліна теж встала, ходила по кімнаті. – Ти ж сама розумієш…
– Розумію? – Зоя обернулася. – А що я повинна розуміти? Шість років я витрачала своє життя, не працювала, не зустрічалася з чоловіками, не подорожувала. Прала мамі білизну, коли вона вже не контролювала… коли…Голос Зої зірвався. Михайло ніяково кахикнув:
– Дівчата, може, не варто… При дітях все-таки…
– Михайло, не лізь, – огризнулася Поліна. – Це сімейні справи.
– Сімейні? – Зоя зло посміялася. – Ти про сімейні справи згадала? А де ти була, коли мама кликала тебе ночами? А потім почалася агресія, і вона мене кусала.
Коли лікарі сказали, що це ненадовго, максимум рік? А минуло шість років, Поліна. Шість років!
– Я… У мене діти були маленькі… – Поліна розгублено озирнулася на Михайла.
– Дванадцять і дев’ять років твоїм дітям було! У тебе завжди є відмовка, – Зоя підійшла ближче. – То діти, то робота, то чоловік захворів. А я? А моє життя?
– Ну так ніхто тебе не змушував! – спалахнула Поліна. – Сама вирішила залишитися! Могла б влаштувати маму в пансіонат!
– У пансіонат? – Зоя зблідла. – Нашу маму? Яка до останнього дня впізнавала мене? Яка говорила: «Зоєчка, тільки ти у мене є»? Звичайно, коли була при тямі.
– Я маю повне право жити в цій квартирі!
– А я? – тихо запитала Зоя. – А я яке право маю?
– Ти маєш право знайти собі квартиру. Зняти, купити – не моя справа.
Зоя повільно кивнула. Потім взяла сумку, куртку.
– Зрозуміло, значить, боротьба.
– Яка боротьба? – засміялася Поліна. – Зоя, ти що, дитина? Треба ж бути розумною…
– Як ти сказала? – Зоя зупинилася біля дверей. – Добре, тоді я буду дуже розумною. І ти пошкодуєш, Полінка.
Двері грюкнули. Поліна стояла посеред кімнати, розгублено кліпаючи очима. Михайло ніяково потер потилицю:
– Поля… може, не варто було так грубо?
– Ти теж помовчи, – буркнула Поліна і пішла розкладати речі.
Зоя повернулася ввечері. Поліна з родиною вже влаштувалися, Михайло прикручував новий вішак в передпокої, Кирило тягав з машини коробки, Варя щось міряла в кімнаті рулеткою.
– А, сестричка! – привітно помахала Поліна з кухні. – Ми тут трохи перестановку зробили. Сподіваюся, ти не проти? Кирило в маминій кімнаті влаштується, а Варя тут. Тобі можна розкладачку на кухні поставити. Тимчасово, звичайно.
– Звичайно, – сухо кивнула Зоя. – Тимчасово.
Вона пройшла до своєї кімнати. Речі були акуратно складені в кутку. Ліжко розібране. Варя розвішувала свої сукні в шафі.
– Ой, тітонько Зоє! – дівчинка радісно посміхнулася. – Нічого, що я ваші речі переклала? Просто мені так незручно…
– Нічого, – Зоя погладила племінницю по голові. – Все нормально.
Кирило уникав дивитися тітці в очі, хлопець розумів, що відбувається щось недобре, але перечити матері не наважувався. Варя, навпаки, була натхнена переїздом і не замислювалася про наслідки.
За вечерею Поліна жваво розповідала про плани:
– Кухню треба перефарбувати, відтінки такі непривабливі. І в ванній плитку поміняти. Михайле, ти ж можеш?
– Можу, – кивнув Михайло, уникаючи дивитися на Зою.
– А ще диван купимо новий. Цей старий, мамин… Він якийсь сумний. Зоя, куди дзвонити, коли вже це ліжко заберуть? Воно багато місця займає.
– Зателефонуй до соцслужби і дізнайся, – похмуро відповіла Зоя. – Дивись, воно підзвітне, не викидай.
– Та я знаю, – відмахнулася Поліна. – Ти ж з цим ліжком носилася, як курка з яйцем.
Зоя мовчки їла суп. Той самий, який варила мамі останні роки. Поліна навіть каструлі не переставила в холодильнику.
– Зоє, а ти завтра почнеш квартиру шукати? – запитала Поліна, намазуючи масло на хліб. – А то нам якось ніяково… Ти ж розумієш.
– Поки не збираюся, – спокійно відповіла Зоя.
Поліна поперхнулася:
– Тобто як? Ми ж домовилися…
– Ти, сама з собою.
– Але ти ж не можеш тут залишатися! – Поліна підвищила голос. – Це нерозумно! У нас сім’я, діти…
– У мене теж були плани на цю квартиру, – Зоя акуратно поклала ложку. – Дуже конкретні плани.
– Ти коли збираєшся подавати на спадщину? Я пропоную разом піти, щоб нічого не приховувати одне від одного, – раптом запропонувала Поліна.
– Добре, – кивнула Зоя. – Я згодна, вибери день.
Але наступного дня в квартирі почалася справжня битва. Поліна розгорнула бурхливу діяльність, замовила майстрів, купила фарбу, перетягла старі мамині меблі в підвал.
Зоя не втручалася. Мовчки дивилася, як зникають останні сліди їхнього минулого життя.
Зоя влаштувалася продавцем у магазин поруч з будинком. Тепер знову могла повноцінно працювати, коли мами не стало.
Потекли нескінченні тижні. У квартирі йшов ремонт, стіни перефарбовувалися мало не вп’яте.
А Поліна все ніяк не говорила про похід до нотаріуса. У свій вихідний сестра вирішила з нею поговорити, нагадати. Але Поліні було не до того. У них з дочкою знову був дизайнерський припадок.
– Ой, тітонько Зоє, – Варя помахала пензлем, – а вам подобається? Ми стіну в рожевий фарбуємо!
– Дуже подобається, – кивнула Зоя.
Увечері в квартирі пахло фарбою. Поліна гордо показувала чоловікові результат:
– Бачиш, як змінилося? Зовсім по-іншому виглядає!
Михайло схвально кивав. Кирило грав у приставку, яку приніс зі старої квартири. Варя фарбувала нігті.
Поліна з гордістю показувала квартиру друзям:
– Нарешті, нормально заживемо! А то на орендованій сусіди галасливі, ремонт робити не можна…
Зоя мовчала, але запам’ятовувала кожне слово. Кожен день щось змінювалося. То нові фіранки з’являлися, то інші полиці. Зоя, як і раніше, ночувала на розкладачці в кухні. Вранці йшла на роботу. Поверталася, коли всі вже спали.
– Зоє, ну як довго це буде тривати? – Поліна підловила її в передпокої. – Ти ж бачиш, дітям незручно. Варя вчора подругу привести хотіла, а як? При тобі все-таки ніяково.
– Розберуся, – коротко відповіла Зоя.
– Коли?
– Скоро.
Якось увечері в п’ятницю, через півроку після відходу мами, Зоя повернулася з роботи пізніше, ніж зазвичай. Купила продукти, піднялася до дверей, але… ключ не входив у замок. Покрутила, спробувала ще раз, не допомогло.
Подзвонила у двері. Поліна відкрила, винувато посміхнулася:
– А-а-а, Зоє… Це… Ми замки поміняли.
– Ось як? – Зоя повільно поставила сумки.
– Ну так… розумієш, Варя вчора загубила ключі. Ми злякалися, раптом хтось знайде… адреса ж на брелоку. Ось і вирішили… для безпеки…
Зоя дивилася на сестру. Поліна дивилася кудись убік, не на неї.
– І де мої ключі?
– Ну… поки їх немає. Тобто… ми завтра замовимо… якщо…
– Домовляйся, – кивнула Зоя.
– Якщо ти нарешті зрозумієш, що тобі тут не місце! – Поліна підвела підборіддя. – Зоє, ну досить вже! Ти ж доросла людина! Знайди собі житло і не муч нас!
– Ах ось як, – Зоя похитала головою. – Значить, я вас мучу?
Поліна злилася:
– Так! Своєю присутністю! Діти соромляться приводити друзів, Михайло ходить навшпиньки… Ми ж не можемо нормально жити! Тебе ж тут не прописували як власницю!
– Я тут з народження зареєстрована, – парирувала Зоя. – І спадкові права у мене такі ж, як у тебе.
– Права у неї, це у мене вони є, а ти… просто вирішила нажитися. Що, розраховувала за заповітом всю квартиру одна захопити? Не вийшло, тепер життя нам отруюєш? Я тобі не дозволю!
– Зрозуміло, – кивнула Зоя. – Тоді до побачення.
Вона взяла сумки і пішла до ліфта. Поліна крикнула їй услід:
– Зоє, не роби дурниць! Ми все-таки рідні люди!
Зоя не обернулася.
Ніч провела у подруги Світлани. Тієї, що працювала медсестрою в поліклініці і знала всю сімейну історію. А вранці вирушила прямо до нотаріуса відкривати спадкову справу. І мало не зомліла прямо у нього в кабінеті.
– Ваша мати склала заповіт шість років тому, – сказав нотаріус. – Але на спадщину претендує ще й та, хто в ньому не вказана, ваша сестра.
– А на кого ж тоді заповіт? – здивувалася Зоя. – І що в ньому сказано?
– Все залишено вам, – спокійно відповів нотаріус. – Без винятків і застережень. Ви знаєте, що мало не пропустили терміни вступу? Півроку спливає через тиждень. І ваша сестра б отримала все. Вона ж уже подала документи.
– А моя… сестра знає про заповіт? – поцікавилася Зоя.
– Звичайно, і вона в курсі, що при пропуску термінів успадковуватиме за законом той, хто встиг відкрити справу, – пояснив нотаріус. – Ми завжди це відразу дивимося в реєстрі, чи є заповіт.
Зоя навіть не вийшла, випала з дверей нотаріальної контори. Перед очима була біла пелена гніву. Вона насилу дісталася до квартири подруги. Світлана від таких новин теж жахнулася.
– Господи, яке ж вона стерво! – обурювалася Світлана, заварюючи чай. – Після всього, що ти для матері зробила!
– Свєта, а ти можеш у суді свідком виступити? – запитала Зоя.
– Звичайно! А що, будеш подавати?
– Буду, треба ж мені їх якось виселяти, – зітхнула Зоя. – А взагалі, впевнена, коли Полінка дізнається, що її хитрість не вдалася, перша в суд побіжить.
Світлана підстрибнула:
– Оце так! А навіщо виселяти через суд?
– Ти думаєш, вони добром з’їдуть? – зітхнула Зоя. – Можна ще подати на визнання сестри незаконною спадкоємицею. Заповіт вона від мене намагалася приховати. Але не знаю, чи вистачить доказів.
Зоя накопичила гроші за роки маминої хвороби. Пенсія, плюс допомога по догляду, плюс підробіток. Мати наполягла, щоб дочка відкладала «на чорний день». Тепер він настав.
Суд призначили через три місяці. За цей час Зоя оформила спадщину, отримала папір про права власності. І повістку до суду, її сестричка не полінувалася принести на роботу. Зоя знизала плечима і подала зустрічний позов. І тут понеслося…
– Ти з глузду з’їхала? – кричала Поліна в телефон. – На рідну сестру в суд?
– Взагалі-то, ти перша це зробила, – нагадала Зоя. – Або чекала, що я буду і далі терпіти? Після того, як ти виставила мене на вулицю?
– Ми ж… Приїжджай, поговоримо!
– Ні, тепер зустрінемося в суді. – Зоя не збиралася поступатися.
Адвоката Зоя оплачувала зі своїх заощаджень. Успадковані гроші матері поки не чіпала, просто перевела на новий рахунок.
На процес Поліна з’явилася в найкращому костюмі і з Михайлом. Діти залишилися вдома. Зоя сиділа за столом позивача, поруч з молодим адвокатом Сергієм Петровичем.
– Ваша честь, – говорив адвокат, – позивачка повністю присвятила себе догляду за хворою матір’ю. У той час як відповідачка практично не брала участі в житті жінки…
– Це неправда! – підхопилася Поліна. – Я відвідувала! У мене діти були маленькі!
– Сідайте, – суворо сказав суддя. – Виступатимете, коли дадуть слово.
– Намагалася приховати заповіт, – продовжував адвокат. – Навмисно вводила її в оману щодо термінів вступу в спадщину. Розраховувала сама привласнити майно.
Поліна знову підхопилася, відкрила і закрила рот, як риба в акваріумі.
– Перешкоджає проживанню власниці в її законній квартирі, – зачитував адвокат Зої. – Самовільно змінила замки, при цьому комунальні платежі вносить моя довірителька. Відмовляється покидати житло добровільно.
– Відповідачка, встаньте, – сказав суддя. – Що можете сказати на свій захист?
Поліна підвелася, заговорила, жалібно кривлячи обличчя:
– Ваша честь… я… Так, я мало відвідувала маму. Але у мене сім’я… діти… Зоя добровільно взяла на себе догляд… Я ж не змушувала… А з квартири… Нам нікуди з’їжджати, а сестра сама пішла, мій чоловік може це засвідчити.
І взагалі, я не визнаю цей заповіт! І нічого не приховувала. Просто не сказала, Зоя доросла жінка, могла б сама здогадатися, що потрібно йти до нотаріуса. Я за неї не відповідаю.
– Тобто, ви про заповіт знали, але все одно вимагали відкрити спадкову справу? – поцікавився суддя. – А підстави для оскарження волі є?
– У мами була деменція, вона взагалі не розуміла, що робить! – закричала Поліна. – Ця… моя сестра, могла будь-який папірець підсунути.
– Нотаріусу є що сказати? – суддя подивився в зал на місця для свідків.
– Спадкодавець на момент написання заповіту була здорова, відповідала за свої дії, – солідно вимовив той. – Є висновок психіатра, доданий до справи.
Суддя кивнув і пішов для винесення вироку. Поліна плакала в коридорі:
– Зоє, ну вибач мене! Я не хотіла так… просто… у мене діти…
– Пізно, – сухо відповіла Зоя.
Через годину суддя повернувся. Відкашлявся, потім зачитав рішення:
– Визнати заповіт дійсним, права спадкування такими, що набрали чинності. Виконавцям забезпечити вселення позивачки в належне їй за законом житлове приміщення. Відповідач повинен компенсувати всі судові витрати.
Поліна впала на лаву. Михайло обійняв її за плечі.
– Поля, не плач… орендуємо щось…
– Де, на що? – схлипувала Поліна. – Зоє, ну ти ж розумієш… діти…
– Так вирішила наша мати, – знизала плечима Зоя. – Я не піду проти її волі, вибач.
– Ну хоч грошей дай, навіщо вони тобі! Мати ж збирала, я знаю! Скільки там?
Зоя дивилася на сестру і нічого не відчувала. Ні жалю, ні радості, тільки нескінченну самотність.
З будівлі суду вона вийшла першою. Сестра через два дні занесла Зої на роботу ключі. З презирливим виглядом кинула їх. Сказала, що Зоя їй винна за ремонт. Та відвернулася.
Увечері слюсар міняв замки. А потім за ним зачинилися двері. Зоя зайшла в порожні, гучні кімнати і прошепотіла одними губами:
– Мамочко, дякую… І заплакала навзрид.
Спеціально для сайту Stories
