Ліда уважно розглядала своє відображення у великому, від підлоги до стелі, дзеркалі. Здивовано підняла одну брову, покрутилася туди-сюди, прикусила губу. До очей знову – вкотре за сьогоднішній день підступили гарячі сльози. І що з нею не так?
Уранці її кинув Антон, молодий чоловік, з яким вони прожили разом майже півтора року і вже всерйоз планували весілля і дітей – Ліда навіть сукню вибирала. І раптом – така новина.
На запитання, що сталося, Антон коротко і ніби якось знехотя відповів, що його не влаштовує її зовнішність, і кинув слухавку.
Передзвонювати Ліда не стала. Ще не вистачало!
Він її гордість щойно зневажив, а вона має принижуватися і намагатися щось з’ясувати? Хоча запитати, що ж конкретно з нею не так, дуже хотілося, вона все ж зусиллям волі стримала себе. І навіть занесла номер Антона в чорний список. Щоправда, ненадовго – витягла назад уже за півгодини. А ще через півгодини знову занесла.
Розревілася і зателефонувала подрузі, Дарині.
– Кинув? – здивувалася та. – З чого б це?
– Сама не розумію! – схлипнула Ліда. – Усе добре було! Начебто…
– Гаразд, не розводь мокротиння. За дві години буду в тебе, тільки на роботі закінчу.
Дарина витягла Ліду в торговий центр: погуляти, прикупити якихось обновок, зайти в салон краси.
– Нема чого тут киснути, – віщала вона. – Погані емоції потрібно витісняти хорошими. Тож ми зараз одягнемо тебе, як лялечку, зробимо новий стайл – і твій Антон відгризе собі лікті. Ось побачиш.
Ліді дуже хотілося їй вірити, але тягнучий біль ніяк не минав. “Напевно, просто потрібен якийсь час”, – понуро подумала вона. Може, Дарина має рацію, і потрібно хоча б спробувати порадіти?
Але порадіти не виходило. Ліда без ентузіазму тягалася за подругою по магазинах, перебирала речі на вішалках, деякі навіть приміряла, але всі вони здавалися їй однаковими. А спроби змусити себе веселитися призводили лише до того, що ставало ще гірше – ну не лізла їй зараз радість.
Але все ж вони накупили з десяток нових речей. У кожному магазині Ліда прискіпливо роздивлялася себе в дзеркалі в примірювальній, намагаючись зрозуміти, що з нею не так. Якихось явних вад не було. Та й якби були, чому Антон так довго про це мовчав?
Зрештою вона змучила себе думками так, що погано почувала себе від втоми. Дарина щось щебетала, пропонувала поїхати до ресторану, до нічного клубу або, на крайній випадок, зібрати вдома подруг.
Ліда не встигла схаменутися – і ось вони вже їдуть у таксі вечірнім містом, а Дарина розмовляє телефоном із якимось знайомим, що обіцяв дістати їм дві перепустки в дорогий нічний клуб. Ліда дивувалася самій собі: всі ідеї подруги раптом здалися їй лютим маренням, і вона не могла зрозуміти, чому погоджується.
Вони сіли біля барної стійки. Дарина з нудьгуючим виглядом перегортала меню, запитувала у Ліди її думку. Та лише відмахувалася. Яка різниця, що вона замовить? Нарешті Дарина вибрала якийсь коктейль, і незабаром перед ними стояли дві високі вузькі склянки, наповнені льодом, фруктами і прозорою, іскристою рідиною.
Ліда помішала його трубочкою, зітхнула. Приглушлива музика заважала розмовляти, а кричати їй не хотілося, тому вона просто дивилася в глибину своєї склянки, дозволяючи думкам текти вільно. Вони стикалися, перепліталися, обривалися – і тут же випаровувалися, ніби їх і не було.
– Лідко, не кисни, все трапляється на краще, – прокричала їй у вухо Дарина. – Значить, виявився б твій Антон поганим чоловіком.
Ліда знизала плечима, хотіла було відповісти, але тут перед нею з’явився незнайомець – високий широкоплечий чоловік із напрочуд правильними рисами обличчя й широкою голлівудською усмішкою. Ліда відсахнулася від переляку, але одразу ж узяла себе в руки.
– Вибачте, що влізаю у вашу компанію, – розчула Ліда його голос крізь гуркіт музики. – Але я не міг залишатися на своєму місці
після того, як побачив вас.
Він доклав долоню до грудей.
– Ви просто підкорили моє серце, прекрасна незнайомка!
– Я? – здивувалася Ліда. – Чим же я його підкорила?
– Своїми неймовірними очима, – щиро відповів чоловік.
Ліді відчайдушно захотілося пофліртувати, пококетувати. Серце дрібно-дрібно застукало. Та чому вона, власне, має сидіти й сумувати за якимось там Антоном, коли перед нею такий чоловік, що за красою не поступається Джонні Деппу?
Та нехай Антон котиться подалі!
Дарина зісковзнула з високого стільця, обняла подругу за плечі й шепнула в саме вухо:
– Удачі, Лідко.
Ліда не зрозуміла, куди вона пропала, втім, і не думала про це. Усією її увагою заволодів незнайомець. Вона дивилася в вири його очей, усміхалася, “випадково” торкалася його руки – і забувала про все на світі, з головою поринаючи в цю несподівану авантюру.
Його близькість зводила її з розуму, а ненав’язливий аромат дорогих парфумів і глибокий, наче оксамитовий голос викликали приємне запаморочення.
– Мене звати Роман, – прокричав він. – А тебе?
– Ліда.
Після вона так і не згадала, як опинилася в його квартирі – це геть випало з її пам’яті.
Її розбудили яскраві сонячні промені. Вікно було відчинене, легкий вітерець перебирав своїми невидимими пальцями легку тюль, лагідно торкався Лідиного обличчя… вона з насолодою потягнулася і розплющила очі.
До кімнати зазирнув Роман, з м’якою усмішкою подивився на неї. Волосся його було скуйовджене, на обличчі ще виднілися залишки сну.
– Доброго ранку, феє, – сказав він. – Я приготував для нас сніданок.
Ліда підвелася на ліктях.
– Це що, казка якась? Я потрапила в казку?
Роман не відповів, усміхнувся ще раз і зник. Ліда вибралася з м’якого ліжка, босоніж прошльопала у ванну.
Але поснідати вони не встигли. Тільки-но Роман розлив по чашечках свіжозварену каву, як у замку раптом загриміли ключі. Ліда здивовано подивилася в бік передпокою, перевела погляд на Романа. Той напружено стиснув губи.
– Романе! – покликав із глибини квартири жіночий голос. – Я прийшла за своїми речами.
Роман усміхнувся Ліді.
– Зачекай хвилинку, я розберуся з цією панянкою.
Ліда чітко чула їхні голоси, сидячи на кухні й стискаючи в пальцях білу порцелянову чашечку.
– Ми ж домовлялися, що ти прийдеш завтра.
– Завтра в мене багато справ, – зарозуміло відповіла “панянка”. – Давай тільки без скандалів, добре? Я просто заберу речі і піду.
– Навіщо ти обтяжувалася? Я б відправив їх тобі на таксі.
– Ромочко, вони занадто дорогі, щоб довіряти їх якомусь таксисту. Та й хотіла ще раз подивитися в твої нахабні очі й зрозуміти, чи усвідомив ти свою провину.
– Ні, все ще не усвідомив, – зі сміхом відповів Роман.
– Ну, я так і думала.
Сама не знаючи, навіщо, Ліда вийшла в передпокій. Панянка сиділа на пуфику, знімаючи витончені босоніжки на підборах і з тонкими ремінцями. Побачивши Ліду, вона завмерла на секунду, окинула її оцінювальним поглядом. Посміхнулася:
– А це хто? Роме, ти що, все-таки завів прислугу?
Ліді раптом стало смішно. Ледь стримавши посмішку, вона повернулася до Романа.
– Скажіть, куди зайві каструлі прибрати? У вас комора є? До речі, вікна я вже відмила, і кухонний гарнітур натерла. Що ще зробити?
Панянка презирливо фиркнула і засміялася. Роман зробив крок до Ліди й обійняв за талію однією рукою.
– Це не прислуга, це моя наречена.
Панянка засміялася ще голосніше.
– Я так і подумала. Це опудало якраз у твоєму смаку. Ну що ж, удачі вам.
Вона високо підняла голову і пройшла повз них. Роман із Лідою змовницьки переглянулися. Ліда всім своїм виглядом показувала, що приймає його гру – і Роман її зрозумів.
Панянка, відкинувши довге блискуче волосся на спину, витягала одяг із шафи, потім почала шукати щось на книжковій полиці. Узяла маленьку скриньку, відкинула кришку. Гидливо наморщила свій напудрений ніс.
– Гаразд уже, це барахло забирати не буду. Дешевка. Побрякушка.
Вона недбало відкинула скриньку на ліжко, і звідти випала “брязкальце”: золотий браслет, прикрашений квітами з дорогоцінних каменів.
Ліда здивовано дивилася на нього, округливши очі. Це хіба брязкальце? Та такий браслет цілий статок коштує, вона тільки вчора бачила приблизно такий самий у ювелірному!
– Що, подобається? – усміхнулася панянка. – Ну, приблизно таку ж біжутерію тобі даруватиме твій наречений. Підозрюю, що купував він це десь на ринковому розпродажі, або взагалі на олх.
– Гірше, – іронічно відгукнувся Роман. – Я купив це на розпродажі в ломбарді.
– Того й слід було очікувати. Ну от нехай твоя наречена собі це й забирає. Я подібне носити не стану, засміють.
– А раніше носила, – підчепив її Роман. – І навіть подружкам хвалилася.
– Подружки мені очі й розкрили на цю дешевку.Вона поклала у свою сумку кілька книжок і косметичку.
Озирнулася і пішла назад у передпокій, щось бурмочучи собі під ніс. Грюкнули вхідні двері, і Ліда з Романом знову залишилися наодинці.
– І давно ви розійшлися?
– Тиждень тому. Вона знайшла собі багатого нареченого.
Ліда зітхнула, обома руками пригладила зібране у хвіст волосся.
– Я теж розійшлася. Учора.
Роман засміявся. Очі його іскрилися, виблискували, ніби він став свідком якоїсь дуже смішної ситуації.
– Тоді зрозуміло, чому ти погодилася поїхати до мене. Але, знаєш, я радий. Ти справді мені сподобалася.
– Ти мені теж, – похитнувшись, відповіла Ліда.
І подумала: а чи надовго ці стосунки? Чи триватимуть вони довше за цю ніч? Адже панянка може і повернутися.
Та найімовірніше, так і станеться – новий наречений її кине, і вона приповзе назад до Романа, який обдаровував її прикрасами вартістю в кілька сотень тисяч гривень. І це тільки один подарунок! Які ж були інші?
До обіду Роман викликав Ліді таксі. Повернувшись додому, вона довго думала над тим, що сталося. Жодного жалю чи почуття провини не було – їй сподобалася ця несподівана пригода, як сподобався і Роман. Настільки, що вона зловила себе на тому, що не думала про Антона з учорашнього вечора.
Утім, напевно, не варто сподіватися на продовження. Усе-таки це була просто інтрижка; і Ліда, і Роман хотіли в такий невигадливий спосіб приглушити біль від розставання.
Тому потрібно просто жити далі, повертатися в колишню колію. Єдине, що вона знала твердо, так це те, що поновлювати стосунки з Антоном не збирається – навіть якщо той благатиме про це на колінах.
Вона ще не знала, що через рік Роман зробить їй пропозицію руки і серця.
