Туфлі чітко стукали по плитці торгового центру. Олена поспішала вибрати подарунок колезі до ювілею, викроївши час у щільному робочому графіку. У телефоні знову висвітилося ім’я чоловіка. П’ятий дзвінок за останню годину.
– Сергію, я зайнята, – відповіла Олена, притиснувши телефон плечем до вуха і розглядаючи вітрину.
– Олено, мама дзвонила знову. Вона плакала.
Олена зупинилася. Ця фраза звучала надто часто останнім часом.
– І що цього разу сталося з Валентиною Петрівною? Знову тиск чи сусіди шумлять?
– Ні, з Кирилом проблеми. Господиня квартири його виганяє. Мама просила поговорити з тобою.
Олена стиснула губи. Молодший син свекрухи від другого шлюбу, тридцятирічний Кирило, був для неї головним болем із першого дня знайомства.
– Сергію, ми це вже обговорювали. Твоєму братові час навчитися відповідати за себе.
– Олено, я все розумію, але йому діватися нікуди. Може, тимчасово пустимо пожити?
У слухавці запанувала тиша. Олена перебирала в голові всі попередні “тимчасово” з Кирилом, кожне з яких затягувалося на місяці.
– Давай ввечері поговоримо, – сухо відповіла вона і натиснула відбій.
Вечір обіцяв бути непростим. У сорок вісім років Олена пройшла довгий шлях від рядового бухгалтера до фінансового директора великої компанії. Власна квартира в центрі міста, машина, повага колег – усе це результат її наполегливої праці. Шлюб із Сергієм був щасливим, поки свекруха не почала втручатися в їхнє життя.
Вхідні двері грюкнули рівно о сьомій вечора. Сергій увійшов у вітальню з винуватою посмішкою.
– Привіт, – він присів поруч з Оленою на диван. – Як день минув?
– Нормально. Давай одразу до справи, Сергію. Що там із Кирилом?
Сергій потер перенісся.
– Його виселяють. Господиня знайшла мешканців, готових платити більше. А в Кирила зараз із роботою проблеми, сама знаєш…
– Я не знаю, – перебила Олена. – Я знаю тільки, що твій брат за останні п’ять років змінив сім робіт. І щоразу звільнявся за власним бажанням, бо “не його це”.
Сергій зітхнув.
– Олено, я розумію твоє обурення. Але мама просить допомогти. Усього на місяць, максимум два, поки він не знайде щось підходяще.
– А потім буде три, чотири, півроку… – Олена похитала головою. – Як завжди.
У двері подзвонили. Олена запитально подивилася на чоловіка. Той відвів очі.
– Ти вже запросив їх, так? – в Олени затремтів голос.
– Мама просто хотіла поговорити, – Сергій встав і пішов відчиняти.
У квартиру увійшла Валентина Петрівна – невисока повна жінка з фарбованим у каштановий колір волоссям. За нею слідував Кирило – високий молодий чоловік із модною стрижкою і в дорогій куртці.
– Оленко, люба, – протягнула Валентина Петрівна. – Як ти покращала!
– Вітаю, Валентино Петрівно, – холодно відповіла Олена, піднімаючись із дивана. – Кирило.
– Привіт, Олено, – Кирило посміхнувся і пройшов у вітальню, по-хазяйськи плюхнувшись у крісло. – У вас тут затишно.
– Дякую, – сухо відповіла Олена.
– Оленко, – почала Валентина Петрівна, сідаючи поруч із сином, – у нас така біда! Кирюшу на вулицю виганяють ці страшні люди. Уявляєш, серед зими!
– На вулиці травень, – зауважила Олена.
– Ну ти ж розумієш! Ще холодно! – сплеснула руками свекруха. – А у вас така велика квартира, стільки місця пустує…
– Ми із Сергієм часто працюємо з дому, нам потрібні окремі кімнати, – заперечила Олена.
– Та я вам заважати не буду! – подав голос Кирило. – Мені б тільки кут якийсь. Я зараз проект запускаю, інтернет-магазин. За місяць-другий на ноги встану, з’їду.
Олена уважно подивилася на нього. Дорогий телефон, брендовий одяг – на безробітного він не був схожий.
– Кириле, а чому б тобі не пожити в мами? У неї трикімнатна квартира.
– У мене ремонт! – вигукнула Валентина Петрівна. – Там дихати неможливо, пил, бруд! І потім, Кирилу потрібен інтернет для роботи, а в мене його немає.
– А у Віталика? – запитала Олена, маючи на увазі ще одного сина Валентини Петрівни від першого шлюбу.
– У нього діти, сама знаєш, – поморщилася свекруха. – Маленькі, галасливі. Кирилу спокій потрібен для роботи.
Олена перевела погляд на чоловіка. Сергій стояв біля вікна, уникаючи зустрічатися з нею очима.
– Олено, – нарешті вимовив він. – Усього кілька місяців.
Валентина Петрівна просяяла.
– Оленко, ти ж добра душа! Не залишиш брата чоловіка в біді!
Олена стримано посміхнулася.
– Давайте ми обговоримо це із Сергієм наодинці. А потім я дам вам відповідь.
– Які обговорення? – обурилася Валентина Петрівна. – Родичі мають допомагати одне одному без зайвих слів! Не хочеш же ти, щоб Кирюша на вулиці ночував?
Олена повільно видихнула. Ця розмова повторювалася вже не вперше.
– Я хочу поговорити з чоловіком. Наодинці. Прямо зараз.
Валентина Петрівна стиснула губи, але промовчала. Сергій кивнув і жестом вказав на кухню. Зачинивши за собою двері, Олена схрестила руки на грудях.
– Ти вже все вирішив, так? Без мене.
– Олено, це всього на кілька місяців, – Сергій говорив тихо, немов боявся, що їх почують. – Кирило обіцяв швидко знайти роботу.
– Як минулого разу? І позаминулого? – Олена підійшла до вікна. – Пам’ятаєш, коли він жив у нас півроку? Обіцяв з’їхати через місяць.
– Тоді інша ситуація була.
– Сергію, подивися на мене, – Олена повернулася до чоловіка. – Твій брат уже десять років живе за чужий рахунок. Спочатку на шиї в матері, потім у Віталика, тепер у нас хоче. Йому тридцять років! У його віці ти вже керував відділом.
Сергій провів рукою по волоссю.
– Я знаю, що Кирило не ідеальний. Але він моя сім’я. І мама переживає.
– А я? Я не твоя сім’я?
У кухню без стуку увійшла Валентина Петрівна.
– Ну що ви тут застрягли? Кирюша весь в очікуванні.
Олена глибоко вдихнула.
– Валентино Петрівно, я не можу зараз дати остаточну відповідь. Мені потрібно подумати.
– Про що тут думати? – сплеснула руками свекруха. – Людині допомогти треба! Невже тобі шкода кута для брата чоловіка?
– Мені потрібно подумати, – твердо повторила Олена.Валентина Петрівна звернулася до сина:
– Сергію, ти чоловік чи хто? Скажи дружині, що брат житиме тут!
– Мамо, – Сергій зніяковів, – давай ми самі розберемося.
– Ось як, – процідила свекруха. – Значить, твоє слово в цьому домі нічого не означає. Зрозуміло тепер, хто у вас головний.
Вона вийшла, голосно грюкнувши дверима. Олена заплющила очі на мить.
– Я поговорю з нею, – сказав Сергій. – Вибач за цей цирк.
Наступного дня, прийшовши з роботи, Олена виявила в передпокої незнайому куртку. Із вітальні долинали чоловічі голоси.
– Сергію? – покликала вона, входячи в кімнату.
На дивані сиділи Сергій і Кирило, на екрані телевізора застиг кадр із футбольного матчу.
– Привіт,Олено! – радісно вигукнув Кирило. – А ми тут матч дивимося.
Олена перевела погляд на чоловіка.
– Можна тебе на хвилину?
У спальні вона ледве стримувала лють.
– Ти його запросив? Без моєї згоди?
– Він просто в гості зайшов, – виправдовувався Сергій. – Олено, не вигадуй.
Телефон Олени задзвонив. Номер свекрухи.
– Оленочко, радість моя, – пролунав солодкий голос Валентини Петрівни. – Як справи?
– Нормально, – сухо відповіла Олена.
– Я тут подумала… Кирилу ж не обов’язково у вас у квартирі жити. Може, ти йому на орендоване житло грошей даси? Зовсім небагато, тисяч п’ятнадцять на місяць. Тобі не шкода, а йому допомога.
В Олени перехопило подих від такого нахабства.
– Валентино Петрівно, вибачте, але ні. Ні жити в нас, ні грошей на винайм я давати не буду.
– Ось як ти заговорила! – голос свекрухи став крижаним. – Але ж Сергій мені обіцяв! Сказав, що ви Кирюшу прихистите, як рідного!
Олена натиснула відбій і повернулася до чоловіка.
– Ти їй обіцяв?
– Я сказав, що спробую тебе переконати, – зніяковіло відповів Сергій.
Наступні дні перетворилися на кошмар. Свекруха телефонувала по десять разів на день. Сергій ставав дедалі похмурішим.
– Ти егоїстка, – кинув він під час чергової суперечки. – Тобі плювати на мою сім’ю!
– Ні, Сергію, мені не плювати. Просто я не хочу, щоб нами користувалися.
– Це називається допомога! – підвищив голос чоловік. – Олено, у тебе своя квартира, хороша робота. А в Кирила нічого немає!
– І чия це вина? Він здоровий тридцятирічний чоловік!
Напруга наростала з кожним днем. Якось увечері Олена побачила біля під’їзду знайомі фігури. Валентина Петрівна, Кирило і Сергій. Вони стояли біля входу з кількома валізами.
Олена підозріло запитала:
– Що відбувається?
Валентина Петрівна вигукнула:
– А ось і господиня! Нарешті! Ми тут замерзли вже.
– Олено, я ключі забув, – винувато посміхнувся Сергій.
– А це що? – Олена вказала на валізи.
– Речі Кирила, – безтурботно відповіла свекруха. – Найнеобхідніше тільки взяли.
Олена стиснула губи й відчинила двері під’їзду.
– Сергію, піднімайся. Решта можуть іти додому.
– Оленочко, – Валентина Петрівна схопила її за рукав. – Ти ж не всерйоз? На вулиці холодно!
– Я не пущу у свою квартиру вашого сина, зрозуміло? – тихо, але твердо сказала Олена. – Ні сьогодні, ні завтра, ніколи.
– Як ти смієш?! – Валентина Петрівна почервоніла. – Сергію, скажи їй!
Сергій мовчав, опустивши очі.
– Олено, може, все-таки пустимо його? Хоча б на ніч, – нарешті пробурмотів він.
– А завтра що? І післязавтра? – Олена похитала головою. – Ні, Сергію. Я втомилася від цього тиску.
– Чув? – взвизгнула Валентина Петрівна. – Твоя дружина виставляє твого брата на вулицю! І ти це терпиш?
– Мамо, не нагнітай…
– Ні, це ти не нагнітай! – Валентина Петрівна ткнула пальцем у бік Олени. – Вона завжди була такою! Холодною, розважливою! Тільки про себе думає! А ти, Сергію, ганчірка! Дозволяєш їй командувати!
– Досить, – Олена випросталася. – Сергію, вирішуй. Або ти йдеш зі мною, або залишаєшся з ними. Але в моєму домі Кирила не буде.
Повисла тиша. Сергій переводив погляд із дружини на матір і брата.
– Олено, ти ставиш мене перед вибором, – тихо сказав він.
– Ні, Сергію. Тебе поставили перед вибором твоя мати і брат. Я просто не хочу бути використаною.
– Ходімо, синку, – Валентина Петрівна взяла Сергія за руку. – Раз твоя дружина така безсердечна, поживеш у мене.
Сергій вагався. Кирило стояв осторонь, розглядаючи свої нігті.
– Я… – Сергій ковтнув. – Вибач, Олено.
Він повернувся і пішов до матері. Олена мовчки дивилася, як вони йдуть. У горлі стояв клубок, але сльози не приходили.
Через місяць вони з Сергієм розлучилися. Він кілька разів намагався помиритися, але Олена була непохитна. Валентина Петрівна розпустила серед знайомих чутки про “безсердечну невістку”, але Олену це вже не хвилювало.
Якось раз, виходячи з супермаркету, вона зіткнулася з Віталиком, старшим сином Валентини Петрівни.
– Привіт, – ніяково сказав він. – Як ти?
– Нормально, – посміхнулася Олена. – А ти як?
– Та нічого… Слухай, я знаю, це не моя справа, але… Ти правильно зробила. Кирило зараз у матері живе, роботу так і не знайшов. А мати всім каже, що ти їх вигнала.
Олена знизала плечима.
– Мене це вже не стосується, Віталику.
Вони попрощалися. І Олена пішла до своєї машини. Десь у глибині душі вона ще сумувала за Сергієм. Але не шкодувала про своє рішення. Деякі двері краще зачиняти назавжди.Спеціально для сайту Stories
