— Неси гаряче, чого там вовтузишся?
Голос Ростислава Гавриловича прогримів із їдальні так, що на кухонній полиці задзвеніли кришки від каструль.
Олеся вимкнула духовку. Зняла з рук прихватки, кинула їх на край обробного столу.
З самого ранку на ногах. Ні присісти, ні перепочити. Запечена телятина з часником, пироги з капустою, три види закусок, домашні соління з погреба.
У суботу свекор зібрав керівництво обласного автодору. Приїхали начальники дільниць, геодезисти, старші виконроби. Солідні чоловіки за п’ятдесят, звиклі ситно їсти й голосно сперечатися про кошториси.
Олеся підхопила важку металеву тацю з м’ясом. Вийшла до їдальні.
За масивним столом сиділи семеро гостей.
Ростислав Гаврилович сидів на чолі, розправивши плечі. Вишиванка розстебнута на два ґудзики. На лацкані піджака виблискував значок почесного будівельника України.
— А ось і м’ясо! — гучно оголосив свекор.
— З розмахом зустрічаєш, Гавриловичу, — відгукнувся головний геодезист Василь Петрович. — Стіл просто міністерський.
— Авжеж! — самозадоволено хмикнув Ростислав Гаврилович. — У справжнього господаря все має бути найвищої якості. Цей маєток я особисто звів від фундаменту до гребеня даху. Сам креслив креслення, сам вкладав кожну гривню!
Олеся поставила тацю посередині столу.
Тарас сидів на самому краю, ближче до серванта. Чоловік поспішно крутив у пальцях паперову серветку. Очі бігали від своєї тарілки до тарілки батька. Ні погляду на дружину, ні найменшої спроби допомогти.
— Щось м’ясо знизу підсохло, — причіпливо кинув свекор, ткнувши виделкою в край запеченого шматка. — І запізнилася ти. Гості вже нарізку доїли. У пристойному домі треба рухатися жвавіше!
— Телятина запікається сорок хвилин, — відповіла Олеся.
Вона розправила рукави в’язаної кофти. Спина гуділа після роботи біля плити, але голос звучав сухо.
— Менше за цей час не можна. М’ясо буде сирим біля кістки.
— Ти мені ще лекції тут почитай, — нахмурився Ростислав Гаврилович. — Сказано подавати швидше, значит швидше. Поміняй тарілки у Василя Петровича, бачиш, соус капнув.
— Тарас може подати чисті тарілки, — сказала Олеся.
Вона поглянула на чоловіка. Тарас сховав голову в плечі.
— Тату, я зараз переставлю, мені не важко…
— Сиди на місці! — обірвав його батько.
Ростислав Гаврилович грюкнув долонею по столу.
— Чоловіки обговорюють справи, а жінка подає. Дивися, вирішила перед гостями роздавати вказівки!
За столом одразу стало ніяково. Виконроб Михайло почав розглядати кінчик своєї виделки. Василь Петрович відкашлявся в кулак.
— Ростиславе Гавриловичу, — сказала Олеся. — Я готувала обід на вісім осіб з шостої ранку. На прохання вашого сина.
Вона зробила паузу, дивлячись свекру прямо в обличчя.
— І тільки тому, що ви обіцяли перевести його в бригаду на будівництво нової розв’язки. Давайте дотримуватися меж.
Обличчя свекра налилося темно-червоним рум’янцем. Жили на шиї надулися. При підлеглих йому посміли зробити зауваження.
— Межі?! — свекор підвівся, навалившись животом на стіл.
— Тату, не треба, — пискнув Тарас.
— Замовкни! — гримнув Ростислав Гаврилович на сина.
Свекор знову повернувся до Олесі.
— Ти мені про межі будеш співати? У моєму домі? Ти в моєму домі звичайна нахлібниця, от і знай своє місце!
У кімнаті запала важка тиша.
— Скажи спасибі, що взагалі під цей дах пустили! — продовжував тиснути свекор. — Прийшла з валізкою на все готове, а гонору на три міністерства! Живеш з милості, ще й рот відкриваєш!
Олеся стояла біля серванта. Пальці стиснулися на краю дерев’яної полиці.
Сліз не було. Лише гірке, пекуче усвідомлення, до якої міри все прогнило.
Вона поглянула на чоловіка. Тарас сидів мовчки. Він розглядав край скатертини, боячись підняти очі на розлюченого батька. Жодного слова. Жодного жесту на захист дружини.
Два роки тому цей заміський будинок стояв покинутою цегляною коробкою.
Крокви мокли під осінніми дощами. Газова труба стирчала біля паркану, без підключення та проєкту. На першому поверсі вологий вітер пронизував порожні віконні прорізи.
У Ростислава Гавриловича тоді закінчилися всі гроші. Банк відмовив у черговому кредиті через прострочення за старою карткою.
Тоді свекор приїжджав до їхньої орендованої квартири двічі на тиждень.
«Олесю, ти ж провідний кошторисник, у тебе голова на плечах! — ласкаво співав він на маленькій кухні, підсуваючи до неї тарілку з яблуками. — Ти ж продала квартиру тітки в Полтаві — вклади гроші в справу! Навіщо їм лежати на депозиті під інфляцією?
Доведемо садибу до ладу, дах накриємо, опалення підключимо. Це ж усе вам з Тарасиком залишиться! Родове гніздо!»
Олеся дванадцять років підраховувала обсяги та кошторисні відомості в шляхобудівельній компанії. У солодкі обіцянки родичів вона ніколи не вірила.
Вона погодилася вкласти півтора мільйона гривень від продажу спадщини лише за однієї умови: офіційного договору про безвідсоткову позику, посвідченого нотаріусом.
Ростислав Гаврилович тоді ображався. Хапався за серце, кричав, що рідна сім’я не повинна жити за папірцями. Але гроші взяв. Власноруч вписав паспортні дані, суму у гривнях та пункт: повернення в повному обсязі за першою письмовою вимогою позикодавця.
Минулої осені будівництво завершили.
Свекор першим заселився в будинок. Оформив свідоцтво про право власності виключно на себе. А потім почалося: «Ви у мене в гостях», «Тарас тут господар за правом, а ти поводься скромніше».
Олеся засунула руку в кишеню в’язаної кофти.
Там з учорашнього вечора лежав щільний, двічі складений аркуш.
Вона підійшла до столу.
Ростислав Гаврилович уже гучно видихнув через ніс. Він вважав інцидент вичерпаним. Взяв пузату пляшку, щедро налив собі вишневої наливки аж до самих країв келиха.
— Ось так, хлопці, — оголосив він гостям із кривою усмішкою. — Жінку треба відразу на місце ставити. Вип’ємо за дім! За господаря!
Олеся зупинилася прямо перед ним.
Вона розгорнула документ . Так, щоб кожен побачив верхній рядок з жирними літерами.
Поклала аркуш на поліровану дерев’яну поверхню столу. Прямо перед тарілкою свекра.
Край аркуша миттєво намокнув у калюжі розлитої наливки.
— Пийте, Ростиславе Гавриловичу, — тихо сказала Олеся. — Тільки не за свій рахунок.
Свекор моргнув. Його погляд ковзнув по рядках.
Василь Петрович підвівся з місця, поправляючи комір.
— Що це таке? — запитав геодезист, вдивляючись у гербову шапку бланка. — «Договір безвідсоткової позики на суму 1 500 000 гривень з зобов’язанням повернення…» Гавриловичу, ти позичав у невістки?
Ростислав Гаврилович здригнувся всім тілом. Спробував прикрити аркуш долонею, але рідина вже просочила папір, і жирні підписи та гербова печатка проступили назовні.
— Це дурниця! — заговорив свекор. Його обличчя вкрилося сірими плямами. — Сімейні розрахунки! Ми між собою домовлялися, жартома!
— Тут немає ніяких жартів, — сказала Олеся.
Вона оглянула затихлих гостей.
— Тут вказана сума. Півтора мільйона гривень. Рівно стільки коштували металочерепиця, двоконтурний котел, прокладка труб на двох поверхах і зовнішнє утеплення. Усе оплачено грошима від продажу квартири моєї тітки.
— Олесю, замовкни! — вигукнув Тарас. Він підхопився зі стільця, ледь не перекинувши графин. — Ти з глузду з’їхала, що таке говориш при людях?!
— Сядь, Тарасе, — перервала його Олеся.
Вона навіть не підвищила голос, але чоловік слухняно опустився назад.
— Нехай твої колеги знають, на що здатний твій батько-директор.
Олеся знову поглянула на свекра. Той сидів нерухомо, вчепившись пальцями в край столу.
— Без цих грошей тут досі б вітер гуляв у порожніх цегляних стінах, — сказала вона. — А тепер я нахлібниця?
— Я тобі ці гроші частинами віддам, коли зможу! — почав Ростислав Гаврилович. Панська гордовитість з нього злетіла. — Чого ти скандал влаштовуєш перед чоловіками? Совість у тебе є?!
— Пункт четвертий, — чітко промовила Олеся. — Повернення всієї суми за першою письмовою вимогою. Я вимагаю. Термін — рівно місяць.
— Звідки мені взяти такі гроші за місяць?! — свекор викрикнув пронизливим голосом. — Ти з глузду з’їхала, дівко?!
— У вас у дворі стоїть новий японський пікап, — відповіла Олеся. — Продайте його або оформіть під нього заставу в банку. Ви ж любите розповідати, що справжній господар вирішує будь-які питання.
Вона повернулася до гостей.
— Смачного, товариші-будівельники. Пироги на плиті, м’ясо гаряче. Пригощайтеся, поки господар добрий.
Олеся вийшла з їдальні.
Вона піднялася на другий поверх по дерев’яних сходах.
У спальні дістала з шафи дорожню сумку з щільної тканини. Відкрила верхню шухляду комода, дістала свій паспорт, диплом, трудову книжку. Склала теплі речі, білизну, штани, пару светрів.
Знизу доносився приглушений гул голосів. Через пару хвилин заскрипіли стільці — гості поспішно збиралися. Ніхто не став доїдати м’ясо.
У кімнату як вихор влетів Тарас.
Він зачинив за собою двері, притиснувся спиною до косяка.
— Що ти наробила?! — прошепотів він, розбризкуючи слину. — Ти зганьбила батька перед усіма! Василь Петрович завтра розповість про це всьому управлінню! Як я піду на планерку в понеділок?!
— Підеш на своїх двох, — не обертаючись, відповіла Олеся. Вона застебнула блискавку на сумці.
— Ти взагалі нормальна? — Тарас зробив крок до неї, простягнувши руки. — Батько розлютився, ну буває у нього! У нього тиск двісті, він на таблетках сидить! Треба було перетерпіти, промовчати! Навіщо ти цей папірець витягла?!
— Щоб нагадати, хто тут нахлібниця, — спокійно сказала Олеся.
— Він би нам другий поверх віддав! — заскиглив чоловік. — Ми б тут жили, ні про що не турбувалися! Навіщо ти все руйнуєш через дурниці?!
Олеся перекинула ручки сумки через плече.
Вона пильно подивилася на чоловіка.
— Тарасе, тобі тридцять три роки. За два роки ти жодного разу не перечив батькові. Коли він обливав мене брудом, ти відводив погляд. Коли він вимагав, щоб я щовихідних ґарувала на його банкетах, ти шепотів: «Потерпи, Олесю, він же обіцяв переведення на об’єкт».
— Я старався заради сім’ї!
— Ти старався заради себе, — відрізала вона. — Хотів і татові догодити, і на чужих грошах у панському особняку пожити. Отож, лавочка закрилася.
Олеся пішла до виходу зі спальні.
— Олесю, стій! Куди ти підеш?!
Вона спустилася до передпокою.
Ростислав Гаврилович стояв біля вішалки. Гості вже поїхали, у дворі стих шум моторів.
Свекор тримався за серце, обличчя залишалося багряним.
— Ні копійки ти не отримаєш, — прохрипів він, перегородивши їй дорогу до виходу. — По судах затаскаю! В управлінні скажу, що ти документи вкрала!
— Не раджу, Ростиславе Гавриловичу, — сказала Олеся. — Договір нотаріальний, свідки сиділи за столом. Якщо через тридцять днів гроші не надійдуть на мій рахунок у банку, копія потрапить на стіл керуючому разом із розрахунком ваших кошторисних накруток щодо об’єкта на об’їзній.
Вибирайте, що вам дорожче — машина чи пенсія з ганьбою.
Свекор відкрив рота, але слова застрягли у нього в горлі.
Олеся накинула куртку, зняла з гачка шарф і вийшла на ґанок.
На дорозі біля воріт уже блимало жовтими вогнями викликане таксі. Водій допоміг закинути сумку в багажник.
Олеся сіла на заднє сидіння.
Машина рушила, шурхочучи гравієм по сільській дорозі в бік Києва.
Минуло два місяці.
Ростислав Гаврилович ризикувати не став. Скандал перед самим виходом на пенсію лякав його сильніше, ніж втрата автомобіля. Свекор взяв у банку кредит під заставу свого пікапа.
Всі півтора мільйона гривень до копійки повернулися на рахунок Олесі у визначений термін.
Характер свекра, звісно, не змінився ані на йоту.
По управлінню поширилися чутки, ніби колишня невістка обманом витягла з літнього будівельника останні заощадження. Щоправда, колеги, які були на тому суботньому банкеті, при цих розмовах лише посміхалися собі під ніс і швидко переводили розмову на роботу.
Олеся орендувала затишну двокімнатну квартиру за п’ять хвилин ходьби від проєктного бюро. Придбала зручний диван, книжкові полиці, повернулася до звичної роботи без нічних чергувань біля чужої плити.
Тарас з’являвся тричі.
Приходив до бюро, переминався з ноги на ногу на тротуарі, ховав руки в кишені куртки. Скаржився на суворий характер батька й благав почати все спочатку.
— Розумієш, Олесю, батько тепер кожен куб газу рахує, — скаржився він під час останньої зустрічі біля зупинки. — Кричить з ранку до вечора. На другому поверсі навіть опалення відключив, щоб заощадити. Злий як собака. Повертайся, га? Ми ж сім’я.
Олеся застебнула пальто.
— Сім’я, Тарасе, це коли один за одного горою стоять, — відповіла вона. — А ти два роки під столом відсиджувався. Ось і сиди там далі, разом із татом.
