Сергій Петрович обережно підвівся з ліжка і попрямував до дверей. Спина боліла, але зовсім не сильно.
Настоянка тещі – дійсно виявилася цілющою, хоч він і сумнівався цілий тиждень і не вірив рекомендаціям старенької, відмахувався від неї, коли та пропонувала скористатися своїм чудодійним засобом:
— Не мучся, знімай сорочку та лягай на диван, натру тобі спину. Скільки таблеток з’їв, все одно мучишся. Сто разів тобі казала: не ходи ти в цю поліклініку. Старих там не люблять і давно вже не лікують. Та й Петро, хоч тепер і нервами завідує, яким нехлюєм був, таким і залишився, облисів тільки та зморщився від міцного.
І його дорогі таблетки шкодять тільки старому організму. Тепер самим себе лікувати треба. Сам себе полікуєш і поживеш довше, та й пенсія ціла буде, — підбила підсумок реформи в медицині Ніна Прокопівна, дістаючи з тумбочки пляшку з чорною рідиною, що різко пахне.
Сергій Петрович, втомлений від болю, підкорився обставинам, зняв сорочку і, охаючи та стогнучи, влаштувався на дивані, не вперше віддавши свою долю в руки тещі.
Старенька акуратно і дбайливо налила рідину в долоню — так, щоб не пролилася жодна крапелька, і плеснула на спину зятю, а потім, також дбайливо і акуратно, почала втирати в хворе місце.
“— Може, і справді допоможе, — подумав Сергій Петрович, — он сама-то вона до лікарів не ходить, маже болячки свої цією рідиною і нічого. По дому швидше за Галю снує та й з піччю ще сама справляється. Встає рано, руками махає та присідає, зарядку робить. Дивитися смішно на цю спортсменку.”
Теща, закінчивши процедуру втирання, принесла свою стару вовняну хустку, величезну як скатертина, згорнула її в кілька шарів і скомандувала:
— Нумо, піднімай пузо, шаль просунути треба і теплом обв’язати, щоб сила цілюща всередину до тебе пішла.
Направивши цілющу силу куди треба і укутавши зятя ще й теплою ватною ковдрою, старенька наказала:
— Лежи тихо і лікуванню не заважай. І мені не заважай. Помолюся за тебе, злидня.
Спину приємно пощипувало, біль відступав, і Сергій Петрович із задоволенням слухав тещині накази і бурчання. Вперше за минулий тиждень йому було так добре і затишно. Під світлі і вдячні думки про тещину турботу про себе коханого, Сергій Петрович задрімав, але заснути не встиг.
Цілющі сили з такою швидкістю попрямували всередину, що він просто закричав. Спину почало шкрябати так, ніби її облили гасом і підпалили.
На його крики негайно з’явилася теща, сіла поруч на табуретку і задоволено почала примовляти:
— Потерпи, любий, потерпи. Жар швидко мине. Це твоя хвороба горить, а як догорить, так відразу і полегшає. Я боялася, що не пробере жар тебе, товстошкірого — трохи більше, ніж треба, ліків налила.
Он, бачиш, і пробрало, слава тобі, Господи! А ти кричи, кричи, все одно ніхто не чує. Сусіди наші, у відпустці, а Євгенія Романівна в аптеку пішла, а більше нікого немає.
Сергій Петрович під тещині підбадьорення спробував вирватися з дивана, але ніяк не міг звільнитися від ковдри, що його сповивала, та й кожен рух відгукувався диким болем у спині.
Він вимагав звільнити його від усіх ковдр, подушок і хусток, але стара продовжувала примовляти, не звертаючи ніякої уваги на крики і погрози зятя:
— Ой, слава Богу, все як треба пішло. Добре пробрало. Здоровим станеш, злидень, Галя повернеться, не впізнає. До онуків йшла, ти як старий мотлох був, а прийде — ось він, огірочок свіженький.
Кричи сильніше, це лікуванню теж допомагає, дух поганий з тебе виливається, а значить, і одужаєш швидше. Я он ногу щовечора натираю, а вона все ниє і ниє, тому що не кричу, а терплю. Кричати мені соромно.
Ось і довго лікування триває від цього. А ти звик кричати на всіх. Ось і кричи собі на своє ж здоров’я, а я поки піду чай зігрію та заварю. Ніна Дмитрівна медку вранці принесла, з ним і попиємо.
Від тещиної жорстокості і байдужості Сергій Петрович просто занімів, витер піт з обличчя, ткнувшись в подушку і злобно подивився на мучительку. Вона ж лагідно посміхнулася беззубим ротом і благально подивилася в очі одужуючому:
— Ой, як грибів свіженьких смажених хочеться! Ти б, Сергію, збігав завтра зранку в ліс за біленькими, а Галя б до обіду насмажила з цибулькою та з яєчком. Вона вміє смажити їх так, що кожен гриб окремо виходить засмаженим. Поласували б усі втрьох.
“— Мухоморів би тобі посмажити. І Галю просити не треба, сам би і цибульку почистив, і яєчка роздовбав, і кожен мухоморчик окремо посмажив би та з ложечки тобі подав би.
Їж, мамо моя ненаглядна. Якщо відразу не наїсися, то завтра ще з задоволенням збігаю, повний кошик наберу. Ласуй на здоров’я. Зі спини, напевно, вся шкіра злізла! “— люто «поважав» тещине прохання Петрович і, зобразивши тещині інтонації, додав:
— Збігай, Сергію! Спринтера знайшла. Мені через два дні сімдесят сім виповниться.
— Так і що з того. Мені через три місяці дев’яносто шість виповниться, та хто про це думає. Весь день на ногах, — відповіла Ніна Прокопівна і вийшла на кухню.
Сергій Петрович трохи заспокоївся і, на свій подив, відчув, що біль зник. Він завмер, потім потихеньку поворухнувся, поворушився на дивані — болю не було. Не повіривши своєму щастю, він тихо покликав:
— Лікарю, чи не час мене розкрити? Перестало боліти, відпустило.
— Можна тепер і розкрити, та й переодягнути можна. Он навіть ковдра сира, скільки дурі з тебе вийшло, — старенька вправно звільнила краї ковдри і подала суху чисту білизну.
Сергій Петрович обережно сів, переодягнувся, все ще з подивом думаючи про тещу, яка вже клопотала на кухні:
“— І звідки в ній стільки мудрості, впевненості і розуму? Дев’яносто шість років, а пам’ятає і знає все. Адже весь тиждень набридала, щоб не ходив до поліклініки, не витрачав даремно час і сили. Була впевнена, що не допоможуть призначення Петра, і виявилася, як завжди, права.”
Констатація останнього факту трохи засмутила Петровича, але що поробиш — проти правди не попреш.
Цьому тещиному постулату за довгі роки спільного проживання альтернативи він так і не знайшов, просто змирився з ним. Тещу ж недолюблював — вона заважала йому жити за його правилами, втручалася в його особисте життя.
Часто, без зайвих церемоній, вона втручалася в його особистий простір, не гребувала в пікові моменти розбіжностей з нею від словесної аргументації швидко переходити до аргументації силової, примушуючи Сергія до миру.
Це його сильно пригнічувало, але змагатися з тещею він не міг і дуже шкодував, що часто в школі прогулював уроки фізкультури. З цієї причини великих біцепсів не наростив.
І, звичайно ж, не своєю статурою він підкорив статну і красиву Галю, а характером — добрим, м’яким, але настирливим. Цим же і тещі своїй, Ніні Прокопівні, припав до душі. Хоч і сварилися вони часто, але відчував, що вона поважає його, та й любить, напевно.
* * *
Непросто їй у житті довелося. Чоловік, Олександр Іванович, пішов з життя рано. Четверо дітей вона виховувала сама, всі важливі рішення приймала сама. На будівництві муляром сорок років відпрацювала — ось і фізична сила звідти.
Заміж не вийшла, не захотіла дітям чужого батька приводити. Будинок новий вже разом з ним, з Сергієм, будувала, а коли старші діти та дорослі онуки почали натякати, що добре б заповіт на будинок зробити, в одну мить переписала на зятя. Не на Галину, рідну дочку, а на нього, Сергія.
Всі образилися на неї, а вона так розсудила:
— Старість свою мені зустрічати і коротати з вами доведеться, а у будинку господар повинен бути. А хто будував будинок, тому і господарювати.
Він був вражений вчинком тещі, хоч і не полюбив її більше, але поважав і визнав її першість остаточно. Досі він не забув той її вчинок і досі ним вражений. Адже якщо чесно оцінити себе, то він не гідний такої довіри — скільки неподобств у житті зробив, в які тільки ситуації не потрапляв.
І завжди теща, а не батьки, допомагала виправляти ситуацію і вибиратися на пряму дорогу, іноді знову ж таки не зовсім приємними методами.
Коли він перейшов межу від частих невеликих гулянь до щоденних, вона ласкаво зустріла його у дворі і сказала:
— Ну, мій любий зятю Сергію, ти запустив свою хворобу, профілактика вже не допомагає. Лікуватися будемо ґрунтовно. Новим сучасним методом. Якщо живим залишишся, то дочки твої побачать тата тверезого і турботливого, — і з цими ласкавими словами згребла його в обійми і в одну мить опустила головою вниз у бочку з водою до самого дна.
Коли він прийшов до тями і зміг зрозуміти сенс почутого, знову ж ласкаво сказала:
— Сьогодні сімнадцяте жовтня, Сергію. Пам’ятай, що в цей день ти прийшов додому таким востаннє. Якщо забудеш, то знай, що апарат для лікування — ось він, і процедуру повторимо.
Він і сьогодні пам’ятає цей метод лікування і цю процедуру, і анітрохи не шкодує, що йому дісталися лаври першого і єдиного пацієнта, вилікуваного від шкідливої звички власною тещею. І вдячний їй безмежно за подароване щастя самому виховувати своїх дітей, жити разом з ними спільними турботами, проблемами і радощами, бачити, як вони ростуть, дорослішають, самому зустрічати онуків з пологового будинку і вміти бути їм не просто дідом, а помічником, порадником і другом, який все знає, все вміє і все розуміє.
Пам’ятає він і те, як одного разу, в запалі, теща вказала йому на двері і скомандувала:
— Геть з мого дому. Терпіти тебе тут більше не маю наміру, — і він, ображений і принижений, зібрав свої речі, взяв Галину за руку (діти гостювали у його батьків) і на прощання спокійно і холодно сказав:
— Дякую вам, шановна теща, за притулок у вашому домі і за ваше терпіння. Вигнали ви мене і принизили лише при моїй дружині, а просити повернутися доведеться привселюдно.
З тим і розлучилися. А вже як повертався і згадувати не хочеться. Досі вуха від сорому починають горіти.
Два місяці не бачилися, у брата в кімнаті жили. Так вона на роботу прийшла прямо в гараж. Головний інженер інструктаж закінчив, а тут і вона, теща, намалювалася, і відразу — бац на коліна, на бетонну підлогу, і перед усіма водіями і начальством:
— Вибач мене, синку дорогий, я погарячкувала, Сергію, неправильно зробила, що вигнала тебе з твого ж дому. З колін не встану, поки прощення не отримаю.
Він точно знав, що не встане, поки свого не доб’ється, тому, згораючи від сорому, випалив:
— Так, прощаю я тебе, прощаю. Іди додому, ввечері вдома поговоримо.
Цілий місяць весь гараж потішався. Він мовчав і жарти повз вуха пропускав. Цим і захистився. Потихеньку відстали і забули.
Теща ж свого норову не стримала, але у виразах стала обережнішою і на двері більше не вказувала. Та й сам він став тихішим і поступливішим.
Згодом притерлися один до одного. І коли теща їхала до Харкова, до старшої дочки, в будинку ставало порожньо і незатишно, і тоді він сам дзвонив і незадоволено виголошував:
— Ти, матір, чи не затрималася там? Чи до міського життя пристосувалася і від зручностей відірватися не можеш? Давай повертайся. Я поки не дуже завантажений на роботі, біля поїзда тебе зустріну.
Вона тут же різко відповідала:
— А ти, злидень, мені команд не роздавай. Дружину муштруй. Без мене, напевно, все брудом заросло і в будинку, і на вулиці, — і вже миролюбно додавала:
— Завтра накажу Людці взяти квиток на вечірній поїзд, а вранці післязавтра і зустрічай. Тут же трубку вихоплювала Людмила і починала кричати:
— Нехай мама у мене ще побуде. Вона й відпочити толком не встигла.
— Ось вдома і відпочине, — перебивав він голосисту своячку і передавав трубку дружині, яка ще довго намагалася втихомирити сестру і, зовсім засмутившись, опускала трубку і переключалася на нього:
— Через тебе, невгамовний, завжди скандал з Людмилою. Нехай би і справді пожила мати у неї. Не живеться тобі в спокої, бурю подавай. Ось і прибуде скоро ця буря, радій.
На що Сергій Петрович відповідав:
— Немає чого їй там довго жити, нервує вона там. Додому їй хочеться. Вдома вона жити звикла. Спокійніше їй тут, та й нам спокійніше. Ти йди і в кімнаті її до приїзду все приготуй, вимий і протруси, а то буря не мені, а тобі буде.
* * *
З кухні долинув дзвін посуду. Це теща розставляла чашки і накривала на стіл. Сергій Петрович, спостерігаючи за нею в дверний отвір, думав:
“— Майже сто років, а цілий день клопочеться, все встигає, немов мотор в ній сидить. Ми скрипимо ледве-ледве, а їй хоч би що. Чим тримається — незрозуміло.”
Немов підслухавши його думки, Ніна Прокопівна покликала зятя:
— Іди до столу, якщо полегшало. Чаю з медом вип’ємо, та на молитву мені пора, тільки нею і тримаюся, та терпінню Господньому дивуюся. Скільки ж тримати мене ще тут буде? Втомилася я та й потреби в мені вже ні в кого немає.
— А ти, матір, потерпи та не поспішай і Бога дурними питаннями не дошкуляй. Молись, як молилася, та знай, що ти ще тут потрібна — нам з Галиною потрібна та й онукам з правнуками. А за грибами біленькими я вранці обов’язково збігаю і, будь впевнена, принесу повний кошик!
Сергій Петрович сів на стілець, присунув до себе чашку з чаєм і з розчуленням дивився на цю стару, вибухову і шкідливу тещу свою, яка все життя прожила турботами про них, і подумки бажав їй здоров’я, розуміючи, що і вони самі, і діти, і онуки теж тримаються її молитвами, що йдуть з самого серця і досягають найвищих вершин невідомого небесного світу…
Спеціально для сайту Stories
