Тетяна Іванівна сиділа у своєму холодному будиночку, в якому пахло вогкістю, давно ніхто не прибирав, але все рідне, добре знайоме, тут вона господиня, тільки сили витрачені на переживання, не знає з чого почати.
Від образи стискається серце, сліз вже немає, всю дорогу плакала.
Рідні стіни лікують, думала вона, і душа одужає з часом.
У пальто і теплій шапці сиділа, руки і ноги холодні. Поклавши голову на стіл, Тетяна Іванівна почала згадувати своє життя.
Найдорожче, що у неї є – донечка Катя. Хвора вона з народження була, чоловік все говорив: “Не жилець дочка, що ти ночами не спиш, ліками годуєш, краще здорову дитину на світ приведи!”
А як? Цю-то ледве до терміну доносила, в сорок два роки на світ привела, вже й не думала, ніяк не виходило, двох на ранньому терміні втратила, вже й не сподівалася на жіноче щастя.
Незабаром чоловік пішов до іншої, в сусіднє село перебрався, нова дружина йому сина народила, про хвору дочку він і чути не хотів.
А Катя підростала, з кожним роком ставала міцнішою, красивішою. Мати й не помітила, як дівчинка її дорослою стала, багато турбот лежало на плечах жінки: працювала в колгоспі сумлінно, домашнє господарство одній важко було тягнути, дочка допомагала, але без чоловіка важко в селі.
Мати з ними жила, пізніше і свекруха перебралася, коли важко одній жити стало. Сватався до Тетяни Іванівни вдівець, але не прийняла вона його, соромно перед донькою.
Як можна чоловіка в дім привести, ніхто їм не потрібен, заміжня була, дівчинку народила, ось і все, заради Каті жити треба. Та й дві бабусі з нею, свекруха вже встати з ліжка не могла, важко з нею, то попити просила, то на інший бік перевернути.
Катюша освіту отримала, чоловіка хорошого зустріла, по коханню заміж вийшла. А через два роки після весілля Ганнуся народилася.
Катя не хотіла вдома сидіти, та й гроші не зайві, іпотеку ще платили. Стала вона маму благати:
– Мамо, моя дорога, переїжджай до нас, і тобі веселіше, і нам допоможеш, бабусі вже на тому світі, тобі одній погано.
– Ні, Катя, у мене корова, кішка стара, город, як я залишу свій будинок?
– Продай вже цю корову, вона й молока мало дає, що шкодувати її, а кішку сусідка візьме, баба Ганна добра, не відмовить, через тиждень чекаємо на тебе!
Не могла вона своїй кровиночці відмовити, хто ж і допоможе, як не рідна мати. Корову і кішку сусідка взяла, син, невістка і онуки з нею живуть, допомагають, за будинком доглянути обіцяли.
Так Тетяна Іванівна і переїхала до міста. Дочка з зятем на роботі допізна, вона з онукою погуляє, погодує, ще й вечерю приготувати встигне.
Ганнуся дуже на маму свою схожа, бабуся її обожнювала, днями і ночами разом були, на щастя, дівчинка майже не хворіла.
У чотири роки Катя вирішила віддати дитину в дитячий садок, дитині потрібно розвиватися, спілкуватися з однолітками.
А ось до матері ставлення різко змінилося, зять вічно незадоволений приходив, Катя говорила, що з чоловіком свариться часто через матір, онуку бабуся розпестила, неслухняна дитина росте, в садок зі сльозами йде, бабусю любить більше, ніж рідну матір.
Тетяна Іванівна ходила сама не своя, зрозуміти не могла, що не так, але не очікувала, що від рідної дочки таке почує:
– Ти, мамо, нам більше не потрібна, їдь додому, Ганнуся в садок ходить, іпотеку ми виплатили, сама бачиш, у двокімнатній квартирі тісно, та й тобі ж так краще буде.
Не очікувала, що так вийде, та хіба можна таке матері сказати.
Речей небагато, швидко зібрала, на автобус ще встигала, про одне думала, тільки б не розплакатися, Ганна ззаду ходила, просила бабусю погуляти сходити.
Зять відвіз на автовокзал, мовчки висадив, навіть не попрощався, та що зять, дочка з кухні не вийшла, хоча любить, це точно знає материнське серце, швидше за все, плакала, не хотілося, щоб мати її в сльозах побачила.
Ось так і опинилася вдома. На вулиці почався дощ, від такої погоди стало ще холодніше. Тетяна Іванівна немов крізь сон почула грубий голос і лайки. У будинок увійшла сусідка.
– Ой, Таню, це ти? Я вже подумала, що твій будинок хтось вирішив обікрасти. Привіт! Чому ти сидиш у темряві, нумо вставай, ходімо до нас.
Давай-давай, моя Надька млинці пече, посидимо, поговоримо, скільки ж років не бачилися.
Сусідка майже тягла Тетяну Іваніну за руку і все розповідала:
– Мої онуки вже ходять до школи, добре вчаться, не балуються, а твоя корова цього року подарувала нам теличку, ми вирішили залишити її на заводі, сама побачиш, яка красуня, не можна таку продавати, можеш собі взяти.
Діти з радістю зустріли, як рідну, кішку притягли, розповідали, яка вона розумна і ласкава. Муся муркотіти почала, впізнала свою господиню.
Тепер хотілося плакати від радості, що не одна, слухає історії про село, про веселе життя великої і дружної родини, всі сміються, а головне, ніхто не запитав, чому повернулася, не попередила заздалегідь.
Син сусідки після вечері сказав:
– У нас будинок великий, ти, тітонько Таню, поки у нас поживи, навіть не думай відмовлятися, не відпустимо. Я дах підлатаю, дрова привезу, та й піч замазувати доведеться, трубу почищу.
Ось як підлатаю твій будинок, тоді, якщо захочеш, перейдеш, а, може, у нас сподобається, так і залишишся.
Худенька старенька сиділа посміхалася, їй так тепло стало, душу зігрівала людська доброта.
Спеціально для сайту Stories
