– Та заспокойтеся ви! Людини щойно не стало! Гроші ділите, ганьба! Навіть проводжати його не приїхали, з’явилися тільки через тиждень після церемонії, а всім незадоволені! – шикнула на братів тітка Ліда.
Тільки брати заспокоюватися ніяк не бажали. Їм якраз оголосили волю батька: все, що у нього було, відійшло не їм, рідним дітям. А Івану.
Місцевому бродязі, як його всі називали. По ньому навіть не зрозуміти, скільки років було. Деякі жартували: чи то 10, чи то 50. Іван був поза віком. Переїхав у село разом із дядьком. Той майже не ходив, був лежачим. Він з ним возився. Потім і дядька не стало.
Івана ще вважали недоумкуватим. Посміхався не до місця. З доріжок піднімав дощових черв’яків, щоб їх не розчавили. Возився з пташками.
– Блаженний! – виносили вердикт інші.
Ніхто не знав, а Іван не хвалився. Як виніс з вогню одного разу сусідських дітей, там, де раніше жив. А сам вибратися вчасно не зміг. Тоді і ока позбувся, і голові дісталося.
Тут же перебивався тим, що одним допомагав город скопати, іншим щось побудувати. Жив у розваленому будиночку на самоті.
З батьком братів, Наумом Іллічем, зіткнувся одного разу. Той чорніший за хмару йшов – діти вже три роки носа не показували, дзвонили рідко. Онуків не привозили. Невістки вважали, що село міським дітям не на користь. Хотів сам вибратися – всі причину шукали, щоб не пускати.
Соромилися його, чи що? Поїхав сам. До зачинених дверей. І мобільні мовчать, гудок йде. Здалося у молодшого сина завіса колихнулася?
А за що так з ним, не знав. Душу з дружиною в Гену і Віталія вклали. Він їм квартири купив. Правда, обставив цю справу так, нібито його друг допоміг з грошима. Не хотів дітям завчасно про спадщину говорити, щоб не зіпсувати. Гроші, знав, можуть людей змінювати. І поки вчилися, з матір’ю надсилали. І багато. Вони навіть і не питали, звідки. Мовчки приймали.
Як дружини не стало, сумував сильно. Хотілося онуків няньчити, побачити своє продовження, синів.
Того дня він від молодшого сина до старшого в офіс поїхав. Гена його не помітив. Батько вже хотів підійти до нього, а син звернувся до охоронця:
– Дід тут буде ошиватися, сином мене називати. Не пускай. Скажи, що у відрядженні на тиждень.
– Так Геннадій Наумович, тато ж ваш, як не пускати? – здивувався той.
– У мене зараз живуть батьки дружини. Тесть, між іншим, велика людина – в бізнесі обіцяв допомогти. І тут з’явиться мій. Враження зіпсує, у нас ще гості ввечері. Колись відвідаю його. А поки не пускай, – відповів син.
Як обпльований пішов Наум Ілліч. Собі слово дав – дітям більше не дзвонити. Все від них чекав перших кроків та приїзду. Тільки час минав. Телефон мовчав. І все думав він, в чому ж прокол зробив? Любили безмежно. Балували. Допомагали.
Наступивши на гордість і розчарування, знову подзвонив. І почув про справи. Зайнятість. Розмова з кожним із синів зайняла по п’ять хвилин. Скаржився своєму другові, мало не зі сльозами:
– Я ж хотів віддати все їм. І камені, і монети. Тільки вийде, що купую їх? Своїх дітей… Огидно.
– Треба радіти, що таке щастя випало! Не кожному від рідні таке дістанеться. Ти і так вже частину продав, щоб їм житло купити. Даремно сказав, що я грошей дав. Зізнався б, – нарікав приятель.
Але старий був впертим. І ось та зустріч з Іваном. Довго вони на березі сиділи. Наум Ілліч на дітей скаржився. Іван мовчав. Слухав. І все йому то на небо, то на річку показував.
З того часу старий його завжди до себе кликав. І на риболовлю разом ходили, і по дому Іван йому допомагав. Той прямо духом піднявся. Прив’язався до хлопця.
– Іване, ось у мене Гена з Віталіком приїдуть, познайомлю. Вони у мене чоловіки розумні. Мене не стане, тебе не залишать. Хоч і бувають рідко, але рідні ж, – обіцяв йому.
Тільки той, хто нарешті подзвонив батькові, Геннадій, його ентузіазму не поділяв.
– Що? Ти кого там підібрав, тату? Нам ще дурня в родині не вистачало. Слабоумного. Зовсім ти в своєму селі теж, того. Може, тебе влаштувати кудись? Ну, де старенькі живуть? – зареготав Гена.
– Що? Ти це мені, батькові, кажеш? Влаштувати? Гаразд, сину. Не бачити вам з братом нічого. Довго я терпів. Все, що є, Івану заповідаю. І нічого ви зробити не зможете, – кольнуло в грудях, але продовжував говорити Наум Ілліч.
– Що заповідати? Свою халупу? Та мені вона даром не потрібна! – І Гена відключився.
Тільки потім схаменувся – ціни на землю, де був будинок батька, злетіли. Ось він з братом і зібрався до нього спішно їхати. Тільки запізнився. Прийшла телеграма – Наума Ілліча не стало.
– Ми не поїдемо. Не люблю я це… Прощання, сльози. Час мине, там зберемося, – говорив Гена братові Віталію.
Той погодився. А потім друг батька до них нагрянув. Став докоряти. Брати були байдужі. Але коли почули про спадщину, здивувалися. Звідки? Яка?
– А ви що, думаєте? Я йому гроші на ваші квартири дав? І хоч би задумалися, на що ваш батько жив, він же не працював. І вам примудрявся допомагати. Скриня у нього була. Вмісту не бачив. Тільки дуже забезпечений ваш тато. Був, – підсумував той.
Ось тоді брати і кинулися до батька, якого тиждень тому поховали. А їм назустріч Іван, посміхається, руку тягне.
Вони його обійшли з огидою. І тут як відро води на голову – все Івану батько відписав. Не їм.
– За що батько позбавив нас усього? Залишив будинок і скриню чужому одноокому Івану! – кричали брати.
– Та причина проста. Він вам не був потрібен. А в Івана душа світла, серце добре. Він же з Наумом з ранку до ночі поруч був, – посміхнулася тітка.
– За гроші! Знав, що йому дістанеться! – закипів Віталій.
– Ти на Івана подивися. Які гроші? Він беззлобний, – дорікнула братам тітка.
Папери Наум Ілліч так склав – не підкопаєшся.
Довелося синам їхати. А потім прийшов лист від Івана. Він запрошував їх у гості. З дітьми.
– Якусь капость задумав! Але поїхали, подивимося, що у спадкоємця на думці! – резюмував Геннадій.
Приїхали вони з дітьми, синами-однолітками, Костиком і Льонею на тиждень. А залишилися на місяць. Багато часу Іван з ними проводив. Розмовляв. Гуляли всі разом. І говорив Іван теж багато, що було зовсім не схоже на нього. Тільки що, так і залишилося таємницею.
А потім він теж папери оформив. На Костика і Льоню. Відмовився від усього на користь рідних онуків Наума Ілліча. З села поїхав. Куди? Ніхто не знав.
Кожного літа тепер приїжджають Геннадій і Віталій. Самі на себе не схожі. Все до батька ходять. Там тихо. Ягідки на пагорбі ростуть, квітів повно якихось дивовижних, різнокольорових. Сидять та плачуть. Чоловіки здорові, а плачуть. За життя не було часу. Та й не хотілося. А тепер зрозуміли. Тільки ось пізно. Живих треба любити. І обіймати.
Втім, тітка Ліда впевнена – все бачить звідти, з небес Наум Ілліч. І радий, що діти хоча б зараз до нього повернулися. Завдяки Івану.
– Тату… Нам не треба нічого. Ні грошей, ні того, що ти залишив. Що ж ми ось так. Тату, – лають себе Віталій і Геннадій.
Зараз вони шукають Івана. Скрізь. Щоб виконати останню волю батька. І жити всім разом, у мирі та злагоді, як він і хотів.
Спеціально для сайту Stories
