– Мамо, можна, Ніка у вас залишиться сьогодні, завтра, – звернувся Віктор до мами, коли вже збирався додому. – Альбіні завтра треба до лікаря, потім справи у місті, та й Ніка сама б хотіла, так Ніко? – тато взяв на руки трирічну доньку.
– Ой, ні! – залепетала Ніна Петрівна, – Ніка у вас дівчинка спритна, я з нею не справляюся. Я вже твоїй сестрі обіцяла посидіти з дітьми, а їх двоє.
Альбіна і Віктор переглянулися: даремно звернулися, вона ніколи не погоджується посидіти з онукою. Але Віктор вирішив наполягти.
– От і чудово, веселіше буде дівчатам і Арсенію.
– Так веселіше, ваша Ніка скаче як скажена по всій квартирі, а ці за нею повторюють.
Мені потім сусіди висловлюють.
– Мамо, про що ти говориш? Ніці 3, діти Віри старші. Може, це вони показують і вчать Ніку?
– От ти не сидів із ними, не знаєш, – відмовлялася мама.
Альбіна взяла чоловіка за руку під столом і стиснула міцніше.
– І ти не сиділа з Нікою.
– І не залишу поки що! Підросте, тоді можна, а зараз у мене тиск, мені теж хочеться відпочити.
Маленька Ніка, сонна, уже глибокий вечір, сиділа в тата на руках і слухала дорослих, не розуміючи, про що вони сперечаються, але кілька разів хотіла залишитися в бабусі, особливо коли приїжджали Марина й Арсеній – двоюрідні брат і сестра. Їй хотілося гратися з ними, малювати, збирати конструктор, але батьки їхали і її забирали.
***
– Я ж казала, вона не погодиться, я просила її кілька разів телефоном.
– Я думав, вона мені не відмовить, діти сестри в неї тижнями живуть.
– Це твоя сестра, а це ми, – зітхнула з гіркотою Альбіна, – не сваритися ж через це.
– Так, але як ти завтра з Нікою будеш мотатися містом у такий мороз.
– А що поробиш. Я зараз напишу Наталці, вона не відмовить.
– Не пізно?
– Ні, ми й пізніше листуємося, Сашко в неї довго не спить, до того ж вони ровесники з Нікою.
Альбіна набрала подрузі і попросила прихистити доньку хоча б на півдня, поки вона вирішить свої питання.
– Які проблеми?! – весело відповіла Наталя, – хоч на цілий день, та хоч із ночівлею, моєму Сашкові все веселіше, і я зможу щось зробити, поки вони граються.
Подруга ніколи не відмовляла Альбіні й та теж із задоволенням погоджувалася посидіти з її сином, якщо треба. Сім’ями дружили, частенько бували одне в одного в гостях.
Віктор одразу забув про відмову мами, головне, що все влаштувалося і дружині завтра не доведеться з дитиною мотатися з одного місця в інше, а решта налагодиться з часом.
Не налагодилося.
У Альбіни з Віктором за рік з’явилася на світ друга донька, батьки були раді, але дівчинка була неспокійною, ночами погано спала, постійні висипання, коліки, багато вередувала, засинала тільки на руках. Альбіна вимотувалася, з ніг валилася. Віктор допомагав їй після роботи, щоб вона могла трохи відпочити, але старша Ніка вимагала до себе уваги після дитячого садка, відпочивати не виходило.
Сестра Віктора трохи раніше привела у світ третього, різниця між дітками півроку, і незабаром вийшла на роботу, ледве виповнилося 9 місяців малюкові. Залишала малюка з мамою щодня. Віктора це зачіпало.
Востаннє сестра залишила мамі всіх трьох і полетіла з чоловіком у Стамбул, на тиждень.
– Альбіно, мене відправляють на три дні у відрядження. Впораєшся? – запитав Віктор, розуміючи, як важко їй буде.
– Так, – гойдала вона на руках маленьку Єву, – куди діватися. Шкода, що моя мама рано пішла, думаю, вона б мені добряче допомогла, – вимучено посміхнулася вона, ходячи з боку в бік.
– Давай я своїй подзвоню, нехай хоч Ніку візьме. Блін, прямо на вихідні, дуже незручно вийшло, але треба їхати.
– Ні, ні! Твоя мама нізащо не погодиться. Найімовірніше, у неї і твої племінники будуть. Не треба.
– А я кажу, треба! – злився Віктор, – може вона хоч раз нам допомогти, а не тільки Вірі.
– Любий, – перекладаючи малятко в ліжечко, дружина сумно подивилася на нього, – Ніка ніколи не була в нас гіперактивною дитиною, ти знаєш, справа не в цьому. Арсеній куди спритніший, а балуваний який? Тато його дуже розпестив, він не знає меж, і бабуся в попу дула, поки другий хлопчик не з’явився.
– А в чому ж?
– Просто діти Віри – це улюблені онуки, а наші…
– Наші діти не такі?
– Я не знаю, – прилягла вона поряд на ліжко, стомлено позіхнула і відвернулася набік, – у мене немає сестри, та й мами теж, судити не можу. Не треба нариватися на скандал, упораємося.
– Ні, я подзвоню!
– Ну дзвони, – крізь сон відповіла йому Альбіна, – тільки себе роздракониш.
Віктор узяв телефон і вийшов. Набрав мамі, незважаючи на те, що вже 9 вечора, Ніка заснула на дивані перед телевізором із мультиками. Він був налаштований рішуче, просити не збирався.
– Мама, привіт. Я привезу завтра вранці Ніку.
– Добре і самі приїжджайте, тим паче, я давно не бачила Єву, вона, напевно, вже велика, – добродушно відповідала Ніна Петрівна.
– Так, їй чотири місяці, але ми не зможемо. Я їду у відрядження, Альбіна з малятком залишиться вдома, Єва підкашлює.
– Ой, ні! Я з ними не впораюся. Віра вже привезла Марину й Арсенія.
– Але мама…
– Вікторе, пожалій хоч ти мене!
– Цікаво, а Вірі ти хоч раз про це говорила? Її діти кожні вихідні у тебе.
– Вікторе, що ти починаєш, як маленький, їй-Богу! Віра працює, а Альбіна в декреті сидить, не порівнюй.
– Я не маленький і все бачу, одного тільки зрозуміти не можу, чому її діти тобі рідні, а мої тебе напружують. Ти, коли була в нас востаннє? Коли бачила Єву?
– А чому я маю приїжджати? У вас своя сім’я, своє життя! Ви для кого їх у світ приводили? Для мене?
Він хотів знову нагадати про племінників, запитати, але розумів, що виглядатиме це по-дитячому нерозумно. Син поклав слухавку, відніс старшу дочку в її кімнату. Повернувся до спальні, Єва почала канючити в ліжечку, він узяв її на руки і почав гойдати, заразом й сам заспокоївся.
Розмова з мамою його розлютила, спочатку він подумки уявляв, як привезе завтра вранці онуку і залишить їй, не вижене ж вона її, але, дивлячись на свою молодшеньку, буря в ньому поступово вщухала, і він уже вважав цю витівку безглуздою.
– Що мама сказала? Ти дзвонив їй? – запитала Альбіна вранці, збираючи його в дорогу.
– Ні, пізно було.
– От і правильно. Там уже діти Віри.
– З чого ти взяла? – понуро подивився на неї чоловік.
– Я бачила історію її в соц мережі.Вони збиралися кудись на вихідні. Здається, без дітей.
– Ось як…
– Так, – у чудовому настрої Альбіна робила каву, вона виспалася, та й діти ще не прокинулися, нехай посплять. Таке щастя годинку, півтори побути в тиші, одній або удвох із чоловіком. – Обидва щасливі такі на відео, вже в дорозі. Зараз модно бути багатодітною й успішною в соцмережах.
– Нічого, ми теж куди-небудь з’їздимо. Я повернуся і обов’язково поїдемо. Тільки разом.
– Звичайно, а куди ми дітей дінемо? – усміхаючись Альбіна поцілувала його в щоку і поставила каву на стіл.
Чоловік поїхав, Альбіна зайнялася своїми повсякденними справами. На подив весь день Єва поводилася відмінно, спала і їла, мабуть, вирішила дати відпочити мамі. Увечері Наталя зателефонувала і запросила до себе.
– Ой, я не зможу. Віктор поїхав, я одна з дітьми.
– Мій теж поїхав.
– Тоді приїжджай ти до мене, тобі простіше, у тебе машина.
Домовилися на завтра. Наталя із сином приїхали ближче до обіду, спочатку трохи погуляли на вулиці, на майданчику, потім вирішили посидіти, випити по келиху. Яке ж було здивування Альбіни, коли о шостій вечора приїхала свекруха.
– Привіт, Альбіно, – метушливо роздягалася вона в передпокої, – як ти тут? Справляєшся? – вона виглянула з передпокою на кухню, помітивши чужі жіночі чоботи біля дверей. – Ти не одна?
– Ні, у мене подруга.
– Он як?!
– Так, проходьте, – запропонувала Альбіна, коли свекруха вже увійшла до кімнати.
У кімнаті безлад, іграшки всюди, дитячі речі – діти грали в дитячий садок. Ніка розпатлана і Сашко стрибали на розкладеному дивані, маленька Єва борсається в ліжечку з брязкальцями, надана сама собі. Телевізор торохтить невідомо кому – повна анархія.
– А ви як?…
– Ось так, – дивлячись на пару обірваних гачків на шторах, уїдливо відповіла свекруха. – Я тут лечу до неї, думаю, вона зашивається з двома маленькими дітьми, а вона тут веселиться з подружками, – Ніна Петрівна похилилася в бік кухні.
– І вам не хворіти, Ніно Петрівно, – відповіла звідти трохи веселіша Наталя. Альбіні стало незручно.
– Віра забрала дітей, я відразу до вас, а ви тут… добре проводите час. Допомога, дивлюся, тобі не потрібна, є помічники. Ти подивися на Ніку, Боже! Яка вона брудна.
– Вона пила сік, облилася, напевно.
– Напевно?!
– Ніно Петрівно, навіщо ви приїхали? Сваритися?
– Ну, як же? Син висловив мені, яка я погана бабуся, переживав, що я тільки одних онуків люблю, – Ніка підбігла до бабусі й обійняла її за ноги. Бабуся криво посміхаючись погладила її по голівці, але вся увага була зосереджена на її мамі.
– Чоловік з дому, дружина відразу веселитися! Ви для цього хотіли мені віддати Ніку?
– Віддати? – тут і Альбіна розійшлася, – я своїх дітей нікому не віддаю! Якщо ми кудись їдемо, беремо їх із собою. До вас зверталися, тільки в крайніх випадках. Скільки разів це було? Ви хоч раз погодилися? Ніці уже 4 роки, вона жодного разу не ночувала в бабусі, а її двоюрідні брати й сестра живуть у вас! Хіба не так?
Три дні на тиждень вони у вас! Три з семи! А наша за чотири роки жодного разу не залишилася. Ну і нехай, живіть і радуйте інших онуків, але навіщо приїжджати ось так і вказувати, яка я погана мати.
– Ось хто Віктора налаштовує проти рідних! – оскаженіла свекруха. – А я думаю, що за розмови, що за образи. Ось, значить, хто йому навіює…
– Він не дурень, щоб йому навіювати, він усе бачить і розуміє.
Маленька Єва почала плакати в ліжечку, подруга вийшла з кухні, спершись на кут, вона стояла і слухала сварку з келихом у руці, ще більше загострюючи обстановку. Альбіна, переступаючи через іграшки на підлозі, підійшла до ліжечка, взяла доньку на руки.
– Ти подивися на неї! Яка хороша мати… – дражнила її свекруха, – до цього ти де була? Діти надані самі собі, а мама сидить, заливає з подругою.
Наталя усміхнулася, дивлячись на цей концерт.
– Я б любила цих дітей ще більше, – не могла зупинитися Ніна Петрівна, дивлячись на маленьку Єву й Ніку, – якби в них була інша мати!
– Уже не замінити, не в магазині товар купили! Вибачте, що вас потурбували. Справлялися раніше без вас і надалі впораємося.
Посварилися того дня свекруха з невісткою сильно. Альбіна перестала їздити до неї з чоловіком, забороняла дітей брати з собою, до скандалів доходило.
– Вона ненавидить мене! Навіщо дітей тягнути? Вони їй потрібні? У неї є інші онуки.
Так тривало кілька років, але син однаково брав із собою дочок до мами, щоб не сваритися з нею, а от удома від дружини доводилося вислуховувати. З мамою він поговорив, але вона справді невтішно відгукувалася про Альбіну та її подруг.
– Які подружки, мамо? Вона сто років дружить із Наталею, обидві виручають одна одну з дітьми, її син часто в нас буває.
– Нехай на Віру подивиться! Жодних подруг, тільки сім’я, діти, у домі порядок, завжди наготовано, працює.
– Ну, звісно, коли є штатна няня в особі мами… звідки ж у домі безлад.
– О! Це слова Альбіни, – махнула на нього рукою мама.
Син став приїжджати рідше, мама ображалася дедалі більше, сама ні ногою до нечупари-снохи в дім.
Ніна Петрівна почала дзвонити синові з приводу і без, коли Віра привела у світ четвертого. За звичкою, маму вже ніхто не питав. Мовчки привозили дитину чи не з перших днів і залишали.
– Вікторе, я так втомилася від дітвори, а вона ніби не розуміє. Сил немає.
– Так скажи їй!
– Казала, і не раз, не розуміє. Просить тільки до вечора доглянути, а ввечері дзвонить: мамо, ми завтра приїдемо, нічого страшного? Нічого… – зітхала Ніна Петрівна.
– Давай я їй скажу, – Віктору шкода маму, сестра справді знахабніла.
– Скажи…
Віктор спробував поговорити з сестрою, у підсумку вони посварилися, у кожного накопичилося чимало претензій один до одного.
І наступного дня Віра привезла всіх чотирьох дітей мамі, ще й поплакалася, як із нею розмовляв брат.
– Я втомилася! Ви відпочиваєте, катаєтеся – в інтернеті ідеальна сім’я, а я з дітьми. У мене немає вихідних? Свого життя? – відповіла на це мама. – Ти така сучасна, успішна, а мені не продихнути!
– Матусю, – обіймала її Віра, – ми все розуміємо. Тобі треба відпочити. Полетіли з нами на море, – зраділа донька.
Мама чомусь не зраділа.
– Тобто ви відпочиватимете, гулятимете до ранку по барах, а я за дітьми наглядатиму? Який же це відпочинок?
– Ой, ну не хочеш, не треба, – образилася Віра. – Ще скажи, вдома треба сидіти, як ці двоє – Альбіна з Вітькою. Усього двоє дітей і ніде не бувають, хіба так можна? – щиро дивувалася вона. – Самі нічого не бачать і дітей дикунами ростять.
– Чому ж не бачать? Віктор казав, вони вибираються, завжди з дівчатками і не напоказ, не кожні вихідні, як ви.
– Хіба це відпочинок із дітьми? Одна мука, весь тиждень із ними, дах їде… Гаразд матусю, бувай, – поцілувала її в щоку Вірочка, – завтра ми не привеземо дітей, в аквапарк їдемо, а наступного тижня можна? Хоча б на день? – склала вона ручки перед собою.
– Ні! Майте совість!
– Гаразд, гаразд, – ображено надулася донька і втекла, у машині на неї чекав чоловік із дітьми.
Не було онуків у Ніни Петрівни цілих два тижні, вона відпочила, розсадила свої улюблені квіти на підвіконнях, прогулялася містом, зателефонувала синові, поділилася, як жахливо до неї ставиться дочка!
Віктор знову зателефонував сестрі, вони посварилися остаточно.
– Не треба мені вказувати! Мама слова не казала, а ти лізеш куди тебе не просять. Розбирайся у своїй сім’ї, – відповіла йому Віра і сказала, що бачити його не бажає.
А мама дзвонила, зовсім нещасна: Віра на неї ображається і він не приїжджає.
– Заїдете з дівчатками наступного тижня? У Марини та Ніки дні народження, хочу привітати дівчаток. Віра начебто збиралася заїхати, – обидва знали, що означало “заїхати”.
Син нічого не обіцяв, вони збиралися з дітьми провести цей день у торговому центрі, та й сестру бачити не хотів зайвий раз.
– Думаєш, вона й справді скучила? – запитала Альбіна в нього.
– Перестань. Майже чотири роки минуло, час би і забути.
– Я-то забула, але ставлення до дівчаток не змінилося.
– Зараз вона, напевно, усвідомила, як споживацьки ставиться до неї Віра. Поїхали, буквально на годину, і діти будуть раді.
Приїхали до мами в другій половині дня, втомлені, з тортом, у чудовому настрої. Ніна Петрівна зустріла всіх з радістю, навіть Альбіну обійняла, що там було між ними, ніхто вже не пам’ятає. Віри не було, зате її діти всі тут.
Віктор із дружиною переглянулися, мама начебто плакалася, що втомилася від дітей і знову всі тут. Вона ніби зіштовхувала брата і сестру.
– Вони вдень із дітьми гуляли, а тепер із друзями, – виправдовувала мама доньку, – молоді, чого вдома сидіти. Ви проходьте, – запрошувала вона всіх у квартиру. Ходімо, Ніко, – взяла вона за руку онуку. – Я не знала, що тобі купити, та й із грошима цього місяця не дуже, у магазині сказали, тобі це має сподобається.
Бабуся вручила восьмирічній онучці набір художника для дітей. Ніка посміхнулася і подивилася на маму. Альбіна насупила брови, мовляв, прийми і не витріщайся.
– Дякую, бабусю.
У кріслі біля телевізора Марина та Арсеній розбиралися в новому гаджеті.
– Дивись, що мені бабуся подарувала, – десятирічна Марина показала коробочку від нового мобільника. – Крутий, правда?
Ніка не змогла посміхнутися, просто кивнула у відповідь. Батьки знову переглянулися, обидва зрозуміли, ніколи їхні діти не будуть так облизані з усіх боків, як ці четверо.
Додому поверталися мовчки, дорослі не розмовляли, що туту скажеш, та й Ніка не маленька – все розуміє. Це Єва ще дурненька.
Більше Альбіна не забороняла чоловікові брати дітей до бабусі, діти самі не хотіли туди їхати. Віктор став навідуватися до мами ще рідше, на великі свята, частіше один.
Віра, як і раніше, залишає дітей із бабусею, і їй добре, і мамі не нудно. А Ніна Петрівна не перестає скаржитися дочці, яким безсердечним став Віктор, зовсім забув про неї і все завдяки своїй Альбіні…Спеціально для сайту Stories
