30 років тому, будучи студентом медичного, влітку працював медбратом у дитячій лікарні.
І був там у нас такий лікар – Соловейченко.
Спочатку я про нього нічого не знав, але відразу звернув увагу – як вимовляють його прізвище всі навколо. Не просто з повагою, а з якимось благоговінням, з придихом.
І в моєму уявленні склався його образ такої собі брили, досвідченої Людини.
Постійно чув фрази типу «Соловейченко призначив», в контексті, що це настільки незаперечно, що ставити під сумнів – це просто нісенітниця.
Після такої фрази будь-які дискусії припинялися миттєво. Хоча розмова могла йти між досвідченими педіатрами, у віці.
І ось одного разу, під час моєї зміни, привезли екстреного важкого немовля.
Вся лікарня миттєво встала буквально єдиним строєм і кинулася в атаку.
У реанімації зібралися взагалі всі, хто був. Це власне не так багато народу, все-таки лікарня провінційна – пара педіатрів, дві медсестри і я, студент-практикант.
У дитини був практично термінальний стан (на межі життя-с..ті). Температура постійно підходила до 42°, її збивали внутрішньовенними препаратами, але ефект був хвилин на 5.
Напруга висіла така, що повітря тріщало, за відчуттями.
Мені здалося, що жінки-педіатри, все більше усвідомлюючи жах того, що відбувається, почали впадати в паніку. Принаймні їхній страх помітно наростав.
І тут пролунала фраза: “Викликайте Соловейченка!”
Хтось негайно побіг дзвонити. А жив він в іншому районі містечка. Мобільних ще не існувало, і дзвонили йому на домашній.
Однак він з’явився настільки швидко, що у мене стався певний шок – а як він так швидко зміг дістатися? За відчуттями, минуло хвилин сім.
І ось тут я нарешті його вперше побачив. І це було зовсім не те, чого я очікував.
Але увійшов звичайний, трохи худорлявий молодий дядечко, найзвичайнішої зовнішності. Зовсім не схожий на Легенду. Ось зовсім.
А ще здивувало, що він виявився молодшим за тих жінок-педіатрів, які, судячи з усього, вже мали зовсім навіть чималу практику. Та й взагалі великий життєвий досвід.
Він увійшов швидко, стрімко. На ходу задаючи короткі питання.
Ніхто не базікав, не істерив. Всі шанобливо чекали його питань.
Він задав ще пару питань про поточні параметри і відразу почав діяти.
Дав вказівки готувати те-то і те-то, і зайнявся дитиною.
Я вже не пам’ятаю подробиць, багато років минуло, але добре пам’ятаю обстановку і атмосферу того, що відбувалося.
У якийсь момент мене послали на інший поверх, щось принести – інструмент або витратні матеріали, можливо простирадла, не пам’ятаю.
Я миттєво вилітаю в хол (ну як хол…) І раптом натикаюся на заплакані стривожені очі матері і бабусі, які чіпко впилися в мене (дві пари очей) і намагаються по мені зрозуміти стан справ.
Я розгубився, розуміючи, що своїм розпатланим виглядом я вже сам по собі несу певну інформацію, і на мене автоматично лягає відповідальність за неї.
Швидко намагаюся прийняти невимушений вигляд, швидким кроком йду до виходу, і вже після нього зриваюся на спринтерський біг.
Хватаю те, що наказано, і мчу назад, не дивлячись на те, що за мною хтось біжить.
Підбігаю до дверей, миттєво переходжу на крок, входжу в хол… І видаю себе тим, що задихаюся від бігу по сходах.
Бачу наростання жаху на їхніх обличчях… І тут мама не витримує: Як він там?!!
Я ще більше гублюся, розуміючи, що не маю права давати будь-яку інформацію. Не можна доводити людей до інфаркту… І не можна надмірно обнадіювати.
Намагаюся щось бурмотіти, в дусі “я не знаю, лікар скаже і т.п.”
І тут раптом розумію, що так не можна. Повертаюся до них і вже відкрито і спокійно кажу:
-Ви не переживайте, Соловейченко приїхав.
– А хто це – Соловейченко?
Тут я авторитетно піднімаю палець вгору і дуже вагомо вимовляю:
– ЦЕ…. Соловейченко!
Вони здивовано замовкли, а я з гордо піднятою головою зайшов у реанімацію. Ні, ну як реанімацію… у те, що вже було.
У реанімації все було дуже чітко, швидко і діловито. Напруга була найвищою, але і зібраність всіх була на межі.
Кожна секунда могла включати в себе дві-три дії.
Пам’ятаю, що я набирав у шприц…
Настав момент, коли вся терапія перестала давати ефект. Температура майже досягла 42. Наставала термінальна фаза.
До заг…елі дитини залишалося секунд двадцять, оскільки вище 42 настали б незворотні зміни (у дорослого цей поріг 41°).
Соловейченко дає команду: простирадло в воду швидко!
Ми хапаємо простирадло, сунемо його під струмінь води, передаємо йому. Соловейченко обмотує дитину. Відразу ж дає команду готувати наступне.
Все відбувалося як у прострації, іноді було відчуття, що все відбувається в кіно.
Граничні дози препаратів вже й так були перевищені, і ми просто не знали – що далі зробить Соловейченко.
Мокрі простирадла ледь утримували від межі перегріву, але не більше.
Соловейченко впевнено дає команду “фізіологічний розчин! Реланіум!”.
Невелике замішання перервало його голос: “Перевищуємо за життєвими показаннями”
У медицині є такий статус «за життєвими показаннями», який означає, що всі засоби вичерпані і застосовується дія, яка завдасть шкоди або піддасть небезпеці, але якщо її не застосувати, як останню надію, то см..ть настане неминуче. Цей статус має також юридичне значення.
Робимо ін’єкцію, температура падає, але знову починає рости. Робимо ін’єкцію фізіологічного розчину, далі знову Реланіум. Температура завмирає десь близько 41, що вже величезна перемога. Ще фізіологічний розчин.
І тут раптом б’є бадьорий струмінь, прямо фонтаном. Вся реанімація заливається радісними криками, Соловейченко сяє. Починаю розуміти, що сталося щось дуже важливе. Сталася перемога.
Нирки працюють, мозок працює, сердечко качає. У цю паузу я не втримався, вийшов до мами з бабусею і, посміхаючись ширше обличчя, повідомив, що хлопчик почав писати.
-А це добре чи погано?
-Це дуже добре! Не переживайте! Соловейченко швидше сам п.ре, ніж дитину відпустить!
Ситуацію ще якийсь час моніторили, але криза вже явно йшла на спад. Температура впевнено йшла вниз. Соловейченко зробив ряд призначень і через якийсь час поїхав додому.
Через пару днів я зайшов до них у палату (не мій сектор). Хлопчик мирно і сито сопів. Ми з матусею взаємно посміхнулися і я відкланявся.
Як же я пишався нашою лікарнею! Як я пишався нашим Соловейченко! Нашим!
Хоча ледь знав його.
Тому хлопчику тепер вже за 30.
Чи пам’ятає він? І чи знає взагалі це прізвище – Соловейченко?
Мені це невідомо. Відомо тільки, що я завжди буду його пам’ятати.
Соловейченко. Лікар від Бога.
Спеціально для сайту Stories
