Василь Тимофійович радісно метушився з самого ранку. Як же, дочка з онукою приїдуть. І зять, куди без нього. Не дуже він любив чоловіка дочки, але раз вона вибрала…
Давно не приїжджали, онуку Діаночку він бачив зовсім маленькою.
Намагався, мив у будинку підлоги. Прибирав двір. Біля будки махав хвостом метис вівчарки Тимур, Тимка. Єдиний друг Василя Тимофійовича з тих пір, як пішла з життя дружина.
Він тоді зовсім духом занепав. Сорок вісім років прожили разом. Трохи не вистачило до золотого весілля. Сина і дочку виростили. Сина, Володю, доля закинула в іншу область, а дочка, Варя, в сусідньому місті оселилася, там вийшла заміж.
Між дітьми їхніми ,дружби особливої не було. Різниця аж надто велика. Майже вісімнадцять років. Дружина дочку дуже хотіла, але у них нічого не виходило. Рукою махнули, чекати вже перестали, і раптом на тобі. Дівчинка, довгоочікувана.
Володя нічого не сказав проти, але й особливо не радів. Він тоді вже збирався до військового училища. Не до того хлопцеві було. Так і поїхав, спочатку на навчання, потім до місця служби. Там одружився, там і онуки народилися. До батьків рідко приїжджав. Зате Варя поруч була.
Правда, після школи з дому втекла, заміж вискочила. Їх не запитала. У цьому Василь Тимофійович теж зятя звинувачував. Закрутив дівчині голову.
Вони з матір’ю, як могли, допомагали молодим. Продуктами домашніми, грошима. Потім вже, коли дружина захворіла, складніше стало.
Але Варя з чоловіком до того часу вже самі на ноги встали, онуку Діану подарували батькам. Красива дівчинка, як лялечка. Бабусина радість. Правда, недовга.
Дружина Василя Тимофійовича пішла, коли онуці виповнилося три. Зараз їй вже дев’ять. За цей час Варя до батька приїжджала всього пару разів, і зовсім би він засумував, якби не Тимка.
Худого цуценя Василь Тимофійович виплутав зі старих рибальських сіток, кинутих кимось на березі річки. Довгі лапи собачого дитинча застрягли серед тонких і міцних ниток.
– Звідки ж ти такий взявся, бідолаха? – Примовляв чоловік, обережно розрізаючи пута складаним ножем.
Цуценя тільки скиглило і лизало пальці несподіваному рятівникові. Так і повернулися додому удвох. Несподівана турбота змусила Василя Тимофійовича відволіктися від сумних думок. Потрібно було спорудити простору міцну будку. Попереду чекала на них пізня осінь, а там і зима.
Знайдене цуценя треба було готувати. Аж надто худим виявилося цуценя. І новий господар старанно варив йому каші на м’ясному бульйоні, підмішуючи туди обрізки і підсовуючи вихованцеві час від часу хороші м’ясисті кістки.
Тимка відплачував Василю Тимофійовичу любов’ю і відданістю. Власне, його можна було навіть не прив’язувати, але старий побоювався, щоб собаку не вкрали з двору. Пес розрісся в грудях, і все більше проглядалася в ньому порода. Гавкав Тимур грізно, але виріс абсолютно не злим.
– Приїдуть до нас з тобою гості, Тимко. – Примовляв господар. – Ти вже поводься добре. Діаночку мені не налякай.
Пес дивився з подивом. Хіба ж він може когось налякати. Він не пам’ятав зла, яке, цілком можливо, якась людина заподіяла йому в дитинстві. А від господаря Тимур бачив тільки хороше.
* * * * *
Василь Тимофійович поспішив, почувши звук машини. Приїхали!
Вийшов до хвіртки. Відчинив її.
– Вітаю, дорогі гості!
Потиснув руку зятю.
– Вітаю, Вадиме!
– Татку! – Варя повисла у батька на шиї. – Діано, де ти там? Привітайся з дідусем!
Василь Тимофійович витягнув шию. З заднього сидіння вибиралася онучка, тримаючи на руках пухнасту руду хмаринку з чорними блискучими намистинками очей.
– Дідусю, привіт!
– Привіт, моя красуне! Дівчинка моя дорога!
Василь Тимофійович на Діану надивитися не міг. Як же вона виросла! Яка стала гарна!
Тимур, бачачи, що господар не звертає на нього ніякої уваги, басовито гавкнув. Тут же рудий клубочок на руках онуки залився таким дзвінким і пронизливим гавкотом, що всі навколишні мимоволі здригнулися.
– Жан! Жанчик, тихо. – Дівчинка негайно почала цілувати маленький чорний ніс.
– Тату, що це? – Варя нахмурилася і показала на Тимура, що стояв біля будки.
– Не що, а хто. – Повчально зауважив Василь Тимофійович. – Тимка це мій.
– Це той, якого ти знайшов, чи що? Це він такий виріс?
– Він. Дітям властиво рости. Подивися на свою дочку.
– Ну ти порівняв. – Варя незадоволено скривилася. – Дитину з дворнягою. Треба його кудись прибрати, тату.
– Тобто, як це прибрати? Куди? – Здивувався батько.
– Не знаю. До сусідів поки. Не дай Бог він накинеться на нашого Жана.
– Це на цього рудого чи що? Та про що ти, донько? Потрібен йому цей гавкалка.
– Цей гавкалка, тато, коштує дві зарплати Вадима! Знаєш, який у нього родовід?
– Та мені байдуже. Гарненький, маленький, Діана, дивлюся, любить його, і добре. Що з нього, з цього родоводу? А Тимка не чіпатиме. У нього немає расових і соціальних забобонів.
– Я так ризикувати не можу. – Варя перевела погляд на чоловіка в пошуках підтримки. – Ми не можемо.
– Та годі тобі, Варю. – Вадим підійшов до будки. – Дивись, він зовсім не злий. Діана просто не випускатиме Жана тут, у дворі, і все. Правда, донечко?
– Добре. Але Жан любить гуляти, тату.
– Погуляєш з ним за хвірткою. – Заспокоїв Вадим.
– Знала б, не приїжджала. – Фиркнула Варя.
Гірко защеміло всередині. Василь Тимофійович так сумував за ними. Він подивився вслід дочці, яка увійшла в будинок, і погладив пса.
– Ось так, Тимко, не сподобалися ми з тобою нашим гостям.
– Та ви не засмучуйтеся так, Василю Тимофійовичу. – Зять дивився винувато. – Варя просто втомилася в дорозі.
– Так, Вадик… – Старий поплескав його по руці. І з чого він, питається, не сподобався йому. Нормальний же. – Дякую тобі.
За вечерею всі трохи заспокоїлися. Діана весело розповідала про свої справи.
– А тобі подобається мій Жан, дідусю?
– Подобається. Він у тебе гарний. – Похвалив Василь Тимофійович.
– Ще б пак. Звичайно, гарний. – Варя самовдоволено посміхнулася. – Його похід до грумера дорожчий, ніж мій салон обходиться.
– Варю, ну татові це навіщо. – Тихо зауважив її чоловік.
– Чому ти мене сьогодні весь час тягнеш за одяг?!
Різкий тон і невдоволення матері змусили очі Діани округлитися.
– Можна я погуляю з Жаном? – Поспішно запитала вона, і Василь Тимофійович зрозумів, що такі сварки між її батьками не рідкість.
– Іди! – Кинула Варя. – Тільки обережніше. Жана з повідця не спускай.
Дівчинка підхопила свого вихованця на руки і поспішно вийшла.
Василь Тимофійович нахмурився. Зібрався з духом і промовив.
– Ти, Варя, моя дочка. І я дуже тебе люблю. Але що ти робиш, га? Чому ти при своїй дочці підвищуєш голос на її батька? Де ти таке бачила, щоб ми з твоєю мамою вирішували свої проблеми при тобі?
Вадим мовчав.
– Я що, сюди нотації слухати приїхала? – Варя підхопилася. – Дякую, татку! Зустрів! Вадим, збирайся.
– Нікуди я не поїду, Варя. – Вадим не ворухнувся. – Твій тато правильно все сказав. І я говорив. При Діані стосунки з’ясовувати нема чого. Якщо тебе щось дратує, можна поговорити потім. Ми твого батька провідати приїхали, а не скандали влаштовувати.
– Приїхали. Ви мені слова сказати не даєте!
– А що ти сказала, кохана? – Вадим теж встав. – Ти в батьківський дім їхала. Ти запитала у батька, як він? Як його здоров’я? Чи вистачає йому на життя? Ні.
Ти з порога родовід нашого собаки йому в обличчя тикати почала! Не знаю, як тобі, а мені соромно. Вибачте нас, Василю Тимофійовичу.
Варя подивилася на згорблені плечі батька, на тремтячі натруджені руки і раптом розридалася. Тепер вже по-справжньому. Згадалися і конвертики з грошима, які сором’язливо сувала їй мама, і непідйомні сумки з домашніми заготовками, що тягнув з автобуса батько, і їхня туга за старшим сином, який приїжджав так рідко.
Вона плакала, а тато мовчки гладив її по спині, як бувало, робив це в дитинстві, коли маленька Варя прибігала з вулиці з якоюсь своєю образою.
Раптом з вулиці пролунав басовитий лютий гавкіт Тимура і тоненький істеричний Жана.
– Я ж вас попереджала! – Жах у голосі дочки змусив Василя Тимофійовича зірватися з місця. Вадим кинувся слідом.
За хвірткою плакала Діана, притискаючи до грудей і прикриваючи собою свого маленького друга. Тимка, який порвав не надто міцну прив’язь, кидався на такого ж великого, як він сам, пса.
Вони стикалися грудьми, скалили зуби, але обидва не відступали. Навколо на землю вже летіли червоні краплі.
– Оце так! – Вадим кинувся до дочки. – Цілі? Слава Богу!
Василь Тимофійович поспішно зачерпнув з бочки відро води. Встиг крикнути.
– Вадик, не лізь!
І облив собак холодним каскадом. Зловчившись, схопив Тимку за нашийник. Підскочив з палицею Вадим, який не послухався його.
– Іди геть!
Чужий пес відскочив, обтрушуючись. Василь Тимофійович закрив хвіртку, тремтячими руками прив’язав Тимура.
– У нього кров. – Вадим показав на рану в районі лопатки.
Василь Тимофійович раптом притиснув долоню до грудей і почав повільно осідати на землю.
– Варя, швидку! – Крикнув зять, притримуючи батька дружини.
– Не треба швидку. Таблетки там, в аптечці, біля телевізора. Вадик, ганчірки в сінях, спирт в шафі на кухні. Не тримай, не впаду.
Удвох промили рану, наклали пов’язку.
– Я у вас в аптечці ліки одні хороші бачив. Уколю? – Запитав зять, показуючи на пса. – Щоб не було запалення.
Василь Тимофійович тільки мовчки кивнув.
Дивлячись, як вправно Вадим робить укол, шанобливо похитав головою.
– Умієш.
– Раніше в походи часто ходив. Там іноді, трапляється. Ось і навчився. Все добре буде. Ходімо в будинок.
– Ми з Жаном йшли, а собака як вискочить! – Розповідала з розширеними очима Діана. – Я Жана взяла, а він хотів мене вкусити. Жан загавкав. А Тим як відірвав мотузку, як кинувся на собаку! Дідусю, він мене захищав!
– Захищав, захищав, звичайно. – Василь Тимофійович обійняв дівчинку. – Дуже злякалася?
– Спочатку так. А потім тільки боялася, що цей собака Тима загризе. Він у тебе хороший, дідусю! Йому дуже боляче, так?
– Тепер уже краще. – Вадим взяв дочку на руки. – Ти молодець, захистила Жана. Але ми всі дуже злякалися за тебе.
Він подивився на бліду Варю.
– Ходімо обіймемо маму, подивися, вона досі не може відійти…
* * * * *
Вляглися пізно. А вранці, ледь почався світанок, Василь Тимофійович уже був у дворі.
– Як ти, Тимочко? Мій хороший.
Пес замахав хвостом.
– Ніс мокрий, очі блискучі. Здається, все непогано.
– Доброго ранку, Василю Тимофійовичу.
Вадим спустився з ґанку. Біля його ніг вертівся Жан.
– Чому не спиш, Вадику?
– Я рано встаю на зміну. – Вадим посміхнувся. – Звик.
– Не боїшся? – Старий показав очима на песика.
– Та не чіпатиме його Тима. Що ж ви всі, справді. Він його ще вчора за свого прийняв.
Маленький шпіц підбіг до Тимура, принюхався. Тимур лежав нерухомо, лише з цікавістю спостерігав за метушливим рудим гостем. Непосида зробив коло, заглянув у будку і, подумавши, пірнув всередину. Сів задоволений і дзвінко гавкнув.
– Тихо, Жан! – Шикнув на нього Вадим. – Перебудиш усіх.
Вони присіли на ґанок.
– А що, може, до річки дійдемо, Василю Тимофійовичу. – Запропонував Вадим. – Раз вже не спиться. Клювання ще буде?
– Можна і дійти. – Погодився тесть. – Зараз вудки в сараї візьму. А ти покопай черв’яків он у тій купі.
– Я миттю! – Весело відгукнувся Вадим.
– Банку тримай, зятю. Ех, молодь. Усього вас треба вчити! – Гмикнув Василь Тимофійович.
І потай посміхнувшись, попрямував до сараю.
Спеціально для сайту Stories
