Зараз я сама розумію, що стала головною винуватицею ситуації, що склалася, але хотіла як краще. У свої 57 років я дійсно перебуваю в розгубленості і навіть близько не припускаю, як мені бути.
Близько 19 років тому я поїхала працювати за кордон. Час був такий, жодних перспектив, розлучення і дитина, що залишилася після невдалого шлюбу. Якщо на роду написано, що будеш нещасною, так тому й бути, як не старайся.
Якийсь час я була сама не своя. Робота є, але не така, якою б хотілося займатися. Прання, прибирання, догляд за будинком. Зарплата нормальна, але було зрозуміло з самого початку, що нічого іншого я не знайду.
Адже конкуренція не тільки в нас у країні, без хорошої спеціальності далеко не заїдеш, а вдома чекають мама і дочка. Добре хоч мама тоді працювала, і виходило зводити кінці з кінцями без моєї долі. Я за це їй дуже вдячна.
Таких можливостей, як зараз, тоді ще не було, тож зідзвонюватися з рідними людьми можна було лише в найрідкісніших випадках, та й то на кілька хвилин. Тож я часто просто плакала від безсилля і смутку.
Згодом якось усе налагодилося. Я почала жити зі співвітчизницею в невеликій квартирці. Таким чином вдавалося економити на житлі. Потім дізналася, що роботу мою можна поєднувати.
Один день працювати в одних людей, другий день – в інших. Так виходило заробляти більше, що давало надію на майбутнє. Коли я вже зовсім освоїлася, стала потихеньку передавати гроші додому.
Мама взяла кілька кредитів, тож їх потрібно було погасити дуже терміново. До того ж дочка вже підросла і потребувала нових речей. Я надсилала їй недорогий одяг, але він все одно вважався писком моди.
Потім уже з’явилася можливість розмовляти через Інтернет. Ми стали частіше спілкуватися, я дізналася про хлопця, з яким були серйозні стосунки. Тоді я почала висилати їй гроші. Щомісяця через місцевий банк.
У зв’язку з різницею курсу для мене це була доволі незначна сума. Однак і вона з кожним місяцем зростала. Радісно згадати, що на весіллі в доньки я все-таки побувала. Вдалося приїхати на батьківщину.
Познайомилася з новою ріднею, привезла подарунки. Мені було дуже приємно провести якийсь час серед своїх, але через пару тижнів треба було їхати назад, а потім у мене народився онук.
Цю новину я зустріла на чужині і ще довго не могла отямитися від щастя. Утім, погані новини теж були. Зятя звільнили з роботи, тож уся надія залишалася на мене. Ну якою ж я буду бабусею, якщо не допоможу онукові?
І я продовжувала надсилати гроші, а суми все зростали й зростали. У якийсь момент я зрозуміла, що ті заощадження, які я відкладала на подальше життя, насправді дуже малі. Навіть сміховинні.
Це сталося після того, як мені на очі потрапив сайт якогось вітчизняного магазину, і я вирішила жартома порівняти ціни. Виявилося, що вони вдома нічим не поступалися цінам за кордоном.
А в деяких моментах були навіть ще більш кусючими. Тоді я вперше вирішила поговорити з донькою на тему фінансів. Виявилося, вона абсолютно не хотіла і не думала йти на роботу.
Своє перебування вдома вона називала декретом, хоча, по суті, не пропрацювала жодного дня. Чоловік щось там намагався знайти і хоч якось забезпечити їх трьох, але хіба на шабашках багато заплатять?
На мої тривожні сигнали вона відповіла, що, по-перше, я сама винна, бо залишила її свого часу саму, а бабуся не пускала її гуляти з друзями, і в неї тепер немає жодних соціальних навичок.
По-друге, вона має намір народжувати другу дитину. Через соціальні виплати і все інше. Так їй зручніше, а на роботу їй плювати, немає практики. Коли я розповіла цю історію своїй подрузі, та мене підтримала і порадила не давати гроші доньці.
Вона називає це даниною за спілкування. І в чомусь я з нею згодна, але в голові у мене зовсім інший голос. Він каже, що потрібно продовжувати допомагати дочці й онуку. Адже без мене їм буде дуже важко. А що далі?
Та хто ж його знає. Подивимося, раптом усе налагодиться? Чи кинути все і жити тільки заради себе? Це теж не так просто в моєму віці, маючи тільки одну подругу. Я, якщо чесно, не знаю, що робити.
