Анна або Анна Павлівна, як називали її учні, приховуючи сльози образи, підходила до будинку..
Так образити жінку могла тільки жінка.
На святі «останнього дзвоника» для випускників школи її подруга, тепер уже колишня, хмикнувши, звернула увагу, що вбрання Анни зовсім не святкове, на відміну від інших.
Адже знає ж, що вони з Сашком тягнуться, як можуть, живуть на орендованій квартирі, нічого зайвого собі не дозволяють…
Відкривши ключем замок дверей, вона, вже не стримуючи своїх емоцій, думала розридатися, але опанувала себе. Чоловік відпочиває після нічного чергування на «Швидкій», де працює лікарем.
Нехай спить, виснажується за зміну до нервових зривів, так хоч вдома нехай відпочине.
Однак Сашко не спав. На кухні бряжчав посуд, чувся шум води і голос Сашка, що наспівував якусь легковажну пісеньку.
– Анно, ти чого так рано? – зустрів він її, витираючи мокрі руки об фартух. – У мене ще борщ не готовий. – І розгледівши сльози на очах дружини, які вона ховала за посмішкою, взяв її за руку і посадив на стілець за кухонним столом.
– Розповідай, не тримай в собі. Давай, давай!
Матвій, дворічний кіт, підібраний кошеням на вулиці в перший тиждень спільного життя, встав на задні лапки, поклавши передні на коліна Анни, і теж включився в розмову.
Непідробна участь двох особин чоловічої статі зворушила Анну, вона думала не посвячувати їх у свої проблеми, але сльози зрадницьки знову покотилися по щоках…
Сашко відчував себе винним. Ось уже два роки, як Анна стала його дружиною, погодилася об’єднати долі і будувати спільне життя.
І він з усіх сил намагався зробити щасливим це життя, хоча б для Анни. І все було добре, навіть чудово, якщо не брати до уваги матеріальну сторону. Додаткові чергування і підробітки проблеми не вирішували.
Репетиторство Анни теж не допомогло. На допомогу батьків вони ніколи не сподівалися – у обох були молодші брати і сестри.
І хоч Сашко знав, що Анна завжди буде поруч, не зрадить його і не замислюючись розділить з ним всі тяготи життя – легше від цього не ставало.
– Треба вирішуватися, Анно, – опустивши голову і стиснувши руки в кулаки, промовив він. – Треба вирішуватися. Тут у нас ні власного житла, ні перспектив немає і не буде.
…Наприкінці літа в село прибула попутна машина. Пасажирами в ній були молодий лікар Олександр Степанович, його дружина Ганна Павлівна і кіт Матвій.
Вони вибрали для проживання село, в якому була школа-дев’ятирічка і дільнична лікарня на п’ятнадцять ліжок.
Голова сільської адміністрації зробив все, щоб молоді люди обрали його село для проживання, пообіцяв золоті гори і допомогу в облаштуванні. Розписував як міг місцеву природу і гостинних односельців.
Багато в чому він не збрехав – виділив добротний будинок, без газу і центрального опалення, але обіцяв допомогти з дровами.
Дорога до села радувала око. Кілометрів двадцять від районного центру, до галасливої автомобільної траси – кілометрів п’ять.
Але відчувалося, що в негоду проїхати буде неможливо – розвезе дорогу, розмиє в кашу. Зате чистий ліс і річка, що протікає вздовж дороги, радували око.
Жайворонки вилися на тлі блакитного полотна неба. Ось на пагорбі і село, по всьому видно – старовинне. Гарне місце вибрали…
Перший житель села зустрівся на околиці. Вигляд його дещо бентежив: міцний чоловік, років сорока, в пошарпаному капелюсі, сорочці, явно з чужого плеча, і пошарпаних штанях. Йшов він по узбіччю дороги, босий, і притискав до грудей брудного, худого кошеня.
Обернувшись до машини, він продемонстрував абсолютно щасливі очі розумово нездорової людини і щоку, уражену лишаєм.
– Василь, дурник місцевий, – пояснив водій. – Живе тут разом з матір’ю, до речі сусідами будете. – І помітивши стурбований погляд майбутніх селян, заспокоїв:
– Та він нешкідливий. Збирає по окрузі покинутих кішок, кошенят. У них в будинку штук десять їх живе. Рибу ловить для своїх улюбленців, підробляє чим може – здоров’ям і силою Бог не обділив.
Будинок зустрів нових господарів розчиненими воротами, з яких виїжджала на вулицю вантажівка, що щойно вивантажила п’ять кубів березових полін.
Всередині будинку було видно, що до приїзду мешканців поспішно готувалися, видно сліди роботи по заміні віконних рам, на підлозі і стелі – поміняно кілька дощок.
Обійшовши всі кімнати і оцінивши обстановку, Сашко, колишній сільський житель, виніс вердикт – жити можна! І підбадьорливо посміхнувся зляканій дружині.
– Що ж, народ у вас зовсім не хворіє? – цікавився Сашко в перший свій робочий день у санітарки Клавдії, літньої жінки років шістдесяти.
– Немає часу хворіти – страждати, – відповіла та.
– Ось зберуть урожай, закінчать із заготівлями, тоді не судіть. Весь стаціонар займуть.
Сашко вийшов на ґанок лікарні. Повз, дорогою йшов Василь з тією ж щасливою посмішкою. На плечі – вудка, в іншій руці – відро з уловом. Піднявши хвости і нявкаючи, його супроводжували три хвостаті компаньйони.
– Василю, підійди будь ласка! – окликнув його Сашко.
Той підійшов, не стираючи посмішки з обличчя. Простягнув відро з уловом:
– Ось, рибка. Кішечкам їсти, – він світився щастям.
– Зайди, сусіде, – Сашко запросив його всередину.
– Полікуємо твій лишай. Недобре дорослому чоловікові ходити з такою міткою.
Вранці, ледь світало, Сашко з Анною прокинулися від стуку, що лунав з двору. Виглянувши у вікно, вони з подивом побачили сусіда Василя.
Роздягнувшись до пояса, граючись тугими м’язами, він з хеканням розвалював величезні поліна колуном. Від купи, привезеної в перший день, залишалася ледь половина. За його спиною, розсівшись по полінах, сиділи кішки, мружачись і поглядаючи на господаря.
– Ти знаєш, Сашко, мені тут подобається! – ділилася Анна за вечерею, через пару місяців життя на новому місці.
– Люди, звичайно, різні. Але діти, зовсім не такі, як у місті. Більш серйозні, доросліші, старанні. І батьки поважні, про допомогу школі навіть просити не треба – всі раді допомогти, кажуть: – «Це наша школа. Ми теж тут вчилися».
Сашко посміхався, йому було знайоме таке ставлення до вчителів у селі – він сам народився і виріс у такому ж.
– Валентина Іванівна – мати Василя, ніби і моя мати. Вчить, наставляє, допомагає по господарству. Добра жінка.
– Ти знаєш, Анно, я хочу Василя взяти двірником. Є штатна одиниця. Міцний чоловік, виконавчий і добрий. Котів любить, навіть наш Матвій біля нього треться.
Не його вина, що ображений життям. Влаштую Валентину Іванівну, а працюватиме Василь. Як думаєш?
Анна не встигла відповісти, в густій темряві за вікном спалахнув вогонь. Зле полум’я вирвалося з-під даху сусідського сараю і з тріском затанцювало, осяваючи околиці.
Пожежа! Вже через кілька хвилин поруч метушилися люди, заливаючи вогонь з відер, було чутно тривожний сигнал пожежної машини.
Сашко, поспіхом одягнувшись, вискочив назовні. Натовп, розступившись, пропустив пожежну машину, екіпаж розмотував рукави, під’єднував стволи.
У сяйві вогню він побачив Василя, який, притиснувши до грудей руки, дивився на вогонь, потім, дико закричавши, розштовхав людей і кинувся всередину палаючого сараю.
Натовп в жаху завмер. Через кілька секунд з полум’я виникла димна постать Василя в тліючому одязі. До грудей він притискав кішку з божевільними очима і трьох новонароджених кошенят.
Хтось облив його водою з відра, той впав на землю, задихаючись і намагаючись ковтнути повітря обпаленими губами…
– Терпи, Василь, терпи, сусід, – Олександр обробив опіки, на щастя невеликі.
– Помажу маззю, все пройде. Лишай твій ми вилікували, котів твоїх теж. І ці болячки вилікуємо.
Він відчував, що в його душі, крім співчуття до цієї обділеної здоровим глуздом людини, зростає ще якесь почуття. «Повага – ось що, – зрозумів він. – Обділив його Бог розумом, але нагородив доброю, широкою душею».
Василь довірливо дивився на лікаря, терпляче перемагаючи біль. Тільки морщився, коли ставало нестерпно. Поглянувши у вікно, він раптом щасливо розсміявся:
– Кішки. Мої кішки!
Два вікна, що виходили з процедурної на вулицю, обліпила зовні різношерста хвостата компанія. Заглядаючи у вікна, вони дивилися на господаря з тривогою і беззвучно відкривали роти – крізь подвійні рами нявкання не було чутно…
…У недільний зимовий день Олександр Степанович, закінчивши обхід у стаціонарі сільської лікарні, сидів у кабінеті, заповнюючи журнал з призначеннями.
За вікном, у незмінному оточенні своїх улюбленців, Василь невтомно махав лопатою, дочиста вичищаючи сніг перед лікарнею. У двері обережно постукали.
– Входьте! – Олександр Степанович відклав убік журнал. До кабінету увійшла Анна.
– Анно, ти чого?
– Та ось, на прийом до лікаря, – вона щасливо посміхалася.
– Вдома його не застати. Все на роботі. Мало того, що людей, так ще й кішок лікує-стерилізує, найкращий друг тепер у Василя. Додому прийде і валиться в ліжко ледь живий. Ось і доводиться записуватися на прийом.
– Що Вас турбує? – включився в гру Сашко.
– Нудота, докторе, – Анна почервоніла. – І ще дещо…
– Анно! – Сашко підхопився, втративши награну солідність. – Невже? – Обійнявши дружину, він ніжно дивився в її щасливі очі. – Ти не помиляєшся?
– Які вже тут помилки, – Анна зарилася носом у груди чоловіка.
– Як же ми без бабусь дитину виховувати будемо?
– Без бабусь? – сміялася Анна. – А Валентина Іванівна? Та тут півсела наші бабусі. Без допомоги і поради не залишать! Зате дитина буде тут здоровою і міцною.
– А як же місто, Анно? Ми ж хотіли повернутися…
– Побачимо, Сашко. Ось тільки… Тут я вперше відчула себе вдома. По-справжньому – вдома, тому що ми тут потрібні.
Спеціально для сайту Stories
