Олена продовжувала натискати на дверний дзвінок, чекаючи, коли Гліб, нарешті, відчинить двері.
«Та що з ним? Невже можна так міцно спати? ― Олена не змогла додзвонитися до кращого друга і вирішила перевірити, чи він взагалі живий. ― Може, з ним щось сталося?»
Вона почала шукати запасні ключі в сумці, проте в цей момент почулися кроки за дверима.
― Якщо в будинку не почалася пожежа, то не бачу приводу так шуміти, ― незадоволено буркнув Гліб, відкриваючи двері. ― А, це ти, Олено. Чого будиш мене зранку?
― Ти серйозно? Ми ж домовилися зустрітися ще дві години тому в ТЦ. Ти ж сам просив допомогти вибрати подарунок твоїй мамі на ювілей.
Олена відштовхнула Гліба і пройшла в квартиру. Вона була дуже зла на нього, тому що він змусив її похвилюватися.
― Ти призначаєш зустріч, потім не приходиш, та ще й на телефонні дзвінки не відповідаєш. А раптом щось сталося? І ти тут без свідомості! Що я взагалі повинна думати?
― Тихіше, тихіше. Пригальмуй, Олено, ― зареготав Гліб. ― Ти, як завжди, перебільшуєш. Мені всього сорок, Я ще в самому розквіті сил!
Гліб взяв з полиці майже порожню пляшку з-під пінного, яку залишив тут ще вчора ввечері. На дні залишалося кілька ковтків, які зараз могли поправити його здоров’я.
― Ну забув я, що ми на суботу домовлялися. З чоловіками вчора футбол дивилися, перебрали, ліг пізно. Телефон, природно, забув зарядити. Ну з ким не буває?
― Зі мною не буває! Тобі вже сорок, а ти досі як важкий підліток! Або, думаєш, у мене інших справ немає?
― Ну так і займалася б ними. Чого паніку піднімати? Прокинувся б, побачив би пропущені і передзвонив. Встигнемо ще мамі подарунок вибрати.
― Як у тебе все просто, Гліб. Я ввечері їду до свекрухи з дітьми на тиждень.
― Ну подзвоню значить по відеозв’язку. У чому проблема? Або тобі обов’язково треба все помацати? ― Гліб знову розсміявся. Він абсолютно не розумів, чому Олена роздуває з мухи слона.
Олена вже встигла скинути пальто, роззутися і пройти на кухню.
― Боже. Треба, напевно, твоїй мамі сказати, щоб частіше до тебе в гості заходила. Може, тоді ти почнеш регулярно наводити порядок.
Олена машинально почала прибирати зі столу брудний посуд і викидати сміття.
― Ти ― як маленька дитина, яку не можна надовго залишати без нагляду… ― продовжувала бурмотіти собі під ніс.
Гліб навіть уваги не звернув. Це була типова Олена. Вона завжди вмикала турботливу матусю і бралася прибирати та читати лекції на тему «Коли ти вже подорослішаєш?».
― А навіщо їй приходити? Вона ж знає, що ти за мною наглядаєш. Ти як старша сестра: і розуму навчиш, і порядок наведеш, ― Гліб відкрив холодильник і задумливо погладив живіт. ― Олено, так борщу хочеться. Може, звариш швиденько?
Олена кинула на нього незадоволений погляд.
― А ти не знахабнів? Може, все-таки варто одружитися, щоб їсти вдома завжди було?
― Ти пропонуєш терпіти заради тарілки свіжого борщу якусь сварливу тітку цілими днями? Це точно не вихід. Може, хоч каву організуєш?
Гліб увімкнув чайник, а сам сів за стіл і поклав підборіддя на долоні.
― Глібе Васильовичу, а Ви не могли б самі за собою доглядати? Я взагалі-то сюди не за цим прийшла.
― А навіщо? Бачиш, я живий, здоровий. Навіщо тоді кинулася порядок наводити? ― посміхнувся він.
Це була їхня типова манера спілкування. Олена вічно переживала за друга, а він її дражнив.
Олена пильно подивилася на Гліба і докірливо похитала головою. Скинувши брудний посуд у мийку, вона дістала чисту чашку і потягнулася за кавою.
― І правда, ніби за молодшим братом бігаю. Ось тільки я молодша за тебе на три роки.
― Ну, жінки дорослішають раніше. Так що тобі зараз менше сорока п’яти не дати.
Гліб не зводив з подруги очей, чекаючи реакції на цей недоречний жарт. Однак Олена не удостоїла його увагою і зробила вигляд, що її це не зачепило. Через кілька хвилин вона поставила перед ним кухоль і сіла навпроти.
― Може, і бутерброд організуєш? А то однією кавою ситий не будеш.
― Ну ти на цукор спочатку перевір, раптом додати треба.
Гліб посміхнувся такій турботі і зробив великий ковток… і тут же закашлявся, а потім підскочив до раковини і почав пити воду прямо з-під крана. Кава виявилася з пекучим чорним перцем.
― Ось тобі і сорок п’ять, Глібу знову пече в горлі, ― розсміялася Олена. ― Пам’ятаєш, як у дитинстві я пригостила тебе компотом з червоним перцем, коли ти не вгамовувався зі своїми жартами?
― А кажеш, що я не дорослішаю. У тебе ще дитинство в одному місці! ― Гліб прополоскав горло ще кілька разів і повернувся за стіл. ― Ну, тепер я заслужив нормальну каву і бутерброд?
― Ну, якщо поки я буду готувати ― ти будеш мовчати, то, можливо, це буде навіть їстівним.
Коли перед Глібом, нарешті, поставили каву з бутербродом, він відразу взявся за їжу ― був страшенно голодний, нічого не їв весь день.
― Як там у Петра справи? ― запитав ненароком про її чоловіка.
― Нормально. Ось роботу нову запропонували, ― Олена завантажувала брудний посуд у посудомийку, тому не дивилася на Гліба.
― Чудово. Може, почне більше заробляти і нарешті відвезе свою дружину на море.
― Може, для початку перестанемо позичати гроші у тебе на кредити, ― посміхнулася вона. ― А то як черговий платіж наближається ― вічно до тебе біжимо.
― Та мене це якось не бентежить. У мене ж ні сім’ї, ні кредитів, ні планів на світле майбутнє, ― він посміхнувся, ніби це було приводом для гордості. ― Моєї зарплати вистачить і на вас теж.
Олена з Глібом дружили з самого дитинства, тому навіть у дорослому житті не залишали один одного в біді. І в горі, і в радості вони були разом. Гліб хрестив їхніх дітей і завжди був бажаним гостем у домі, а Олена доглядала його в дні хвороби і готувала, коли друг втомлювався від гамбургерів. За дивним збігом обставин, навіть їхні квартири були в сусідніх будинках.
― Ну, скоро тобі легше буде. Переїдемо і до Дніпра будемо менше тобі набридати.
Гліб поперхнувся.
― У сенсі до Дніпра? Навіщо?
― Так Петру там роботу запропонували. Перспективи хороші, зарплата вища, та й житло надають. Нам з дітьми все одно, де жити.
Олена продовжувала перебирати посуд і не дивилася на Гліба.
― І давно ви це вирішили? Коли збиралася мені сказати? ― а Глібу вже було не до їжі.
― Сьогодні і хотіла, а ти, як завжди, проспав зустріч.
Олена вже давно знала про переїзд, але ніяк не могла набратися духу і повідомити Гліба. Їй було важко від думки, що вона розлучається з найкращим другом. Що йому буде складно перетравити цю інформацію, вона теж не сумнівалася.
Гліб відсунув кухоль і взяв пачку тютюнових виробів з підвіконня. Олена не любила, коли він палив при ній, тому він вийшов на балкон.
Олена відчула, як підступають сльози, проте спробувала стриматися, прикусивши губу.
Гліб же втупився кудись у далечінь.
Що він міг відповісти на таку новину? Все логічно, і рішення поїхати ― цілком виправдане. Але чомусь на душі погано.
Він намагався придумати аргументи, щоб вони залишилися, але таких не було. Не можна ж сказати, що він просто проти. Та й кого це взагалі хвилює?
― Може, просто висловиш все, що думаєш? ― запитала Олена у нього за спиною, заходячи на балкон.
― А що сказати? Ви все правильно вирішили, ― вичавив Гліб.
― Коли виїжджаєте?
― Через пару тижнів. Зараз поїдемо до свекрухи, поки вона поруч, а потім будемо речі збирати.
― Зрозуміло.
Гліб не знав, що ще відповісти. Думок було багато, але озвучувати їх не хотілося.
― Ну я ж бачу, що ти засмутився, ― м’яко натиснула Олена, знаючи, що якщо Гліб зараз не висловиться, то може ненароком почати прикладатися до чарки.
― А я повинен червону доріжку вам розстелити, на твою думку? Від мене їде єдина близька людина. Як я повинен поставитися до цієї новини?
Гліб продовжував дивитися на горизонт. Найменше зараз хотілося зустрічатися поглядом з Оленою. Вона ж дивилася вниз, бо відчувала себе винною. Головою розуміла, що її провини ні в чому немає. Від цього рішення залежить благополуччя її сім’ї, і вона в першу чергу повинна думати про це.
Але чомусь серце стискалося при думці про почуття Гліба. Вона була його головним порадником і підтримкою, і, природно, їй теж не хотілося з ним розлучатися.
― Олено, йди, будь ласка. Давай потім поговоримо, ― тільки й зміг сказати Гліб.
Вона послухалася. А що робити? У них ще буде час все обговорити перед від’їздом, а зараз йому потрібно просто заспокоїтися.
Через кілька хвилин Гліб почув, як грюкнули вхідні двері, і з гіркою посмішкою затягнувся. Побачив, як Олена внизу йде через двір до свого будинку ― і серце стиснулося.
«Треба було на тобі одружитися ще десять років тому, тоді б ти від мене нікуди не поділася…»
Гліб занадто пізно зрозумів, як багато для нього значить Олена. Коли одного разу вона оголосила, що Петро зробив пропозицію, він злякався, що тепер все зміниться, проте Олена як і раніше була поруч.
Гліб навіть навмисно купив квартиру в сусідньому будинку, щоб бути ближче до їхньої сім’ї, тому що боявся залишитися один.
Чому ж він не зізнався їй раніше у своїх почуттях? Чому ж не одружився, хоча шанси явно були?
Він боявся, що якщо вони стануть парою, то їхні стосунки зіпсуються. Через побутові проблеми вони будуть часто сваритися, потім з’являться діти, кредити та інше. Вони не зможуть спілкуватися з тією ж легкістю і будуть віддалятися один від одного.
Саме це сталося з батьками Гліба, і він не хотів повторити їхню долю. До того ж… він кохав Олену. І бажав їй тільки найкращого. А сам Гліб, ненадійний роздолбай без цілей у житті, на «найкраще» явно не тягнув.
Однак він ніколи не думав, що Олена і Петро ось так просто вирішать виїхати, і більше ніяких зустрічей на вихідних, ніяких «забігти на каву», ніяких жартівливих перепалок, і вона більше не буде йому посміхатися… і бачити він її буде хіба що по відеозв’язку.
Чомусь від цієї думки стало боляче.«Невже її це зовсім не хвилює? Може, це тільки для мене важливо?»
Гліб викинув недопалок і повернувся на кухню. Дістав пляшку, налив, понюхав…
― Ні… Це не вихід.
Гліб поставив чарку і дістав телефон. Екран не світився, тому довелося шукати зарядку. Як тільки телефон увімкнувся, відразу посипалися повідомлення про пропущені дзвінки та повідомлення. Це Олена шукала його весь ранок, поки він мирно відсипався в ліжку. Невже і цього скоро не буде?
Іноді Глібу здавалося, що, крім Олени, він взагалі нікому не потрібен. Навіть мама дзвонила набагато рідше, ніж близька подруга.
― Петре, привіт. Що там у вас з переїздом? Мені Оленка все розповіла. Настільки хорошу роботу запропонували?
Поки Петро розповідав подробиці, Гліб намагався збагнути, як їм завадити.
― Так, а що батьки? Ви їх вирішили без нагляду залишити? Тут вони хоча б у сусідньому селищі живуть.
Так, крім маніпуляцій почуттям обов’язку нічого кращого не придумав. Петро важко зітхнув:
― Та я все розумію… Але ми так ніколи з боргів не виберемося…
― Та почекай ти. Ну чому ти до мене раніше не звернувся? Ми ж можемо тебе до нас у фірму влаштувати. Умови будуть не гірші. І дітей не доведеться в інше місто везти. Ти уяви, який стрес для них: нова школа, друзів немає.
Гліб почав на ходу вигадувати причини залишитися. Він абсолютно не знав, як допомогти Петру з роботою. Якби у нього була така можливість, він би зробив це раніше. Але зараз він був готовий пообіцяти все, що завгодно, аби той не відвозив Олену.
― Давай я спробую все вирішити. Час ще є. Олена все одно до твоєї мами зараз їде, а я встигну поки з усіма поговорити.
Петро не став заперечувати, бо сам не горів бажанням їхати і залишати батьків.
― Я тобі пізніше подзвоню, тільки Олені поки нічого не кажи. Не давай марних надій.
Гліб сунув телефон у кишеню, накинув куртку і вийшов з дому. Потрібно було переговорити з начальством. Нехай Олена не була його жінкою… але він за неї ще побореться. Хоча б за те, щоб вона просто була поруч ― побореться!
Спеціально для сайту Stories
