Василь все ретельно обдумав.
Він думав довго. Хлопці в гуртожитку навіть вирішили, що Василь захворів.
Але він не захворів, він думав.
Все обдумавши, Василь вирішив діяти.
Одягнув нову сорочку, яку мама йому пошила для особливих випадків, сіру в рубчик, її тітка Варвара звідкись привезла відріз тканини, ось мама і пошила Василю сорочку.
Піджак, звичайно, одягнув, хотів краватку, та не став, хоча треба було б, для солідності.
Черевики начистив до блиску, стрілки монетками навів на штанях, як дядько Толя, мамин брат, він моряком служив, три роки на кораблі, ось як він вчив.
Купив торт “Пташине молоко”, він підробляв вантажником у магазині, тітоньки його всі любили, ось тортик йому і підсунули, а як же, велику справу Василь задумав.
Звали його магазинні німфи залишатися в місті, але Василь твердо вирішив повернутися додому.
Там мама одна, вона вже в літах, старші сестри роз’їхалися, хто куди, а він, Василь, при мамі. Батька вже давно немає, після народження Василя не стало. Так що додому, в село поїде.
Залишилося одне питання вирішити і все, їхати можна.
Василь підійшов до дверей гуртожитку і засоромився чогось, навіть долоні спітніли, привітався з комендантом, вічно сплячою бабою Людою, піднявся на другий поверх широкими сходами, пройшов углиб коридору, знайшов потрібний номер кімнати і постукав.
– Вітаю, дівчата.
-Привіт, -протягнула руда і веснянкувата Галя, реготуха і пустунка, – хто це до нас тут.
– Галина вийди, мені поговорити треба, з Лілею.
– Говоріть, я не заважаю, – сказала Галя і сіла на стілець, поклавши ногу на ногу.
– Вийди, Галю, – благально просить Василь.
– Подумаєш, Лілю, кричи, якщо щось…
Галя пішла, крутячи стегнами і поглянула на Василя так, що той забув усі слова.
Василь готувався ретельно, готувався, три доби, думав, чи правильно він чинить, і вирішив, що правильно, так, так і треба.
Він і раніше дивився на дівчину з цікавістю.
Вона була якась тиха, на відміну від бойових і голосних подружок, ніби непомітна.
А як посміхнеться, у Василя серце завмирає і по тілу ніби проходить тепла хвиля… Соромився підійти до неї Василь, так і ходив би колами, та випадок один стався з ним.
По суті з ними…
З хлопцями Василь не дуже здружився, вони цуралися мовчазного і великого Василя, цуралися, але поважали.
Цього разу Василь прислухався до балаканини хлопців і тому, що промайнуло ім’я Лілі, тієї самої дівчини.
Тому Василь і прислухався.
-Що, справді Лільку, – запитує хтось із хлопців у веснянкуватого, рудого дурня і ледаря Дімки.
-Ага, а вона що задумала, я каже в положенні, одружуватися треба.
-Ну, а ти чого?
-Ні, ну я до чого? Сама повинна головою думати, у мене наречена вдома, між іншим дочка зоотехніка, мені вже тепле місце тесть майбутній пригрів, у нього там з головою все гаразд, а я такий приїхав з дружиною.
Та й хто вона така, ніхто, з дитбудинку, чого з неї взяти…
Все в очах у Василя потемніло, не пам’ятає сам, як опинився біля того рудого Дімки.
-Чого брешеш?- Насупившись каже, – навіщо дівчину ганьбиш?
-Ти що, Василю, зовсім чи що?
-А того, не вірте йому, хлопці, він все бреше, він не був з Лілею, і взагалі… Ліля моя дівчина.
Сказав і сам ошалів від своїх слів.
Хлопці ж, знаючи, що Дімка базіка-ледар, повірили Василю.
Звичайно, така новина миттю рознеслася між хлопцями і дівчатами. Василь бачив Лілю, здалося йому, що дівчина подивилася на нього з вдячністю.
А може так Василю просто здалося. Ось і вирішив він зробити дівчині пропозицію, відтоді й думав.
Йому подобалася тиха і спокійна дівчина, мамі теж повинна сподобатися, про таку невістку вона і мріяла, коли говорила, що Василь спокійний, та поступливий і дівчину б йому таку ж…
Загалом, Василь відкашлявся, дивиться на Лілю, та червона сидить.
Ну і завів він свою мову здалеку, дівчина витріщається на нього, нічого не може зрозуміти.
Тут Галя з-за дверей виглянула:
-Та ну тебе, Василю, – каже. – Лілька, чого сидиш, підеш за Василя заміж?
-Підслухала чи що? – почервонів хлопець.
-Якби не я, то б сидів і бурмотів. Ну? За розум візьмешся, за хорошого хлопця вийдеш заміж чи за цим пустоголовим будеш сумувати?
-Ні за ким я не сумуватиму, – спалахнула Ліля, ти ж знаєш мою біду, Галю…
Сказала дівчинка і сльозами залилася.
-А це не біда, Лілечка, – каже Василь, – яка ж це біда? Це щастя! Ти про дитину чи що?
Плаче Ліля, сльозами заливається.
-Ти Василю,- каже, – хлопчик дуже хороший, якби ти раніше до мене підійшов.
Якими словами засипав, мед в вуха лив, ніколи ніхто мені слів не говорив кохання, а тут…
Сама винна, знаю, та він же мені в неземній любові клявся, говорив закінчимо навчання і поїдемо, в Одесу, у нього там дядько.
Мріяв, як весілля в Одесі грати будемо, – залилася сльозами Ліля, – а потім… потім по…ю назвав, сказав, що не його дитина, гроші сунув, щоб переривання зробила
Стискає Василь кулаки, плаче Галя, шкода їй подружку…
-Так що, Василю, велике тобі спасибі, що заступився тоді за мене, низький уклін тобі, ніколи не забуду твоєї доброти і чесності, якщо син народиться, твоїм ім’ям назву, та й доньку теж. Дякую, Василю…
-Ти це, ось що… Моя це дитина, правда, Галю? І ти моя жінка, кохана. Завтра підемо і заяву подамо, а поки давайте чай пити, ось так, – сказав Василь і витер долонею спітніле чоло.
Приїхав Василь у село не один.
Дівчину-дружину з собою привіз, з приданого у неї валіза одна, та живіт великий.
Жінки як давай шепотітися, ось так Василь, ось так мамин синок, дивись — який спритний.
Мати спочатку погано прийняла Лілю, мабуть, здогадувалася про щось. Вголос не говорила, але ніби й не помічала дівчину.
-Мамо, ти ніби й не рада, – питає Василь.
-Ну ось своїх зробиш, виховаєш, тоді й будеш думати, радий ти, чи ні…
Сказала мати, як відрізала, і пішла в дім, грюкнувши дверима.
А молоді тихо зажили.
Ліля виявилася хорошою кравчинею, шила всім. Синочок народився в строк, Василь попросив Лілю назвати його Іваном, так звали його батька, Івана Петровича.
Мати раз підійшла і все, глянула на хлопчика і губи стиснула. З тих пір намагалася не підходити до хлопчика, так якщо Лілі куди треба, то мовчки залишиться. Вона все більше мовчала.
А чутка про хорошу кравчиню рознеслася по всьому району, ну і з того села, звідки Дімка родом, жінки приїхали, сукні собі пошити, одна з них з Лілею вчилася, впізнала її, ну і випалила комусь зі своїх, що мовляв Василь -то рогатий, чужого дитя няньчить.
Дізналися про це в селі, якась бабуся спритна, прибігла до матері Василя, так, мовляв, і так, онучок не твій, Василь осел з рогами, жени її, щоб вона не ганьбила вас.
А треба сказати, що в матеріальному плані життя матері з Василем з появою Лілі стало набагато кращим.
Зрозуміло, що з’явилися й заздрісники, а тут таке дізналися, звичайно, треба змусити їх вигнати негідницю.
Мати Василя вислухала все, розправила фартух з оборками і веселим зайчиком на кишеньці і каже, дивлячись в очі гості:
– Ну, по-перше, ослів з рогами не буває.
А по-друге, чий би бичок не стрибав, а телятко наше все одно.
А тих, хто буде погано говорити про мою сім’ю, прокляну.
Ти знаєш, що моя мати була ворожкою, дивися, іди з Богом і всіх попередь… Слово моє міцне, справа моя міцна, іди…
Як біжить та бабуся, ніг під собою не чує, озирнутися боїться, хто їх знає. Адже говорили про матір тієї старої різне…
А свекруха, нахмурившись, пішла до невістки.
-Василь знає?
Ліля мовчки кивнула головою, а потім і розповіла все.
Пожувала мати губами, взяла Івана на руки і пішла з ним у кімнату, казки розповідати.
Увечері Василь приходить, дивиться, мати з дружиною сидять поруч, сімейний альбом дивляться.
-Ось бачиш, донечко, всі з нашої, моєї сторони, всі були руді, а моя бабуся, була вогненна, ти поглянь, поглянь, -показує вона чорно-білу світлину Лілі, – так що не переживай, люба, в прапрабабусю Іван, в прапрабабусю…
Довге життя прожили Василь з Лілею, трьох дітей виховали, не було пристрасної і палкої любові між ними, була любов тиха, та така тепла, що всім, хто поруч знаходився, було тепло від тієї любові.
Була взаємна повага, порядність і тиха радість від того, що кохана людина поруч. І діти їх так своє життя будують, і онуки, а тепер вже і правнуки.
Спеціально для сайту Stories
