За останній час продукти в магазинах неймовірно подорожчали. Крупи піднялися в ціні, як скажені. Десяток яєць коштує як крило від літака. Я вже не кажу про м’ясо та рибу… Аптечні ліки теж не залишилися осторонь. Таке враження, що скоро доведеться лікуватися травичками й корінцями.
Де на все це взяти грошей? Я й гадки не маю, але ж мені це не одній собі купувати потрібно, але ще й старенькій з квартири навпроти. Тільки уявіть, який це стрес для бюджету. Близько року тому я помітила, що сусідці стало зовсім кепсько.
Якщо раніше вона могла спуститися з третього поверху, посидіти на лавочці, поговорити всіляке-різне з іншими пенсіонерками і пройтися навколо будинку, то тепер для неї цей марафон став занадто складним. Максимум – це вийти з під’їзду, подихати свіжим повітрям.
Потім вона просто чекає когось із мешканців, щоб допомогли їй піднятися нагору. Здоров’я вже зовсім не те. Діти в неї є, один син так уже точно, але останніми роками його не видно. Мабуть, багато роботи, сім’я. Він теж немолодий, але яка різниця, якщо мати звертається по допомогу до інших?
Так ні, він прийде раз на півроку з пакетами їжі, посидить – і хай йому грець. Нема його. А бабусі що робити? Загалом, у якийсь момент мені це набридло, і я вирішила їй підсобити. Добровільна допомога, так би мовити. Почала приходити до неї час від часу, допомагала, чим могла.
Ось, наприклад, протерла пил по всій квартирі, самі уявляєте, скільки його там накопичилося. Потім подумала, може, старій жінці набридло їсти одну й ту саму гречку. Пішла в магазин, купила якихось інших продуктів, яблук, тих самих яєць. За свої гроші. І це було не один.
Далі ми почали виходити вдвох на вулицю. Вечорами, я ж удень ще й працюю. Коротше кажучи, я доглядала за бабусею як за рідною весь цей час.
Кілька разів приходив і син, але в нього була все та ж політика щодо власної матері. Прийти, переконатися, що вона ще жива. І піти через півгодини-годину. Ну хіба це нормально? Хіба може називатися сином людина, яка настільки байдуже ставиться до власної матері?
Я, якщо чесно, в ці моменти спеціально до них у квартиру не заходила. Мене просто трясло від обурення. А що тут ще можна сказати? Іноді я навіть сердилася, але бабуся постійно захищала свого дорослого синочка. Шкодувала і лише продовжувала розповідати, яка в нього “складна” ситуація.
Троє дітей, сварлива дружина і купа роботи. Але давайте міркувати логічно, якщо він такий зайнятий, значить, у нього і гроші є, то міг би і доглядальницю якусь найняти, вірно? Але ні, мабуть, поскупився синочок для рідної матері.
А потім якось у нашій розмові спливла одна тема, яка змусила мене замислитися. Виявилося, що в планах моєї сусідки було таке: переписати всю свою нерухомість, а саме двокімнатну квартиру на улюбленого сина. Тільки уявіть собі. Я все розумію, вони рідня. Материнські інстинкти і все інше.
Але давайте чесно. Я цілий рік доглядала за нею, прибирала, купувала продукти, гуляла. Робила все те, що мав робити він по суті. Хіба ні? І така ось мені подяка. Мою допомогу не оцінили належним чином. Після того випадку ми ще кілька разів зачіпали цю тему.
І я повністю переконалася в настрої старенької. Її син – це її син, яким би безвідповідальним і безглуздим він не був. Я навіть натякнула, мовляв, ви ж самі бачите, хто подає вам ту саму склянку води на старості років, але вона – ні в яку. І щось у мене всередині обірвалося.
Я зрозуміла, що, можливо, він такий неспроста. Що невдячність – це просто риса характеру їхньої сім’ї і чужого добра вони просто не бачать. Мабуть, так. Тоді я й вирішила зменшити оберти. Стала рідше приходити, менше спілкуватися.
Як спілкуватися з жінкою, яка впритул не бачить, що я взагалі не повинна з нею няньчитися. Що в мене теж є справи, але я, тим не менш, знаходжу час для допомоги чужій людині. Потім я вирішила підрахувати, скільки грошей у мене йде на один похід у магазин для сусідки.
Не те щоб я купувала їй ікру чорну, для себе таких коштів немає, але продукти на полиці, вони, знаєте, не безкоштовні. Навіть побутова хімія, щоб посуд помити. Вона що, з неба валиться? А я, між іншим, робила покупки протягом цілого року! І що отримала натомість? Жодної подяки.
Тому немає нічого дивного, що, натрапивши на сина бабусі, того самого “зайнятого”, я запропонувала йому якось закрити цей рахунок. Я округлила цифру в менший бік. І все одно вийшла немаленька сума. А чого він очікував? Але його відповідь була напрочуд хамською і грубою.
Він сказав, що нічого нікому не винен, крім своєї матері. І свої борги він віддаватиме їй так, як йому цього хочеться. І просто пройшов далі. Якими нахабними бувають все-таки люди! Але просто так залишати все це я не збираюся. Є думка звернутися до юриста і подати на нього до суду.
Або взагалі на всю їхню сімейку. Люди, які не цінують чужого добра і допомоги, мають відповідати за законом, адже так буде найправильніше. На жаль, справа ця не швидка, знайомих фахівців у мене нема, а я шукати таку інформацію в Інтернеті не вмію, мені, знаєте, теж не 25 років.
У мої 56 я чудово розумію, що спускати людям подібне не можна. Інакше сядуть на шию і будуть самі приходити до мене по їжу. Сядуть і ноги звісять. Що синок, що його матуся. А я ж просто вирішила одного разу проявити доброту. Усього лише допомога. Тепер знатиму, що в наш час не можна так робити.
