Андрій Павлович сидів біля вікна і дивився на оголошення в телефоні. Літери пливали перед очима – окуляри знову десь загубилися. Але текст був простий:
«Віддам в добрі руки кота. Рудий, кастрований, привчений до лотка».
Ні. Не віддам. Продам. Так хоча б більше шансів, що потрапить в забезпечену сім’ю.
– Барсик, – покликав він тихо. – Іди сюди, рудий.
Кіт з’явився як за помахом чарівної палички – товстенький муркотливий трактор на м’яких лапах. Стрибнув на коліна, влаштувався клубочком.
Андрій Павлович погладив його за вухом. Барсик заплющив очі від задоволення, а господар відчув, як серце стискається. Півроку вже як один.
– Що ж ми з тобою робити будемо, га? – прошепотів старий. – Ліки закінчуються, і пенсія теж.
Кіт муркотів, нічого не підозрюючи. А Андрій Павлович дістав калькулятор. Корм – триста на місяць. Наповнювач- двісті. Про ветеринара краще не думати.
А таблетки від тиску коштують тисячу гривень. Щомісяця.
– Розумієш, Барсик, я ж не хочу з тобою розлучатися, просто не справляюся більше.
Набрав в оголошенні: «Кіт в хороші руки». Стер. Написав заново: «Продаю кота. Тисяча гривень ».
Телефон відразу задзвонив. Жіночий голос:
– Добрий день, щодо кота дзвоню. Можна подивитися?
– Можна, – хрипло відповів Андрій Павлович. – Приїжджайте.
Через годину в двері постукали. На порозі стояла жінка років п’ятдесяти з сумними очима.
– Марина, – представилася вона. – А де ж котик?
Барсик, як на зло, одразу вибіг з кухні, але не до гості – до господаря. Терся об ноги, муркотів, дивився закоханими очима.
– Ось він, мій рудий, – сказав Андрій Павлович, намагаючись говорити байдуже. – Хороший кіт. Ласкавий.
Марина присіла, простягнула руку. Барсик понюхав, але до неї не підійшов. Повернувся до господаря.
– А чому продаєте? – тихо запитала жінка.
– Так, обставини, – пробурмотів старий, відводячи погляд.
І тут Марина помітила: руки у пенсіонера тремтять. І кіт від нього не відходить ні на крок.
Марина повільно оглянула квартиру. Все чистенько, акуратно, але якось порожньо. На підвіконні – засохлий фікус. На столі – коробочка з таблетками, майже порожня. І ще одна, теж майже порожня.
– Гарна квартира, – сказала вона. – Давно тут живете?
– Сорок років уже, – відповів Андрій Павлович, гладячи Барсика. – З дружиною купували…
Він не договорив. Не треба було.
Марина кивнула. У неї самої не так давно померла Кнопа – дворняжка, яка прожила п’ятнадцять років. Порожнеча в будинку така, що стіни готові завалитися.
– А кіт не хворіє? – запитала вона.
– Та ні, здоровий. Просто я, – Старий запнувся. – Не справляюся більше. Вік, розумієте.
Барсик раптом протяжно нявкнув і потерся об ногу господаря. Ніби розумів, про що йдеться.
– А корм у вас який? – продовжувала розпитувати Марина.
Андрій Павлович показав на кухню. Там стояли дві мисочки – одна з водою, інша з сухим кормом. Дешевим. Не найгіршим, але й не хорошим.
– Він вибагливий у їжі?
– Ні, що даси, те й їсть. Хороший хлопець. Дуже розумний. Коли Галя хворіла, він лягав до неї на ліжко, грів. Ніби розумів. – голос господаря тремтів.
Марина присіла навпочіпки перед котом. Барсик подивився на неї, але притискався до господаря.
– Скажіть чесно, – тихо запитала вона, – а чому саме тисячу просите?
Старий розгубився:
– Ну, хороший же кіт. Породистий.
– Барсик – дворняга, – м’яко заперечила Марина. – Гарний, але дворняга. І ви його любите. То чому продаєте?
Андрій Павлович відвернувся до вікна. Довго мовчав. Барсик муркотів на його колінах, а господар гладив його тремтячими руками.
– Ліки дорогі стали. І корм. Він хворів місяць тому, до ветеринара возили. П’ять тисяч віддав. Останні.
– А дочка? Син? Родичі?
– Дочка в Німеччині живе. Своїх трьох ростить, не до старого їй. Та я й не прошу нічого.
Він зітхнув.
– З Галиною якось справлялися. А одному – не виходить.
Марина слухала і відчувала, як серце стискається. Ось він сидить, цей гордий старий, і продає єдине, що у нього залишилося живе в будинку. А кіт не розуміє, притискається, довіряє.
– А якщо я не куплю? – запитала вона.
– Хтось інший купить. – Голос твердий, але руки все так само тремтять. – Оголошення вже висить, дзвінки є.
– І не шкода?
Андрій Павлович різко підняв голову:
– А ви думаєте, мені легко?! Думаєте, я від хорошого життя.
Він знітився, стиснув губи. Барсик злякався різкого руху, зістрибнув з колін, але далеко не пішов – сів поруч.
І тут Марина зрозуміла: вона не може просто купити кота і піти. Не можна розлучати їх.
Але щось потрібно придумати. Треба. Марина мовчала. Довго.
– Андрій Павлович, і все ж таки, якщо я не куплю кота? – сказала вона.
Старий здригнувся:
– Як це?! А навіщо тоді приїхали?
– Приїхала подивитися. Подивилася. І зрозуміла – кота купувати не буду.
Андрій Павлович зблід. Руки затремтіли сильніше.
– Ви ж самі дзвонили! Самі сказали, що потрібен кіт!
– Потрібен. – Марина встала з крісла і підійшла до вікна. – Тільки не цей.
– А що з ним не так?!
Вона обернулася. І старий побачив у її очах сльози.
– З котом все так. А ось з господарем не так.
– Я не розумію.
– Розумієте, Андрій Павлович. – Голос тремтів. – Я не так давно втратила собаку. Стареньку, хвору. П’ятнадцять років прожила зі мною. І знаєте, що було найстрашніше перед її відходом? Не хвороба. Не біль. А те, що вона дивилася на мене і ніби просила вибачення. За те, що доставляє клопоти.
Андрій Павлович ковтнув. Барсик підійшов до нього, потерся об ногу.
– І зараз я дивлюся на вас з Барсиком – і бачу те саме. Він тягнеться до вас, а ви соромитеся, що не можете його прогодувати. Думаєте, що робите правильно, віддаючи в хороші руки.
– А хіба неправильно?! – спалахнув старий. – Хіба краще, щоб він голодував зі мною?!
– А хто сказав, що він повинен голодувати?
Зависла пауза. Барсик нявкнув – тихо, протяжно.
– Я пропоную інший варіант, – продовжувала Марина. – Я буду приносити корм. Щотижня. І гроші на ветеринара – якщо знадобиться.
– Що?! – Андрій Павлович подивився на неї, як на божевільну. – Навіщо вам це?
– Тому що хочу допомогти коту. Але не хочу розлучати вас. – Вона посміхнулася крізь сльози. – Можна назвати це орендою щастя.
– Орендою?!
– Ну так. Я плачу за те, щоб приходити і гладити Барсика. А заразом у мене з’являється привід відвідати самотню людину. Чаю випити. Поговорити.
Старий мовчав. Очі широко розплющені, губи тремтять.
– Це якось принизливо, – вичавив він.
– Чому принизливо? – щиро здивувалася Марина. – Це ж договір. Чесний договір. Я отримую кота для спілкування – ви отримуєте допомогу з кормом. Взаємовигідно.
– Ні! Я не жебрак! Я не прохач! – Андрій Павлович різко встав.
– А хто так сказав?
– Та ви ж самі! Пропонуєте гроші давати незнайомому старому!
Марина похитала головою:
– Я пропоную угоду. Платити за спосіб спілкування з котом. І з розумною, цікавою людиною, яка цього кота виховала.
– Не треба! – Голос зірвався. – Не треба жаліти мене!
І тут він замовк. Сів назад у крісло. Опустив голову.
Барсик застрибнув до нього на коліна.
– Знаєте, що найстрашніше, Андрій Павлович? – тихо запитала Марина. – Не бідність. І не старість. А гординя. Яка заважає приймати допомогу.
– Це не гординя, – прошепотів він. – Це сором.
– Сором за що?
– За те, що не впорався. Що дружина пішла з життя, а я залишився. Що грошей не накопичив. Що дочка далеко. Що навіть кота прогодувати не можу.
Сльози потекли по зморшкуватих щоках.
– А тепер ще ви приїхали. І пропонуєте допомогу. А я як останній…
– Дурень? – м’яко підказала Марина.
– Ну так. Дурень.
Вона підійшла, сіла навпочіпки поруч з кріслом:
– Андрій Павлович. У мене порожня квартира. У мене робота, на яку не хочеться йти. І нікого поруч немає, кому можна розповісти, як пройшов день. А у вас є Барсик. І добре серце.
– Звідки ви знаєте про добре серце?
– А злий чоловік так кота любити не може.
Барсик замурчав голосніше, ніби погоджувався.
– То що скажете? Домовимося?
Андрій Павлович довго мовчав. Гладив руду шерсть. Думав.
Старий зітхнув. Глибоко-глибоко.
– Тоді, може, спробуємо?
Минуло два місяці.
Андрій Павлович сидів біля вікна з Барсиком на колінах і дивився на двір. Скоро мала прийти Марина – по вівторках вона завжди приносила корм і якісь смаколики.
– Чуєш, рудий? – тихо сказав він коту. – Здається, кроки знайомі.
Барсик підняв голову. Так, точно – це вона.
Стукіт у двері.
– Андрій Павлович? Це я!
– Проходьте, проходьте! – Старий підвівся, розправив сорочку. За ці два місяці він помітно пожвавився, навіть щоки порожевіли.
Марина увійшла з великими пакетами, посміхаючись:
– Привіт, красунчику! – Це Барсику.
Кіт одразу замуркотів і потерся об її ноги.
– І вам привіт, Андрій Павлович. Як справи? Як самопочуття?
– Так, все нормально. Вчора до лікаря ходив – тиск у нормі. Таблетки ваші допомагають.
– Ой! Завтра субота, може, тоді в парк сходимо? Барсика на шлейці вигуляємо?
Андрій Павлович зніяковів:
– Та що ви. У парк. Люди дивитися будуть – старий з котом на повідку.
– Нехай дивляться! – засміялася Марина. – Будуть заздрити, який у вас красень. Правда, Барсик?
Кіт нявкнув – схвально.
Вони пили чай на кухні. Андрій Павлович розповідав про сусідів, про новини у дворі. А Марина слухала, кивала, сміялася. За ці два місяці між ними встановилася особлива близькість – не родинна, але дуже тепла.
– Знаєте, – сказала вона, допиваючи чай, – а ваша дочка дзвонила цього тижня?
– Дзвонила. Питала, як справи. Я їй про вас розповів.
– І що вона сказала?
– Здивувалася, – зізнався старий. – Каже: «Тату, я така рада, що у тебе є подруга». Подруга, – Він посміхнувся. – Дивно звучить у моєму віці, правда?
– Чому дивно? Дружба віку не має.
Барсик раптом зістрибнув з підвіконня і підійшов до миски з кормом. З якісним кормом, який більше не був проблемою.
– А я ж хотів його продати, – тихо сказав Андрій Павлович.
– І добре, що не продали.
– Та вже… Думав тоді – кінець світу. А насправді, початок нового життя.
Марина кивнула:
– Іноді найстрашніші моменти призводять до найсвітліших змін.
Вони мовчали, спостерігаючи, як Барсик діловито хрумтить кормом. У нього тепер було все – їжа, ласка, увага двох людей, які його любили.
Спеціально для сайту Stories
