– Стьопа! Стьопушко! Біда в мене!
– Мамо, та що сталося? Чого ти шумиш на весь під’їзд?
– Я на базар пішла, субота ж. Так усі гроші в мене там украли, нелюди! Та так, що я навіть не помітила!
Валентина Матвіївна 10 хвилин барабанила у двері, поки Степан не відчинив. Зоя вже звикла до візитів свекрухи, але у вихідні вона з’явилася о 8 ранку. Знає ж, що це єдиний вихідний у Зої. Та ще й кричить так, що весь під’їзд уже в курсі її візиту.
У скронях стукало від такого раптового пробудження. Зморщившись від болю, Зоя встала і натягнула халат.
Степан наливав матері чай на кухні, поки вона розповідала про свої ранкові неприємності, заливаючись сльозами.
– Доброго ранку, Валентино Матвіївно, – сказала Зоя, позіхаючи, – невже знову всі гроші вкрали?
– А ти й рада, так? Усе єхидничаєш!
– Та яка вже тут радість – який місяць усіх утримувати!
– Дивись, синку! Казала я, що стерва вона, а ти не вірив! Ось тепер страждаєш через свою дурість.
Степан метушився навколо матері, крадькома поглядаючи на дружину, безмовно вибачаючись за те, що мама знову порушила їхній спокій. Ну як такий рукатий, добрий і сильний чоловік може бути таким мямлею?Щоразу Зоя задавалася цим питанням.
Чоловіка вона кохала, але останні півроку все частіше думала про те, що ніяке кохання не змусить її терпіти це все життя. А їхньому шлюбу то всього рік. Вона стежила за незграбними рухами Степана – він був схожий на дитину, тільки у великому, м’язистому тілі.
Зоя була дитиною тільки в дитинстві, коханою донькою до 17 років.
А потім мама пішла від важкої хвороби, і Зоя навчилася сама про себе піклуватися. Довго їй довелося крутитися, щоб навчитися виживати в цьому складному, як їй тоді здавалося, світі. Рідні не було, допомагали сусіди.
Сяк-так протягнула рік, оформила спадщину, знайшла роботу відразу після школи. До університету вступила на заочне тільки через два роки, бо до того треба було просто встати на ноги й навчитися жити. А потім, за роботою, турботами й перипетіями життя сама не зрозуміла, як стільки років могли пролетіти непоміченими.
– Зойко, заміж тобі треба, а ти вчепилася в цю кар’єру кліщами, – казала їй Віра Іванівна, сусідка. – Твої однокласниці вже по третьому у світ приводять, а ти тільки понаднормовими розживаєшся.
– Ой, заміжжя – справа не хитра! Хіба можна туди запізнитися? – сміялася Зоя.
– Звичайно, можна, – серйозно говорила сусідка, здивовано підкидаючи брови. – Тобі 35, скоро вже й дитину буде пізно. А з наречених одні вдівці та розлучені залишаться.
– Ну, тоді буду тільки про вас піклуватися, – жартувала Зоя і, поцілувавши улюблену бабусю-сусідку в лоб, тікала на роботу.
Віра Іванівна завжди перехрестить на доріжку і побажає удачі. А ввечері чекає, коли Зоя повернеться, щоб нагодувати вечерею. Знала вона, що вічно в Зої голова роботою забита, а шлунок завжди порожній. І як тільки в цьому тілі душа ще тримається?
Минулого літа Зоя не тільки зробила шикарний ремонт у квартирі, але ще меблі купила нові, і кондиціонер поставила. Тепер можна буде з Іванівною чай у прохолоді пити, коли сонце влітку почне плавити їхні тіла і склеювати думки.
– Господарочка, приймай роботу!
Степан світився, як діамант, простягаючи пульт від кондиціонера Зої.
– Ох, як я давно його хотіла! Хочете чаю? У мене пиріжки є, від яких життя стає кращим, щойно відкусиш.
Зоя дивилася, як крапельки поту стікають із чола чоловіка, і їй захотілося віддячити йому за роботу. А що може бути кращим у цю спеку, ніж посидіти в прохолоді й випити чай із пиріжками, які Віра Іванівна вранці напекла?
Степан був міцним, високим, із грубуватими мужніми рисами обличчя. Його зовнішність ніяк не клеїлася до того, що було всередині. Добрий, злегка сором’язливий погляд і спокійний голос, яким він розповідав про себе за чаєм, загіпнотизували Зою. Кілька днів він не виходив із голови.
– Вибачте, Зою, що ось так вторгаюся, але я ніяк не міг перестати про вас думати, – через тиждень Степан виник на порозі Зої з букетом ромашок у руці.
– Яка краса, де ви їх узяли? – приймаючи букет, Зоя розгубилася, зовсім не очікуючи, що вони знову ще раз зустрінуться.
– Тут поле є недалеко- я зранку поїхав спеціально для вас зібрав.
Стосунки в них зав’язалися самі собою, ніби так і мало статися. Степан жив із матір’ю, у тому ж районі, що й Зоя. Щоранку він вставав на годину раніше, щоб встигнути разом поснідати. Увечері чекав біля офісу, щоб проводити додому, а у вихідні вони їздили на природу.
Зоя щоразу дивувалася, скільки місць красивих навколо, про які вона навіть не підозрювала. Озера, в яких віддзеркалювалося небо . Галявина в лісі, де росте найсмачніша суниця, яку їй тільки доводилося куштувати.
У ці моменти вона була не Зоя Леонідівна, начальник відділу постачання, а щаслива, юна Зойка. Яка тільки в 36 зрозуміла, що за стінами офісу і квартири існує цілий світ – з ромашками, запахом молодої трави і солодкою суницею.
– Вірочка Іванівна, збулася ваша мрія! Виходжу заміж!
Накинулася з обіймами Зоя на стареньку.
– Нарешті закохалася! – сміялася Віра Іванівна. – 36 років, а як дівчисько!
– А я і є дівчисько! Принаймні, в душі! Та й вигляд, начебто, ще товарний, – підморгнула Зоя сусідці, крутячись перед дзеркалом у новому брючному костюмі.
Знайомство з майбутньою свекрухою за місяць до весілля пройшло якось зім’ято, без захоплень і привітань. Валентина Матвіївна всім виглядом дала зрозуміти, що вибір сина не схвалює.
Але Зоя була така щаслива, що їй було байдуже до схвалення матері Степана. Вона доросла жінка, а не юна студентка, їй і не потрібно нічиє схвалення. Та й сам Степан дорослий сорокарічний чоловік, може собі дозволити самостійний вибір.
Тільки після весілля Зоя почала бачити, наскільки міцна у Валентини Матвіївни влада над сином.
– Зою, мама пропонує до неї переїхати, як ти до цієї ідеї ставишся? – запитав Степан за кілька тижнів після того, як вони розписалися, і він переїхав у квартиру дружини.
– А як, по-твоєму, має до цього поставитися доросла жінка, у якої є своя квартира?
– Просто вона каже, що можна твою квартиру здавати, так адже додатковий дохід буде.
– Стьопо, навіщо нам додатковий дохід? У нас дві зарплати, яких вистачить на нормальне життя.
Більше Степан цієї розмови не заводив.
Але й у бюджет сім’ї ніколи не вкладався.
Зоя не помічала цього кілька місяців, навіть уваги не звертала. Вона давно добре заробляла, і забула, що таке економити, рахуючи кожну копійку.
Та й навіщо була потрібна ця економія, коли вона жила сама? Гроші були на все, і витрачала їх Зоя легко і з задоволенням. Новий ремонт, меблі, два тижні на морі – все це вона могла собі дозволити.
– Зоюшко! Це ж такі гроші! Ні, не прийму! Це дуже дорого!
– Не дорожче за гроші, Вірочка Іванівна!
Улюблена Віра Іванівна притискала до грудей хустинку, дивлячись, як Степан встановлює нову пральну машину, яку Зоя купила їй на день народження. Серце Зої радісно тремтіло щоразу, коли вона робила Вірі Іванівні сюрпризи.
Самотня сусідка стала їй єдиною рідною людиною після відходу мами. Дбала про неї і любила, нічого не вимагаючи натомість.
Перед приходом зими Зоя завжди влаштовувала генеральне прибирання у квартирі Віри Іванівни. Цього разу вони хвацько впоралися всього за півдня, тому що
Степан взявся допомогти, а в його руках завжди робота горіла. Поки він сам вибив усі килими у дворі, Зоя помила вікна. Тепер було відчуття, що морозне листопадове небо розмістилося просто у квартирі, заповнивши все блакитною прохолодою.
– Стьопо, виклич мені лікаря, будь ласка, – вранці Зоя зрозуміла, що наслідки миття вікон в одних шортах і майці їй доведеться розгрібати в постільному режимі.
– Так і знав, що ти захворієш, – зітхав Степан, намагаючись додзвонитися в поліклініку.
Лікар прийшов за дві години і сказав не вставати, поки не спаде температура, вручивши Степанові список ліків, які потрібно купити в аптеці. Віра Іванівна принесла гаряче молоко з медом.
– Зою, а де в тебе гроші лежать? – запитав Степан, зібравшись в аптеку. – Я ліки куплю.
– Стьопо, готівки немає. Купи сам, у тебе ж зарплата три дні тому була, ти сам казав.
– У мене теж зарплата на картку приходить, тільки вона в мами. Вона мені сама з неї частину знімає на мої потреби, але я до неї ще не заходив.
– Як твоя карта в мами?
Одночасно повторили його слова Зоя і Віра Іванівна.
– Так, у нас завжди так. Відтоді, як я працювати став, завжди їй зарплату віддаю, – сказав Степан із незручністю, ніби вибачаючись.
Віра Іванівна дістала з кишені гроші, сунула їх у руку Степанові, похитавши головою. Від чого його незручність пролилася фарбою на щоках. У Зої розколювалася голова, і думки в ній ніяк не вкладалися. Але навіть крізь сплутану свідомість просочувалася інша реальність.
Ромашки, суниці, запах трави й та різьблена обробна дошка, яку їй Степан подарував на 8 березня, раптом скинули з себе романтичний образ. Кишенькових грошей, які виділяла Валентина Матвіївна синові, не вистачало ні на що інше.
Коли Зоя одужала і знайшла в собі сили для серйозної розмови з чоловіком, тоді вони вперше посварилися. Степан відмовлявся дорослішати. Гніву власної матері він боявся найбільше на світі.
– Стьопо, я не жадібна, ти ж знаєш. Але або ти стаєш дорослим чоловіком, або нам краще жити окремо.
– Я не знаю, як жити без тебе! Не кажи так!
– Тоді давай так. Ти блокуєш карту, йдеш у банк за новою і розпоряджаєшся своєю зарплатою сам. Це моя умова.
Степан м’явся півдня і не знаходив собі місця, але дружину втрачати він не збирався. Зробив так, як сказала Зоя. Скандал із Валентиною Матвіївною був неминучий, вона виникла на порозі наступного дня, як снігова лавина, обрушившись на подружжя. Але пішла, нічого не добившись, тільки назвавши сина підкаблучником.
Відтоді щоразу, буквально наступного дня після того, як Степан отримував зарплату, у Валентини Матвіївни крали гроші.
– І звідки тільки ці злодюжки знають, що Стьопа вчора зарплату отримав?
Запитувала її Зоя, щойно свекруха з’являлася на порозі.
– Тобі так смішно від чужих нещасть? – голосила Валентина Матвіївна.
Тепер Степан віддавав їй більшу частину готівкою, хоч картка й була в нього. Так тривало кілька місяців, поки Віра Іванівна не втрутилася.
– Ти дружину свою кохаєш? – вигледівши у вічко, коли Степан повертався з роботи, Віра Іванівна затягла його до себе за комір.
– Кохаю, Віро Іванівно, ви ж знаєте.
– Тоді слухай сюди, і спробуй тільки зробити не так, як я сказала!
Того вечора Степан прийшов додому задумливий, але задоволений. Від Віри Іванівни додому він пішов не відразу. Поїхав у ювелірний, щоб встигнути, поки магазин не зачинився. Вибрав гарну каблучку з діамантом і сережки для Зої. На зворотному шляху заскочив за тортом.
Сам не очікував, як приємно витрачати гроші на кохану жінку. Права старенька Іванівна – тільки витративши на подарунки для Зої свою зарплату, він відчув себе вільним і дорослим. Навіть страх майбутнього скандалу з матір’ю відступив кудись на другий план.
До самого літа Степан витрачав усі гроші в перший же день зарплати. Валентина Матвіївна боролася з цим, як могла, але нічого не домоглася. А влітку поїхала до брата в село, здавши свою квартиру в оренду, і з сином відтоді не спілкується.
