– Антоне, зайди! – начальник викликав по прямому зв’язку.
Антон знав, що його знову будуть лаяти. Та й є за що.
– Прийшов? Сідай, Антоне. Знову всю роботу зіпсував, догана тобі. І премії квартальної доведеться тебе позбавити, я тебе не раз попереджав! Ну що з тобою?
Я ж твоєму батькові обіцяв, а ти мене підводиш, ех ти, Антон Євдокимович! – начальник виробництва Григорій Васильович махнув рукою.
– Іди з очей моїх геть, ну ти ж уже дорослий чоловік! Подумай, Антоне, куди ти котишся? Ні сім’ї, ні інтересів ніяких немає. Як жити далі будеш?
З роботи додому Антон їхав на електричці. Народу як завжди, не те що сісти, стоять всі впритул.
Друзів його з заводу вдома дружини чекають, вечеря домашня на столі. А в Антона вдома порожньо, він живе один. І бажання одне останнім часом – пропустити чарочку, та спати завалитися.
Раніше після роботи він з друзями гуляв, дівчатам подобався.
А тепер всі одружилися. Нудними стали, турботи якісь у них одноманітні – діти та дружини!
На своїй зупинці Антон ледве вийшов – бабуся в тамбурі з сумками стала, ну не обійти її!
Всі поспішають, поспішають, а куди поспішають?
У двадцять п’ять Антон теж поспішав жити. Дівчата на нього так і вішалися. А що, у нього тоді вже була квартира, на заводі заробіток хороший. Навіть машину він собі купив, хоч і не нову, зате сам!
Мати казала :
– Одружуйся, синку! Час швидко летить, а ти його на цих розмальованих витрачаєш! Он моя сусідка Юлечка, ну така дівчинка хороша!
Молоденька, домашня! Матері в усьому допомагає, на медсестру вчиться, та й на тебе поглядає, я то бачу.
А він їй:
– Та не потрібна мені така, ця твоя Юлечка. Не подобається вона мені, не в моєму смаку!
Ну ось і прокинувся, мабуть Юлечка ця чоловікові котлети смажить з картоплею, та салатик ріже з огірків і помідорів. І чекає не дочекається, та й діти питають:” – Мамо, а тато скоро прийде?”
А його і не чекає ніхто, наче раніше так навіть подобалося.
І сам не зрозумів, коли ж раптом настав той момент, коли вже час було, коли гулянки набридли, а він все так і йде по накатаній!
Антон піднявся на поверх, дістав з кишені ключ, став в замок вставляти – не лізе, що за нісенітниця? Ще раз спробував, ключем покрутив у замковій щілині, і…
Тут раптом двері хтось відкрив зсередини. А там… мати Антона в кольоровому халатику, розчервонілася.
– Синку, а ти що, з роботи вирішив прямо до нас? А чому не подзвонив? Втомився, мабуть, виглядаєш втомленим. А ми з батьком якраз збиралися вечеряти.
Давай, Антоне, роздягайся, руки мий, батьку, ти де там? Євдокиме, йди сина зустрічай, все десь метушиться!
Антон просто остовпів, стоїть не ворухнувшись.
Тут і Євдоким Михайлович вийшов.
– Синку, а я вже подумав, ти дівчину свою до нас привів знайомитися. Не дочекаємося ми напевно онуків! Сам я тут винен, дурень, після сорока тільки одружився.
Та й мати вже не молода була. Ти хоч не тягни, на батьківських помилках вчись, вчасно треба все в житті робити! Зрозумів?
– Зрозумів, тату, – у Антона аж в горлі пересохло, – тату, дякую вам з мамою за все, я зараз, я одну річ забув! – і Антон кулею пробіг вниз по сходах, вилетів з під’їзду і побіг, не озираючись.
Відбігши на пристойну відстань, він нарешті зупинився, віддихався і з побоюванням, повільно, озирнувся.
І як він так, раптом, пішов з електрички не в той бік? Задумався, а ноги за старою звичкою принесли його до батьківського дому, в якому Антон і сам з дитинства жив, поки не став самостійним.
Автоматично піднявся, двері став відкривати, та справа не в цьому, а в тому…Антон озирнувся.
Батьківської п’ятиповерхівки не було. На її місці тепер був сквер… Звісно, її знесли три роки тому. А батьків Антона вже п’ять років, як немає.
Він тоді цю квартиру продав, закрив іпотеку, купив машину, поставив пам’ятники батькові й матері.
Що це було? Куди він потрапив, як раптом так виразно Антон опинився у своєму старому будинку біля батька з мамою?
І вони, такі, як і раніше! Ніби живі? Невже все це примарилося?
Антон був приголомшений тим, що сталося.
Прийшов до себе додому, довго дивився на себе в дзеркало. Потім встав під душ, помився, одягнув спортивний костюм, кросівки і вийшов на вулицю.
Батьківський будинок знесли, а мешканців переселили в новий, поруч побудували. Від його будинку хвилин десять ходу.
Не факт, що він її побачить, та й, швидше за все, Юля вже давно заміжня, хоча вона і молодша за Антона.
Але йому раптом захотілося переконатися, знайти її і переконатися, що у неї є чоловік, діти, сім’я, і він точно запізнився!
І що йому вже нічого не світить. А якщо у Юлі нікого немає, тоді що? На це питання у Антона поки що відповіді не було.
З цього вечора Антон щодня після роботи йшов через двір Юлі.
Але все було марно, швидше за все вона вже тут не живе. Просто вийшла заміж і поїхала. Дізнаватися про неї більш детально Антон не хотів, не судилося, так не судилося.
У суботу Антон вмовив себе, що востаннє йде в напрямку будинку Юлі. І взагалі це була дивна ідея.
Він пройшов вздовж двору, мами гуляли з дітьми на дитячому майданчику, але Юлі там начебто немає. Хоча, за стільки років вона могла змінитися.
На дитячому майданчику розмовляли дві дівчини. Одна була з дитиною, а друга раптом зібралася,
– Ну все, Мариночка, зідзвонимося!
– Бувай, Юлю! Синку, помахай Юлі!
Антон придивився – невже це вона? Ну так, вона, невисока, не худа, не довгонога. І не блондинка з довгим волоссям.
Раніше йому такі подобалися, а тепер здається, що вони всі на одне обличчя.
А вона звичайна, і це те, що треба! Антон підійшов ближче:
– Юліє?
Вона обернулася, спочатку не впізнала, а потім очі потеплішали:
– Антоне? А ти як тут?
– Ну просто… живу недалеко, ось йшов повз. А ти що зараз робиш? Зайнята? До чоловіка поспішаєш, напевно? – Антон вирішив не тягнути, а відразу прояснити ситуацію.
Юля приголомшливо посміхнулася, як дитина в очікуванні сюрпризу.
– Ні, не поспішаю нікуди. І чоловіка поки немає, а що?
Голос звучав завзято і навіть зухвало. І Антон зрозумів, що вона йому рада, дуже рада!
– Юлю, тоді може ми разом прогуляємося? – Антон дивився на Юлю, і теж раптом відчув передчуття чогось чудового і радісного. Немов сонечко нарешті визирнуло з-за хмар.
І він не помилився.
Мама була права, Юля була приголомшлива дівчина. І незабаром Антон зрозумів, що його холостяцьке життя добігло кінця!
Перед весіллям Антон вирішив з’їздити до батьків, замовити службу в церкві, навести порядок за парканом.
Юля попросилася поїхати з ним, вона ж сусідка, пам’ятає його маму і тата.
Разом вони пам’ятники протерли, квіти висадили. Потім Юля і Антон встали перед пам’ятником його батьків – Євдокима Михайловича і Галини Іванівни.
– Ну ось, тато, мамо, це моя Юлія, – Антон дивився на фотографії батьків, і йому здалося, що вони дуже задоволені його вибором!
– Дякую, мамо, дякую, тату, я одружуюся! – Антон збентежено подивився на Юлю, а вона додала:
– Тітонько Галю, дядьку Євдокиме, дякую вам за Антона!
На роботі у Антона теж тепер все чудово.
– Впізнаю сина мого старого друга! Тепер мені не соромно перед Євдокимом, молодець Антоне, не підвів! – схвально плескав по плечу його Григорій Васильович.
Додому Антон летить, як на крилах, адже вдома на нього чекає Юлія, Юлька, Юлечка!
І Антону приємно, що мама і батько його вибір точно б схвалили!
А скоро у них з’явиться син, і він теж буде зустрічати його, Антона, радісними криками.
Той дивний випадок Антон не забув. Вважає, що це йому згори було послано на допомогу, щоб нарешті він зрозумів, як йому треба жити.
Мабуть, і справді в особливо важливі моменти життя трапляються такі чудові видіння. Або ще якісь інші чудеса, хто ж заздалегідь може передбачити, що це буде.
На те це і чудо – жити на цьому світі.
Спеціально для сайту Stories
