Світлана лежала в лікарні вісімнадцяту добу. Вона навчилася вимірювати час не за годинником — він плив однаково повільно вдень і вночі, — а за тріщиною на стелі, яка за ці дні не подовжилася ні на міліметр.
Артем закашлявся. Світлана підхопилася, схопила сина на руки, притиснула до себе. Кашель був сухий, виснажливий. Малюк згинався в її руках, намагаючись вдихнути, і не міг.
— Тихо, маленький, тихо, — шепотіла вона, відчуваючи губами його гаряче чоло.
Температура трималася під сорок третю добу. Лікарі говорили, що пневмонія — річ вперта, що потрібно чекати, що антибіотики працюють не відразу. Артем схуд так, що Світлана боялася його купати — здавалося, вода зламає ці тонкі, як сірники, руки і ноги.
Сусідку по палаті підселили два тижні тому. Ольга. Жінка років сорока з немовлям, яке, на відміну від Артема, майже не плакало. Ольга була мовчазною. Не віталася першою, не питала, як справи, не пропонувала чай. Тільки дивилася. Света спиною відчувала цей погляд. І сама не заговорила.
— Матусі, на уколи! — медсестра просунула голову в двері і зникла в коридорі.
Света кивнула в порожнечу і знову втупилася в телефон. На рахунку було мінус п’ятсот гривень. За квартиру борг за три місяці. Аліменти від колишнього чоловіка приходили раз на два місяці і завжди різні — то три тисячі, то п’ять. Місяць тому її звільнили.
Начальниця сказала прямо: «Світлано, ми не можемо тримати співробітника, який живе на лікарняних. Шукай іншу роботу». Сім років вона там пропрацювала. Сім років.
Вона дивилася на сина. Сині повіки, прозора шкіра, худі пальці. Їй хотілося вити. Але в палаті була чужа жінка, і Света мовчала, тільки гладила Артема по голові.
Лерка.
Думка прийшла несподівано і здалася рятівною. Лерка — найкраща подруга, двадцять років знайомі. Разом закінчили інститут, разом ревіли на кухні, коли їх кидали хлопці. Лерка вийшла заміж за Ігоря, у нього мережа магазинів. Якщо хто і може допомогти, то тільки вона.
Света натиснула виклик.
Лера взяла трубку відразу, ніби чекала.
— Светка! — закричала вона так, що довелося відсунути телефон від вуха. — Ти де? Ми в Одесі! Уявляєш? Ігор, поклади ще креветок, ці з часником!
З динаміка линув чужий, ситий світ: дзвін посуду, музика, жіночий сміх. Там пахло морем і їжею. Тут — хлоркою і ліками.
— Леро, привіт, — Света ковтнула. — Я в лікарні з Артемкою. Пневмонія.
— Господи, знову? — в голосі подруги промайнуло роздратування, але одразу ж потонуло в захваті. — Слухай, ми в люксі живемо! Три кімнати, джакузі. Ти б бачила цей захід сонця!
— Леро, мені допомога потрібна. — Света заплющила очі. — Може, Ігор візьме мене бухгалтером? Я ж хороший фахівець, ти знаєш. Хоч на пів ставки.
У трубці стало тихо. Було чутно, як Лера комусь каже: «Ігор, замов ще ігристого».
— Алло? Ти мене чуєш? — Света злякалася, що зв’язок обірвався.
— Чую. — Голос Лери змінився, став чужим, колючим. — Світлано, ну ти чого? Ігор же принциповий: ніяких подруг на роботі. Тим більше ти з дитиною. Ти ж через тиждень знову в лікарню попросишся. Я йому такі проблеми створювати не буду.
— Лера, я впораюся. Чесно. Я буду ночами сидіти, якщо треба. У нас борги, Артему ліки потрібні…
— Ой, все, — перебила Лера. — У всіх борги. Думаєш, нам легко? Ігор ґарує як кінь. Ми взагалі вперше за три роки вибралися.
— Я не відпочивала п’ять років, — тихо сказала Света.
— Ну а хто винен? — Лера вже не приховувала злості. — Треба було народжувати від нормального чоловіка, а не від Павла. Я тобі казала. Ти не слухала. Тепер розгрібай. А на мене свої проблеми не вішай. Я тобі що, благодійний фонд?
Света мовчала. Слова б.ли сильніше за ляпаси.
— Ми ж подруги, — видихнула вона. — Ти хрещена Артема.
У трубці знову задзвенів келих. Лера крикнула комусь: «Ігор, чому так довго!» — і повернулася до розмови:
— Подруги? — вона хмикнула. — Слухай, я тобі краще фото скину. Сукня на мені — закачаєшся. Ти дивися і радій за мене. А про роботу навіть не згадуй. Я Ігорю такі питання не задаватиму. Все, бувай, цілую. Ой, ігристе несуть! Біле, сухе, як ти любиш. Пам’ятаєш, ми раніше на лавочці по…ейн пили? А тепер дивися як. Бувай!
Короткі гудки.
Світлана сиділа, притискаючи до себе сплячого сина, і не могла поворухнутися. «Як ти любиш», — дзвеніло у вухах. Вона любила біле ігристе. Лера пам’ятала. Пам’ятала — і не допомогла.
Телефон замигав повідомленнями. Одна фотографія, друга, третя. Лера в червоній сукні на тлі моря. Лера з келихом. Лера з Ігорем, який жує креветку. Накритий стіл, квіти, дорогий посуд. Підпис: «За твоє здоров’я, подруго! Одужуйте».
Света засунула телефон під подушку. Артем схлипнув уві сні, вона похитала його, не відкриваючи очей. Плечі тремтіли, але вона мовчала, тільки гладила сина по спині.
— Наплакалася?
Голос розрізав тишу. Світлана підняла голову. Ольга сиділа на своєму ліжку, схрестивши руки на грудях, і дивилася на неї. Погляд був все той же — важкий. Але в напівтемряві палати Світлана раптом побачила в ньому щось ще. Не холод. Втома.
— Вибач, розбудила, — вичавила Світлана, витираючи щоки.
— Не розбудила. Я не сплю. — Ольга кивнула на подушку, під якою лежав телефон. — Подруга?
Світлана кивнула.
— Найкраща.
— І що найкраща? — Ольга говорила спокійно, ніби питала час. — Послала?
— Типу того. Сказала, що чоловік на роботу не бере. І що я сама винна, що народила від невдахи.
— Красиво. — Ольга помовчала. — А на фото вона красива?
— Дуже. В Одесі.
— А ти тут з хворою дитиною і без грошей. І вона тобі фотки надіслала, щоб ти подивилася.
Світлана мовчала. Виправдовуватися не хотілося.
— Слухай сюди. — Ольга нахилилася вперед, і її голос став жорсткішим. — Працювати зараз можеш? Дистанційно.
Світлана нерозуміюче дивилася на неї.
— У мене фірма. Вантажоперевезення. Ми з чоловіком. Він директор, я контролюю фінанси. — Ольга говорила швидко, діловито. — Головний бухгалтер пішла в декрет місяць тому. Потрібна заміна. Брати сторонню людину ризиковано — там доступ до рахунків, до документів. Потрібен той, кому я буду довіряти. Ти два тижні у мене на очах. Я придивилася.
Світлана мовчала, не вірячи.
— Ви ж мене зовсім не знаєте.
— Знаю. — Ольга посміхнулася без радості. — Ти ночами не спиш, дитину тягаєш, на життя не скаржишся, лікарів не дістаєш. А коли тебе подруга н.жем у спину тикає — ти не кричиш, не кидаєшся, а плачеш у подушку, щоб нікого не розбудити. Мені такі люди потрібні.
Вона говорила рівно, але пальці на мить стиснули край ковдри так, що побіліли кісточки. Світлана перехопила цей жест і раптом зрозуміла: Ольга не просто розповідає. Вона знає, про що говорить.
— Мене двадцять років тому так само кинули, — сказала Ольга, дивлячись у вікно. — З дитиною в гуртожитку сиділа, їсти нічого. Подруга вийшла заміж за багатія і навіть не подзвонила — боялася, що я буду просити. Я вижила. Сама. Працювала, вчилася, в люди вибилася. Тепер допомагаю тим, хто виживає.
Вона перевела погляд на Свету.
— Роботи багато. Зарплата в п’ять разів більша, ніж ти, напевно, отримувала. Плюс премії. Але якщо підведеш — вилетиш. Я жорстка.
— Я впораюся, — сказала Света глухо. — Чесно. Я буду ночами…
— Ночами не треба. — Ольга хитнула головою. — У тебе дитина хвора. Мені працівник потрібен живий, а не зомбі. Домовимося так: два дні в офісі, решта з дому. Якщо син захворіє — попереджаєш, працюєш віддалено. Я не звір.
Світлана дивилася на неї і відчувала, як сльози знову підступають до очей. Інші сльози.
— Я… я не знаю, як вам дякувати, — прошепотіла вона. — У мене півроку нічого не виходило. Я вже думала…
— Припини. — Ольга відвернулася до вікна. — Зробиш справу — подякуєш.
Вона взяла телефон з тумбочки, набрала номер.
— Толя, привіт. Бухгалтера знайшла. Так, тут, у лікарні. Зі стажем, хороша. Я відповідаю. Ввечері прийдеш? Фруктів принеси. Багато. І яблук обов’язково. — Вона глянула на Свету. — Света, яблука любиш?
— Люблю, — тихо сказала Света.
— Чув, Толя? Вона любить яблука. І ігристе візьми. Біле, сухе. Відзначимо. Не питай навіщо — пронесеш. Ти в пологовий будинок до мене мандарини з ко…ком проносив, а тут звичайна лікарня. Все. Чекаю.
Ольга відключилася і вперше за два тижні посміхнулася — втомлено, але тепло. Света дивилася на неї і мовчала. Слова були не потрібні.
У палаті стало тихо. Артем сопів уві сні, за стіною плакала чужа дитина. За вікном темніло.
Світлана взяла телефон з-під подушки, відкрила листування з Лерою. Переглянула фотографії — море, посмішки, келихи. Написала одне повідомлення: «Не дзвони мені більше». Відправила і натиснула «заблокувати».
Потім відкрила галерею і видалила всі старі фото. Ті, де вони з Лерою смішні, молоді, щасливі. Видалила і нічого не відчула. Тільки порожнечу, в яку поступово втікало щось нове.
Вона перевела погляд на Ольгу. Та сиділа біля вікна, гладила свою сплячу дівчинку і дивилася в темряву. Світлана раптом подумала, що не знає, як звати цю дитину.
— Ольго, — тихо покликала вона.
Ольга обернулася.
— А як вашу дочку звати?
Ольга помовчала, потім посміхнулася — зовсім трохи.
— Віра.
Світлана кивнула.
— Гарне ім’я.
Вона подивилася у вікно. За ним починався світанок.
Перший за багато днів, який не хотілося пережити, а хотілося зустріти…
Спеціально для сайту Stories
