– Олеже, ну ти скоро? – у кабінет заглянула Ліза. – Борисе, ми вирішили сьогодні пообідати в кафе. Ти з нами?
– Ви йдіть, я ще попрацюю, – сказав Борис, ледве стримуючи стогін.
– Ой, ти блідий якийсь. Тобі погано? – Ліза підійшла до його столу.
“Чого пристала? Йшла б…” – думав він, стискаючи зуби від чергового нападу болю і мимоволі притискаючи долоню до лівого боку грудей…
– Серце? У тебе піт на лобі. Борисе, може, “Швидку” викликати? – Ліза безпорадно озирнулася на Олега.
“Не кричи, оглушила”, – думає Борис про себе, а вголос видихнув:
– Не треба “Швидку”. Пройде зараз.
– Гей, і справді, вигляд у тебе поганий. Слухай, іди додому, а ми тебе прикриємо, якщо що. Сам доїдеш? Може, підвезти тебе? – запитав Олег, який підійшов.
– Дякую, ти справжній друг. – Борис вдячно подивився на Олега, перевів погляд на засмучену Лізу. – Друзі, йдіть у кафе. Мені вже краще. Правда. – Борис зробив над собою зусилля, прибрав руку і навіть посміхнувся.
– Ну гаразд. А ти давай додому, не геройствуй. – Олег узяв із шафи куртку, востаннє озирнувся на Бориса, і вони з Лізою вийшли з кабінету.
Борис потер долонею груди, намагаючись заспокоїти біль. І він відпустив, дозволив йому зробити глибокий вдих. Борис витер піт із чола. Він посидів нерухомо, прислухаючись до себе. Біль, що пронизує серце, змінився ниючим і тупим. Уже легше. Борис вимкнув комп’ютер, обережно встав з-за столу, накинув куртку і вийшов із кабінету.
Цілком природно йти коридором в обідню перерву. Тупий біль у серці не відпускав, але й не посилювався. “Нічого, відлежуся, мине. Це все кава. Час кидати пити її літрами… – міркував Борис, сидячи в машині дорогою до дому.
Вони разом навчалися в інституті, хоч і в різних групах, вдало втрьох влаштувалися працювати в один офіс, але в різні відділи. Борис знав, що подобається Лізі. А Ліза подобалася Олегу. Такі ось справи. Олег не показував Лізі своєї симпатії. Як справжній друг, він до певного часу тримався осторонь, поступаючись правом першості симпатичнішому Борису.
Але одного разу сталося непередбачене – Борис закохався. Якось він ішов вулицею з інституту і побачив рудоволосу дівчину, що йшла йому назустріч. Їхні погляди зустрілися, і Борис зрозумів, що не зможе жити далі, якщо зараз пройде повз. Зазвичай стриманий, він підійшов до неї і познайомився.
Любов обрушилася на нього штормом у дев’ять балів, змусивши забути про все на світі. У Бориса була своя квартира, чи не у єдиного на всьому курсі. Дісталася йому від сестри матері, яка довго хворіла і пішла з життя.
У неї не було ні чоловіка, ні дітей. У цій квартирі вони з Лерою і віддавалися гріху, часто пропускаючи не тільки лекції, а й заняття.
У пориві чергового нападу пристрасті Борис зізнався Лері в коханні. З язика злетіла пропозиція прожити довге щасливе життя, бо без Лери він не бачить сенсу життя. Ось так, не встиг озирнутися, як став одруженим чоловіком.
Після весілля швидко прийшло прозріння і розчарування. Лера раптом стала стриманою, відмовляла в близькості, посилаючись на головний біль і втому, яка швидко минала, коли Борис дарував їй подарунки.
Спочатку обходився квітами і вечерею в кафе, потім подарунки ставали дедалі значущішими і дорожчими. А звідки у студента останнього курсу гроші? Звісно, трохи давали батьки. Але апетити Лери зростали, довелося Борису знайти роботу.
Після занять біг на роботу, повертався додому втомлений до знемоги і голодний. Прийшовши додому, валився спати. Лера злилася. Загалом, поспішний шлюб тріщав по швах. Лера і так готувала погано, а тут і зовсім перестала. До слова сказати, вона примудрялася навіть смажену картоплю зіпсувати.
– Ти приходиш і відразу лягаєш спати. Заради чого мені горбатитися біля плити? Я тебе не бачу зовсім,- надувала вона ображено губки.
– Я ж стараюся для тебе. Ти ж хотіла шубку? – виправдовувався Борис.
– Навіщо мені шуба, якщо в ній нікуди ходити? Коли ми востаннє кудись разом ходили? – заводилася Лера.
Зрештою, Борису все це набридло. Пристрасть змінилася незадоволеністю, втомою і нерозумінням. Він часто задавався питанням, куди поділася любов, як він примудрився так влипнути? А в цей час Олег втішав Лізу, яка страждала від нерозділеного кохання.
Тому, коли прихопило серце на роботі, Борис не злякався, навіть подумав, що піти з життя було б якнайкраще, щоб разом вирішити всі проблеми.
Кабіна ліфта, нарешті, опустилася на перший поверх. Борис увійшов і притулився спиною до стіни. Двері зачинилися, кабіна здригнулася і поповзла вгору. Борис вийшов на шостому поверсі, відчинив двері й ввалився у квартиру. Вішаючи на гачок свою куртку, побачив на вішалці пальто дружини, а поруч із ним чужу шкіряну куртку.
Здивувався, що Лера не на роботі. Зранку ні про що таке вона його не попереджала, виглядала цілком здоровою.
Борис прислухався. Через зачинені двері в кімнату не долинало жодного звуку. Він постояв, тримаючись за прохолодну металеву ручку, потім різко відчинив двері. На розібраному дивані, серед зім’ятих простирадл сплелися два оголених тіла. Яскравою плямою горіло руде волосся дружини, що розкидалося по подушці.
Біль у серці разом повернувся від побаченого, та такий, що Борис не зміг зробити вдих. В очах потемніло, він притулився плечем до одвірка. Перед тим як відключитися, він побачив розширені від жаху очі Лери.
Темрява змінилася світлом. Борис зробив крок у це світло й опинився на дорозі. Перед ним розстелялося безкрає поле пшениці, серед якої миготіли яскраво-сині волошки. Біля обрію поле зливалося з блакитним небом без жодної хмаринки. Борис знав це поле, це місце. Якщо подивитися ліворуч, він побачить дахи будинків села, де щоліта проводив у бабусі шкільні канікули.
Борис повернув голову, але ніяких будинків не побачив. Замість села вдалину тягнулося все те ж пшеничне поле. Він озирнувся. Все вірно, по інший бік дороги стіною стоїть ліс. Автобус доїжджав тільки до сусіднього села, бо в бабусине вела ґрунтова дорога. У дощі її розмивало, крім трактора по ній ні на чому не проїхати.
Борис подивився під ноги. Він стояв босоніж, але не відчував нерівностей і дрібних камінчиків. Світло було приємним, теплим, але сонця на небі не було, як і вітру. Не чути птахів. Повітря нерухомо застигло, через що все виглядало намальованим, не живим.
Потім світло зникло. Коли воно з’явилося знову, Борис опинився на тому ж місці, на дорозі, перед ним росло пшеничне поле. Він пішов уздовж нього, не стояти ж вічно на одному місці. Попереду показався міст через яр. Борис його пам’ятав. На дні яру протікав дрібний струмок. Під час дощів яр наповнювався водою, і струмок перетворювався на річку, яка часто затоплювала міст. Борис не розумів, що відбувається, як він опинився тут? Запитати було ні в кого.
– Далі не пройти. Я пробувала, – пролунав поруч приємний дівочий голосок.
Борис зупинився і побачив дівчину. Вона сиділа на краю мосту, звісивши ноги. Волосся кольору пшениці розсипалося по плечах. Сині очі на світлій шкірі обличчя здавалися озерами. Таких красивих дівчат він ніколи не бачив. Навіть Лерці до неї далеко.
Борис міг заприсягтися, що за секунду до цього ніякої дівчини тут не було. Звідки ж вона з’явилася? Він підійшов і сів із нею поруч.
Раптом він злякався, що світло може знову раптово згаснути, що він більше не побачить дівчину… Його охопила паніка. Борис намагався зробити вдих і не міг. Він знав, що має дихати, але що більше намагався зробити вдих, то біль у грудях ставав дедалі сильнішим, дедалі нестерпнішим…
– Лікарю, він прийшов до тями, швидше! – пролунав знайомий голос, і біль у грудях різко припинився.
Борис розплющив очі й одразу ж прикрив їх знову, осліпнувши від яскравого світла.
Дихати не боляче, але важко, немов груди здавили пресом. Він знову розплющив очі.
– Борисе, ти так налякав мене, – над ним схилилася Лера.
– Що зі мною? – зробивши зусилля, запитав Борис.
Слова шкребли по горлу склом.
– Ти не пам’ятаєш? – запитала Лера. – Я знайшла тебе на підлозі в кімнаті, коли прийшла з роботи. Викликала “Швидку”. Ти пролежав у комі три дні. Я так рада, що ти повернувся.
Борис відчув, як дружина стиснула його руку.
– Усе, йому потрібен відпочинок. Він ще занадто слабкий. – Поруч із головою Лери виникла ще одна жіноча голова в білій шапочці. – Приходьте завтра. Не бійтеся, тепер усе буде добре.
Лера і лікар зникли. Борис прикрив очі, сподіваючись, що знову опиниться на мосту через яр біля пшеничного поля, поруч із блакитноокою дівчиною. Але він просто заснув, без снів. А прокинувшись, почувався набагато краще.
Лера приходила щодня. Вона думала, що він нічого не пам’ятає. Але він пам’ятав, просто поки не було сил обговорювати це.
Виспавшись удень, він роздумував уночі над своїм життям. Мама мала рацію, коли казала, що Борис поспішив із одруженням. Він у лікарні, а дружина вдома одна або з іншим, у їхньому ліжку. Думати про це було нестерпно.
Лікарка сказала, що хвилюватися йому не можна, із серцем жарти погані. І Борис починав думати, що не просто так життя дає йому другий шанс. Потрібно все виправити і почати з чистого аркуша.
Повернувшись із лікарні, Борис мимоволі подивився на вішалку. Чужої шкіряної куртки на гачку не було. Але ж була. Цього не забудеш. У холодильнику стояла каструля із залишками бульйону, який Лера приносила йому в лікарню. Йому б зараз шматок м’яса або котлет, але ні того, ні іншого в холодильнику не виявилося. А бульйон йому і в лікарні набрид.
Після виписки Борис ще два тижні сидів удома. Спав, гуляв. Одного разу вночі Лера притулилася до нього, сказала, що скучила. Борис відповів, що лікар радив перший час уникати будь-яких навантажень. Лера зітхнула і відсунулася. Більше вона до нього не чіплялася. Це влаштовувало Бориса.
Вранці сказав, що все згадав, що не зможе забути і жити з нею, як раніше.
– Думаю, нам потрібно розлучитися.
Лера намагалася виправдатися, плакала, але потім зібрала речі і пішла. Напевно до нього. Борис немов позбувся важкої ноші. Він вийшов на роботу і дізнався, що Ліза з Олегом подали заяву в РАЦС.
– Ти вчасно одужав. Через півтора місяця в нас весілля, – поділився радістю Олег. – Готуйте з Лерою подарунок.
Ще в лікарні лікарка пояснила Борису, що коли люди перебувають у комі, вони немов потрапляють в інший світ, навіть зустрічаються там із тими, хто перебуває в такому ж стані. Але прокидаючись, усе забувають. Імовірність зустрітися з ними в житті дорівнює нулю. Але Борис не забув дівчину. Йдучи вулицею, мимоволі вдивлявся в жіночі обличчя.
Наближався Новий рік і весілля друзів. У вихідний Борис пішов по магазинах у пошуках весільного подарунка. Часу залишалося все менше. Проходячи повз ювелірний магазин, він піддався якомусь незрозумілому імпульсу і зайшов всередину. Повільно пройшовся повз скляні вітрини, роздивляючись каблучки та сережки, що виблискували на червоному оксамиті.
– Ви щось конкретне шукаєте? – запитала продавчиня.
Борис підняв на неї очі й застиг. Це була та сама дівчина з коми. Волосся пшеничного кольору, блакитні очі… Це вона! Серце завмерло на мить, і Борису здалося, що біль знову повертається. Але серце билося без болю, хіба тільки швидше.
– Показати що-небудь? Ви кому вибираєте подарунок? Дружині чи дівчині? – Вона запитально дивилася на нього, а він розгублено мовчав.
– А що б ви порадили для красивої дівчини? – знайшовся, нарешті, Борис.
– Тут справа смаку. Мені подобається ось така каблучка. – Вона дістала з-під скла вітрини тонку каблучку з блакитним каменем.
– Дивіться… – дівчина почала пояснювати, чому віддала перевагу саме цій каблучці, а Борис не зводив очей з її пальців. Рожеві нігті були ідеальної форми, свої. Борис зрозумів це відразу, і це йому теж сподобалося.
– Який розмір у вашої дівчини?
– Не знаю, – хрипло сказав Борис і прокашлявся. – Приміряйте, я подивлюся.
Дівчина вдягнула каблучку, відвела руку і показала Борису.
– Прекрасний подарунок. Вашій дівчині сподобається. Чи щось іще показати? – запитала вона.
– Ні, не треба. Я беру цю, – поспішно відповів Борис.
Поки він оплачував покупку на касі, дівчина запакувала оксамитову коробочку з каблучкою в подарунковий пакет. Він віддав їй чек, потримав пакет, читаючи ім’я на бейджику.
– Це вам, Юлю. Вам вона сподобалася, а дівчини в мене немає.
Юля одразу посерйознішала.
– Я не можу її взяти. Так не можна. Кругом камери…
– Я заплатив за неї, а не вкрав. Візьміть, будь ласка, – сказав Борис і квапливо попрямував до дверей, поки Юля не отямилася.
Наступного дня він прийшов у магазин під кінець його роботи. Юля показувала парі обручки. Вона відразу помітила Бориса, але продовжила займатися покупцями. До нього поспішила інша дівчина, але Борис зупинив її жестом руки.
Двадцять хвилин розтягнулися для Бориса на вічність. Нарешті, пара вибрала обручки, розплатилася і пішла. Борис підійшов до Юлі й поклав на прилавок букет троянд.
– Дякую, звісно, але я не розумію… – спалахнула Юля.
– Ви ж теж одразу впізнали мене.
– Ні. Я вас не знаю, – якось не дуже впевнено сказала Юля.
– Я Борис. Я шукав вас. Випадково зайшов у магазин і відразу впізнав. Я почекаю вас на вулиці.
Було холодно. Борис почав уже втрачати терпіння, коли Юля вийшла з дверей ювелірного магазину. Охоронець замкнув за нею двері, повісив табличку “Закрито” і через скло уважно подивився на Бориса. Той усміхнувся охоронцеві.
Вони повільно йшли до будинку Юлі і розмовляли. Борис розповів їй про кому, про їхню зустріч на мосту.
– Коли це було? Число? – запитала схвильовано Юля і навіть зупинилася.
– Напад стався дванадцятого вересня. Лікар сказав, що в комі я лежав три дні. Але побачив тебе не відразу, на другий чи третій день. Ти мені тоді сказала, що далі моста не пройти, що ти пробувала. Я сів поруч із тобою. А потім ти зникла. Невже не пам’ятаєш? Як ти могла опинитися зі мною, у моєму сні?
– Мене збила машина тринадцятого. І лікарі сказали, що в мене зупинилося серце під час операції. Кілька годин я була в комі. Я нічого не пам’ятаю, але твоє обличчя дійсно здалося мені знайомим. Але я не можу згадати, де тебе бачила.
– Де тебе збила машина? – намагався з’ясувати Борис.
– Я перебігала дорогу на розі Калинової і…
– Салтівської, вірно? – продовжив за неї Борис. – Я живу там, у кутовій дев’ятиповерхівці.
Юля, не довірливо подивилася на Бориса.
– Ми опинилися в комі в один час. Думаю, причина в цьому. Мені здається, що це не випадково. Тебе збила машина, а я застав дружину з коханцем, у мене стався серцевий напад. Я навіть вдячний дружині за це. Інакше я не зустрів би тебе.
– Ти одружений? – упавшим голосом запитала Юля.
– Уже ні. Два тижні тому розлучився.
Через півроку Юля з Борисом одружилися. А ще через рік у них з’явилася на світ донька Єва.
– Чому саме Єва? – запитала Юля, посміхаючись чоловікові та притискаючи крихітне малятко до грудей.
– Тому що ти була єдиною жінкою там, між небом і землею. Але в тебе є ім’я. Нехай Євою буде наша дочка, на згадку про те місце, де ми зустрілися.
Одного разу Борис зіткнувся на вулиці з Лерою.
– Привіт. Я знала, що рано чи пізно ми обов’язково зустрінемося. Як ти, один? – запитала вона, явно зрадівши їхній зустрічі.
Борис роздивлявся колишню дружину і думав, де були раніше його очі? Нічого в ній немає особливого, а волосся зовсім не руде, а фарбоване.
– Я одружився, у мене росте донька. А ти?
– А я одна. – Лера відразу якось знітилася. – Тебе втратила, і йому виявилася не потрібна.
Вона йшла, опустивши плечі. Борису по-людськи стало її шкода, але він ні про що не шкодував. На нього чекали Єва і Юля, в їхньому домі, у сімейному раю…
