В’ячеслав вирішив вчинити красиво й благородно. Він не просто зробив Тані пропозицію, а й прийшов до її батька, щоб отримати дозвіл на майбутнє одруження.
Одягнувши свій найкращий костюм, він, переступивши поріг квартири нареченої й тримаючи Таню за руку, прийняв урочистий вигляд і заявив:
– Валерій Дмитрович, я прошу руки вашої дочки.
– Що? – розгубився п’ятдесятирічний чоловік.
– Я хочу одружитися з вашою Танею, – пояснив наречений.
– Це правда? – Батько стурбовано подивився на дочку, яка ледь стримувала посмішку.
– Так. – кивнула вона.
– Ти з глузду з’їхав? – Валерій Дмитрович уже злякано дивився на В’ячеслава.
– Чому? – не зрозумів той.
– А ти не розумієш?
– Ні, – похитав головою наречений. – Я не розумію.
– Так… Нумо, проходь в кімнату… – Валерій Дмитрович, згорбившись, пішов углиб квартири, і молодята пішли за ним. У вітальні батько посадив В’ячеслава на диван, довго дивився на нього, потім запитав:
– Скільки ти знайомий з моєю донькою?
– Три місяці, — автоматично відповів хлопець.
– Ах, всього три місяці? Тоді — зрозуміло.
– Що зрозуміло?
– Зрозуміло, що ти все це вирішив з дурості.
– Що вирішив?
– Та ось це ось. Прошу руки дочки, і все таке. Ти ж зовсім не знаєш мою дочку.
– Тату, – спробувала втрутитися в розмову Таня, але батько одразу ж натягнув на обличчя посмішку.
– Що? Занепокоїлася? Боїшся, що я розповім йому всю правду?
– Яку правду? – насторожився наречений.
– Не слухай тата, Славко! – вигукнула наречена. – Він у мене так жартує. Він, коли нервує, завжди жартує.
– Жартує?
– Ні! Тепер я – не жартую! – твердо сказав Валерій Дмитрович, не відводячи з В’ячеслава пильного погляду.
– Я, чогось, не розумію… Ви – згодні? – вже невпевнено запитав хлопець.
– На що згоден?
– Згодні віддати за мене вашу дочку?
– Я-то згоден, – похмуро кивнув батько. – Але, тільки… Зачекай, а ви документи в РАЦС ще не відносили?
– Ні.
– Чудово. Тоді так. Перш ніж подати заяву, ти повинен написати мені папірець.
– Який папірець? – знову не зрозумів В’ячеслав.
– Зобов’язання.
– Тату, – вже з тривогою в голосі промовила дочка.
– Я не з тобою розмовляю, – відмахнувся від неї Валерій Дмитрович і знову втупився в нареченого. – Ти повинен написати мені клятву, що проживеш з моєю Танею хоча б рік.
– Рік?
– Ага. Перш ніж побіжиш подавати на розлучення.
– Тату, припини! – нервово вигукнула Таня. – Досить вже влаштовувати свої вистави!
– Бачив, як вона злякалася? – знову посміхнувся Валерій Дмитрович. – Тому що зрозуміла, що її здобич може зірватися.
– Зірватися? – В’ячеслав нічого не розумів. – Яка здобич?
– Жирна. Таня ж розуміє, що тато правий. З її характером жоден чоловік з нею довго не проживе. А ти, хлопче, на вигляд, порядний. Чи тільки на вигляд? Ти порядний?
– Ну, так… – невпевнено відповів наречений.- Ось… І тому мені тебе шкода. Подивися, як вона на мене дивиться. І мовчить. Але мовчить вона тому, що ти поруч. А якби тебе не було, вона б мені таке влаштувала.
– Яке?
– Скандал. Адже вона — вилита її матуся. Знаєш, як та вміла лаятися? Сусіди з будинку навпроти закривали вікна від переляку, щойно вона тут відкривала рота. А потім вона пішла і залишила мені доньку.
Але я тоді лише перехрестився. Тому що я зрадів. Але рано я радів. Дочка виросла — схожа на неї. Одне тільки радує — вона зі мною в б..ку поки що не лізе. А от чоловіка вона точно — лупцю..тиме всім, що під руку потрапить.
– Тату, тобі не набридло? — Таня дивилася на батька вже з жалістю.
– Що не набридло?
– Не набридло вигадувати казки?
– Які казки? Ти мені сьогодні вранці що влаштувала?
– Я нічого не влаштовувала.
– А хто не хотів їсти те, що я приготував.
– Так я прокинулася раніше за тебе і поснідала. Я ж була сита.
– Ну і що? Я ж для тебе старався, а ти носа відвертаєш! І взагалі… – Валерій Дмитрович раптом знітився, сів поруч зі Славком, відкинувся на спинку дивана і заплющив очі, наче збирався на той світ. – Ось ти вийдеш заміж, кому я буду готувати сніданки?
– Тату, ну, що з тобою? – Таня сіла поруч із ним і обійняла його, наче маленького. – Славко, він же хороший. Я ж тобі про нього розповідала.
– А я? – запитав батько. – Я – поганий?
– І ти хороший. Ти найкращий. Але ж настав мій час, тату. Мені час створювати сім’ю.
– Знаю… – простогнав чоловік. – Але ж ти у мене – єдина… Ти – моя сім’я… Ти підеш, а я… Я залишуся, нікому не потрібний.
– Та ми ж будемо до тебе в гості приходити. А потім ти знайдеш собі якусь жінку…
– Мовчи! – знову застогнав Валерій Дмитрович, розплющив очі й подивився на Славка. – Ти чуєш, що вона каже? Моя дочка готова навіть незнайомій жінці віддати рідного батька, аби тільки він відпустив її заміж!
– Та вже… – раптом хмикнув В’ячеслав і посміхнувся. – А з іншого боку, раптом та незнайома жінка вас прийме і полюбить?
– Мене? Полюбить? – Валерій Дмитрович важко зітхнув. – Це, молодий чоловіче, неможливо.
– Чому?
– Тому що у мене – характер. Ви ж бачите – який я?
– Який?
– Непостійний і нервовий… Мені б радіти треба, що дочка знайшла своє кохання, а я мучуся від ревнощів і душевного болю… Гаразд… Якщо вам потрібна моя згода – отримаєте її. Одружуйтеся на здоров’я.
– Дякую.
– Та нема за що, – махнув рукою Валерій Дмитрович, важко підвівся з дивана і пішов до своєї кімнати.
Коли молоді залишилися самі, вони довго сиділи на дивані, тісно притиснувшись одне до одного, як папуги-нерозлучники. Потім Таня сумно зітхнула і сказала:
– Нам потрібно терміново знайти подругу для тата. І чим швидше, тим краще.
– Будемо шукати, – кивнув Славко.
