Не так він уявляв своє повернення. Зовсім не так.
Думав здивувати всіх, гордо пройти центральною вулицею, поглядаючи на односельців зверху вниз. Обійняти матір, поблажливо поплескати по плечу батька.
Мовляв, вважали мене безнадійною людиною, а я – ось який! Не рівня нашим сільським, живу і без ваших порад, та ще як живу! Хотів здивувати їх розкішними подарунками, відпочити тиждень-другий на маминих борщах, залишити грошей і повернутися назад.
Під’їхав до будинку на таксі, щедро розплатився з водієм, дістав з багажника баули з подарунками і гостинцями і… Випустив їх з рук.
Будинок дивився на нього очницями забитих вікон. Огорожа палісаду завалилася, галявина перед воротами заросла бур’яном. Серце Василя неприємно занило.
– Повернувся? – Василь озирнувся, за його спиною стояв дядько Захар – сусід і далекий родич по батьківській лінії. – Назавжди, чи так – місця спочину провідати? Та ти не дивись так, ніби не знав! – підвищив голос старий.
– Не знав, дядько Захар… – ледь чутно промовив Василь. – Коли?
– Взимку. – Сусід дивився на нього з явним осудом. – Не стало обох одразу. І заслінка пічна була відкрита, та труба – не чищена. Не було кому почистити – твій батько після операції ледве ходив, а мати – що вона одна зможе…
Людей просити – соромилися, всі чекали на тебе, а тобі – не було коли! Нікому нічого не сказали, сподівалися, що і так зиму переживуть, та не вийшло. Обвалилася сажа, закрила димохід. Вночі це сталося, так і не прокинулися.
Василь і дядько Захар сиділи за столом, в батьківському домі. Вдень вони вдвох відвідали батьківські місця спочину.
Два пагорби з дерев’яними хрестами без огорожі, сиротливо тулилися на краю цвинтаря. Василь зі злістю почав рвати колючий бур’ян з горбків і коли закінчив, кудись зникла бравада, з якою він під’їжджав до селища. Замість неї в душі оселилося почуття провини і розгубленості.
– Чому так довго не приїжджав? – запитував дядько Захар. – Тобі ж рік всього присудили? А ти – п’ять років пропадав! Додали, мабуть?
– Ні. – Крутив головою Василь. – Звільнився за терміном. Поїхав підзаробити, з грошима приїхати. Хотів усім щось довести, щоб не думали, ніби я такий…
– Що ж у тебе і відпусток не було? – недовірливо дивився сусід.
– Були… – зітхнув Василь і відвів очі. Минулого літа, коли батьки так потребували його допомоги, він всю відпустку плескався у водах Чорного моря. Спогади про це знову накрили його незгасаючим почуттям провини…
– Після того, як тебе посадили, – розповідав дядько Захар, – твій батько – Данило, захворів. Серйозно захворів – у нього виявили рак. Тобі не писали, та ти й не відповідав на листи. Василь тільки похмуро похитав головою.
– Але батько боровся, переніс дві операції і далі б боровся, але… Адже він до останнього дня – на ногах, хоч і інвалідність йому дали.
Влітку доглядав за джерелом, чистив його. Казав, що джерельна вода його лікує. Люди-то й не ходять туди – у всіх у дворах колодязі, та свердловини, а у когось і водопровід. А Данило – той до джерела.
Звідси, казав, наші предки воду брали, зберігали його для нас. Заростає тепер джерело, не потрібне стало… Так ти не відповів мені – назавжди сюди, чи як?
– Не знаю, дядько Захар. Напевно поїду. Як мені тепер тут?
– Дивись. Один раз вже поїхав. – Посміхнувся старий. Ну, сам думай. Давай, пом’янемо твоїх батьків, та піду я…
Йдучи, дядько Захар не прикрив вхідні двері і тепер вони, скриплячи на протязі, то відкривалися, то намагалися закритися. Коли вони в черговий раз відчинилися, Василь побачив, як за дверним косяком засвітилися два жовтих вогники – кіт! Невпевнено нявкнувши, кіт зробив крок у будинок і знову зупинився.
– Васька?! – видихнув Василь, – це ти, тезка? – і кіт відгукнувся:
– Мяу!
Василь підняв з підлоги надзвичайно худе тіло кота, притиснув до себе і почув тихе муркотіння – впізнав. З усього було видно, що, залишившись без господарів, кіт бродяжив. Де він жив, чим харчувався – знав тільки він, але від свого дому далеко не відходив – чекав.
– Дочекався, Васенька! Дочекався… – все повторював Василь, не помічаючи, як котяться по щоках сльози.
– Ось і добре… – Йому здавалося, що він тримає в руках не кота, а щось більше, що все ще з’єднує його і батьків.
Кіт довірливо притискався до нього, як шість років тому, коли Василь приніс його сюди кошеням. Місяці бездомного життя зробили кота настороженим, але зараз можна розслабитися, адже це – господар. У нього знову є господар! І дім!
Тиждень Василь наводив у хаті і на ділянці порядок. Відмив, побілив стіни, вичистив нещасну піч, викосив. Кіт, немов побоюючись знову залишитися без господаря, всюди слідував за ним по п’ятах.
Так удвох вони і з’явилися в селищному гаражі.
Василь знайшов завідувача і, привітавшись за руку, запитав прямо:
– Дмитрич, візьмеш трактористом?
Той з недовірливою посмішкою дивився на Василя:
– А візьму – знову щось наробиш? Ти, поки тверезий – працівник незамінний, але як промочиш горло – обов’язково влипнеш в історію. Ось, як минулого разу – до в’язниці дійшло!
– Я зав’язав, Дмитрич. Можу собі дозволити, але так – як з рівнем масла в двигуні: трохи більше нижньої позначки, але не вище верхньої.
– Помудрішав, значить. – У голосі завідувача гаражем з’явилися схвальні нотки. – Ось дивись – він вказав на залишки двох тракторів, по кабіну обплетених бур’яном. – Обидва несправні, ніхто не береться ремонтувати. Збереш з двох один, на ньому і будеш працювати. Візьмешся?
– По руках, Дмитричу! – зрадів Василь. – Завтра і почну!
Скучивши за технікою, Василь взявся за роботу завзято. Вже через тиждень, затарахкотів двигун, залишалося перебрати ходову і можна буде виїжджати. Обідав Василь тут же. Розстеливши на траві чисту полотняну серветку, викладав на неї нехитру їжу, термос з чаєм для себе і посудину з молоком – для Васі.
Увечері поверталися додому неквапливим кроком, втомлені, але цілком задоволені минулим днем.
В один із спекотних днів, бажаючи попити, Василь завітав до джерела. Умився, попив з долоні і ніби дихати стало легше, а в очах проясніло.
Васька теж із задоволенням попив холодної води і розтягнувся біля ніг господаря.
Василь присів на камінь, озирнувся – джерело і справді заростало, вода від витоку, не знаходячи вільного протоку, застоювалася, збираючись у невелике озерце.
По чотирьох кутах були вкопані стовпи так, що витік знаходився в центрі. Видно, хтось хотів зробити навіс, та закинув цю справу.
– Батько. – Зрозумів Василь. – Не встиг.
Він ще раз уважно оглянув місце. Так. Ось тут він хотів зробити навіс, тут – лавки, ось кілочки – розмічена стежка, а далі протока для води. Якщо прокопати метрів двадцять – вода буде зливатися в яр і далі – в річку. Вона не буде застоюватися і перетворювати місцевість на болото.
– Ну що, Васько, – посміхнувся Василь. – Не встиг батько закінчити – нам залишив свій заділ…
– Дядечку, ти пусти мене до джерела, – хтось торкнув Василя за плече. Василь з подивом побачив перед собою дівчинку років п’яти.
Чисті дитячі очі дивилися прямо, без боязкості. Її зовнішність когось невловимо нагадувала.
– А не боїшся, що оступишся і впадеш у воду? – посміхнувся Василь.
– Ні! – затремтіла кучерями дівчинка. – Дід Данило для мене камінчик поклав, щоб я ноги не промочила.
– Ти знала діда Данила? – здивувався Василь.
– Звичайно! – у свою чергу здивувалася дівчинка. – Він мене навчив тут личко вмивати. Казав, що це жива вода, і хто тут буде вмиватися, той виросте красивим.
– Ти і так красива! – цілком серйозно сказав Василь. – Як тебе звати, не боїшся сюди одна ходити?
– Мене звати Дарина, я не одна, я з мамою. – І вона вказала на жінку, що стояла неподалік. Та, прикривши рукою очі від сонця, дивилася на них, легкий вітерець грався кучерявими лляними пасмами волосся.
– Наталя! – впізнав Василь і підійшов до неї.
– Привіт, Василю. – Тихо промовила Наталя, і Василь відчув, що звук її голосу, як у юності, досягає його серця і змушує його битися нерівно і часто. – Надовго до нас?
– Поки що поживу, а там – буде видно. – Потиснув плечима Василь і побачив, як раптом зникло світло зелених очей Наталії під опущеними віями.
Шість років тому вони були близькі. Настільки близькі, що готувалися зіграти весілля. Але дрібна сварка, як це часто буває в юності, переросла у велику образу.
Василь почав фліртувати з молодою вчителькою, яка приїхала в село за розподілом, думаючи провчити Наталю.
У помсту та через кілька тижнів вийшла заміж за завідувача клубом – молодого й амбітного хлопця. Коли на їх весілля з’явився Василь, будучи «на взводі» і в неабиякому стані, гості зрозуміли, що добром це не закінчиться.
Так і вийшло – селяни потім довго згадували його епічну бійку з нареченим. Василь отримав термін за хуліганство і зник з села на кілька років. Побитий наречений, тепер уже чоловік Наталії, теж ненадовго затримався в селі і після появи дочки зник у невідомому напрямку.
Увечері Василь дістав із шафи старий сімейний фотоальбом і довго розглядав фотографії батьків і свої. Піднісши до світла чергове фото, він завмер. Його рука злегка затремтіла. Це був він у п’ятирічному віці.
Серйозні очі, нахмурені брови, над якими в’ються світлі локони волосся, щільно стиснуті губи і вперта лінія підборіддя – звичайний п’ятирічний хлопчик. Але Василь бачив не себе – Дарину. Ось кого нагадував йому її вигляд! Невже?!
У Василя перехопило подих і гучно застукало серце.
– Ходімо, Васю, на ґанок, провітримося. І подумаємо…
Ще через тиждень він випробував трактор. Акуратно проїхався по двору гаража, потім виїхав за ворота і зробив коло по селу.
Васька, що примостився за сидінням, особливого задоволення, на відміну від господаря, не відчував. Коли Василь після пробної поїздки почав регулювати рульове управління, до нього підійшов Дмитрич. Він був у піднесеному настрої:
– Як? Василю, як ти це зробив?! – поплескуючи його по плечу, радісно вигукнув він. – Ніхто, розумієш – ніхто не брався за цю роботу! З міста привозили фахівців – ті тільки рукою махнули! Запчастин, кажуть, таких немає! А у тебе – вийшло! Зізнайся – де запчастини взяв?
– Так, сам зробив, Дмитричу. Дещо – відлив, дещо – виточив. Якщо одна людина зробила – інша завжди зможе повторити.
– Ой не кажи! – хитав головою Дмитрич. – Не кожен зможе. – Він улесливо поглянув на Василя: – Є у мене до тебе пропозиція, не відмовляй відразу, подумай. Загалом – залишайся в гаражі ремонтником.
Трактористів я завжди знайду, а ремонтника такого – не знайдеш! Погоджуйся, Василю, а якщо тобі щось привезти треба буде, або там роботу якусь зробити – завжди виділю техніку!
– Подумаю. – Кивнув Василь. – До того ж моєму напарнику поїздка не дуже сподобалася. – Він вказав на Ваську, який з вилизував свою шерсть після поїздки.
Чоловіки посміялися, дивлячись на кота.
– Ти ось що, Дмитрич, – попросив Василь. – Дай мені трактор з ковшем на пару годин – канавку прокопати.
– Дам, звичайно дам! – заметушився Дмитрич. – Разом з трактористом дам! Покажеш йому, що робити, він і зробить!
– Краще я сам, після роботи. – Посміхнувся Василь.
Увечері, майже до темряви, з околиці села долинали звуки трактора – Василь копав канаву для відведення застояної води від джерела.
В один із літніх теплих вечорів Василь, змивши з себе пил і переодягнувшись, відвідав сусіда – дядька Захара. Той, хоч і був пенсіонером, але досі завідував місцевою пилорамою.
Господиня – тітка Зіна, накрила на стіл, посадила чоловіків, а сама пішла доробляти домашні справи.
– Ти, я бачу, вирішив-таки залишитися? – запитував дядько Захар, соковито хрумкоючи пір’ям зеленої цибулі і заїдаючи гарячим борщем.
– Схвалюю! Чув – вирішив джерело облагородити? Гарна справа! Тут я тобі допоможу. Ще для Данила – твого батька, заготовив я дошки, щоб стежку вистелити від дороги і до самого джерела.
Спеціально підбирав, щоб не гнила. Обрізки залишаються – в справу не йдуть, так я їх і заготовив. Коли надумаєш – вивози. А настелити і стесати – це я тобі допоможу!
– Дякую, дядько Захар! – Щиро дякував йому Василь.
– Тільки одному тобі жити – важко буде. Господиня потрібна! Знову ж таки, без дітлахів не можна!
Василь слухав просту, як життя співрозмовника, філософію і погоджуючись кивав головою.
– Дядько Захар, – несміливо почав Василь важливу для нього розмову. – Дочка у Наталії, Даринка… Дивився я якось свої фотографії, так вона – ніби я в дитинстві.
– Твоя це дочка, тут і думати нема чого! – з селянською прямотою заявив той. – Все село про це знає, тільки ти в невіданні ходиш. Коли вона з’явилася на світ, чоловік Наталії швидко свої речі зібрав і зник звідси.
Та Наталя й не приховувала від нього нічого… Данило – той її обожнював, вона була для нього як онука. Ось так, брате. Скільки бід ти наробив…
Василь сидів приголомшений цією новиною. Він обхопив голову руками, немов намагаючись не розсипати купу думок і почуттів, що одночасно заповнили його голову.
– Що ж тепер робити, дядько Захар?
– Тут – сам думай! Зміг зруйнувати – зумій і побудувати. Помічників тут бути не може. Але Наталю – не ображай! Ми її любимо.
Джерело перетворювалося. Чиста, холодна вода струмком текла по каналу і, знайшовши шлях на дні яру, зливалася з річкою. Тепер щовечора і всі вихідні Василь пропадав тут.
Закінчив навіс, перекривши його дерев’яним дахом на різьблених стовпах, взявся настилати стежку з колод, збиваючи «горби» сокирою.
Селяни спочатку з посмішкою дивилися на старання Василя. Але потім один, потім інший, ніби між справою, перекинувшись парою слів, взялися спочатку радити, а потім і допомагати Василю.
Вже через місяць у низині, в оточенні зграйки беріз, весело дзюрчало джерело, захищене навісом. На схилах, раніше підтоплених водою, буйно зацвіли ромашки, надаючи околицям ошатний вигляд. У тіні беріз вишикувалися в ряд зручні дерев’яні лавки.
Молодь поставила величезні гойдалки, які могли витримати десяток бажаючих розважитися. Люди старшого віку виклали дно канавки бруківкою – щоб струмок не розмивав землю, а по краю уклали стругані дошки, де можна було присісти, омити втомлені за день ноги.
Викопали і облагородили невеликий ставок, неглибокий – дітлахам купатися.
Полюбили це місце солов’ї, які не замовкали з раннього вечора до пізнього ранку. Вода в джерелі – чиста, холодна. Наповнить мандрівник тією водою кухоль, вип’є, заплющивши від задоволення очі, прицмокне схвально. І обов’язково потягнеться наповнити посудину ще раз!
До пізнього вечора, а то й до ранку не замовкав тут сміх і жарти молоді. Чимало слів зізнань почули дівчата біля вільного струмочка. Чимало доль пов’язало джерело своєю чистою водою.
Щовечора Василь і Васька чекали, коли прийде до джерела Даринка. І вона приходила, здалеку було чутно її завзятий сміх і тупіт ніжок по дерев’яному настилу.
Насамперед вона притискалася до ніг Василя, потім чмокала в носик Ваську і бігла до джерела. Зануривши в воду долоні, вона витирала ними щічки, і без того налиті і рум’яні.
– Я красива, дядько Василь?
– Красивішої не буває! – сміявся Василь, і навіть Васька схвально муркотів, дивлячись на дівчинку.
– Коли Васька залишився один, – розповідала Даринка, – ми з мамою його підгодовували. Хотіли, щоб він жив у нас, але він все одно тікав до себе. Де він жив? – дивувалася дівчинка. І сама собі відповідала: – Напевно в сараї…
– Не застудися, Даринко! – до джерела спускалася Наталя, з великим паперовим конвертом у руках. – Інакше захворієш!
– Ні-і-і! – трясла кучерями дівчинка. – Вода ж цілюща, від неї не хворіють, а одужують!
– І я, мабуть, ноги помию – весь день бігала. – Довірливим голосом сказала вона. Присіла на край канавки і опустила ступні босих ніг під струмливий струмочок. Василь присів поруч.
– Якісь документи прийшли на твою адресу. Я і прихопила – все одно по дорозі. – Наталя кивнула на конверт, який відклала в сторону.
Василь відкрив його, дістав документи.
– Надіслали трудову книжку, – пояснив він, – з колишнього місця роботи. Довідку про виписку з місця проживання. Тепер можу прописатися вдома і на роботі оформитися – по-людськи.
– То ти залишаєшся? – Наталя так і не змогла приховати тривоги і надії в очах.
– Залишаюся.
– Надовго?
– Назавжди. – Василь прямо подивився їй в очі: – Життя триває, Наталю. Скільки його там залишилося? Невже через те, що одного разу в житті оступився – все життя кульгати?! – Він раптом замовк і сказав тихо-тихо:
– Не зможу я без тебе, без Даринки. Якщо тобі тісно тут зі мною – скажи: «Їдь!» – поїду.
– Дурень ти, Василь! – засміялася Наталя так дзвінко, як тільки вона могла.
А Василь уже підхопив її на руки і закружляв, як бувало в юності.
– І мене! І мене теж! – кричала Даринка і тягнула до нього руки.
Василь обережно опустив Наталю на землю, підхопив Даринку і підняв її над собою, над Наталею, над килимом квітучих ромашок!
Спеціально для сайту Stories
