Фізично Олександра більше нічого не відчувала. Лише глухий, пекучий біль у душі. Вона не могла зрозуміти, де опинилася і що з нею сталося.
Жінка озиралася в розгубленості. Навколо не було ні горизонту, ні землі, ні неба. Все зникло, крім густого, сизого туману, що огорнув її з усіх боків.
— Ласкаво просимо у вічність, — промовив чийсь спокійний, але тривожний голос.
І в ту ж секунду Олександра згадала все. Кожну деталь — як автомобіль вийшов з-під контролю, злетів з дороги, як його перевернуло в повітрі і як фінальний удар перетворив її життя на уламок.
— Ні! Я не готова! — закричала вона. — У мене чоловік, дитина… мама тяжко хвора! Я їм дуже потрібна! Прошу, поверни мене! Я віддам тобі все, що завгодно!
— Цікава пропозиція… — пролунало з ледь помітною усмішкою, яку Олександра немов відчула шкірою.
— Я допоможу. Але попереджаю: шанс буде, але навряд чи ти сама його реалізуєш. І ціна за це буде жахливою. Повір, я дуже добре знаю, яким буває пекло…
— Благаю, хто б ти не був, зроби це! Допоможи мені!
— Добре. Мені дійсно цікаво. Я розділю твою душу на чотири частини. Три залишаться з тобою, а одну заберу собі — як заставу.
Даю тобі рівно годину. Подивимося, на що ти здатна. Хоча у мене є підозра: ти зовсім не знаєш себе…
Олександра поспішно вийшла з дому — потрібно було встигнути до вечора, поки не почалися затори. Сина треба було забрати з дачі у свекрухи.
Біля її машини сиділа пом’ята, скуйовджена ворона з підбитим крилом. Побачивши жінку, вона незграбно, з болем застрибала їй назустріч.
— Ви на машині? — підлетіла сусідка, тримаючи в руках хустку. — Довезіть нас до ветклініки, я заплачу. Вона сама не виживе…
Але Олександра поспішала — час тиснув.
— Викличте таксі, мені зараз не до поранених птахів, — різко відповіла вона.
Ворона не відступала, каркала, не давала пройти, металася під ногами, ніби кликала на допомогу. Але Саша лише роздратовано відштовхнула її ногою і сіла в машину.
Завела двигун і поїхала, навіть не обернувшись. Сусідка залишилася стояти в повному сум’ятті. Птах зник…
На останній заправці, вже майже в дорозі, Олександра вийшла заправитися. Коли вона зібралася повернутися в авто, дорогу їй перегородила худий вуличний собака.
Він винувато махав хвостом, дивився в очі, ніби благав — і, злегка притиснувши вуха, поповз до Саші, потягнувши за край її штанів.
— Забирайся! — викрикнула жінка і відсмикнула ногу.
Але собака не пішов. Він залишалася поруч, дивився знизу вгору, чіплявся за кожну секунду. Запах мокрої шерсті, бруду, бліх — все це викликало у Саші огиду.
— Відчепися, мерзота! — викрикнула вона і штовхнула тварину. Пес відлетів, а жінка, відчувши різкий біль у боці, закрилася в машині і, не думаючи більше про собаку, поїхала.
Серветка, руки — все дезінфікувала на ходу. Фу. Тільки цього не вистачало — ще щось підчепити. То птах, то пес… суцільні проблеми.
Траса була жвавою. Машини гуділи, мчали в обидва боки. Олександра розслабилася і додала швидкості. Але розслабитися до кінця їй не вдалося.
Прямо посеред дороги метався білосніжний кошеня. Маленький, запилений, переляканий. Вона точно побачила — він благав очима. Очима, в яких було все: страх, надія, прохання.
«Це мені здалося… не може бути…» — сказала собі Саша. Але заднє дзеркало відбило, як кошеня сіло і склало лапки — ніби в благанні.
— Адже пропаде… чого він сюди вийшов?
Щось всередині здригнулося. Захотілося розвернутися, забрати малюка, хоча б прибрати з траси. Але… немає часу.
Вона глянула на годинник — минуло 58 хвилин з моменту виходу з дому. Їй не до кошенят, у неї і свого життя не вистачає. Але все ж обернулася…
Кошеня бігло за машиною. Воно щосили намагалося її наздогнати. Маленьке, тендітне, відчайдушне…
«Ні! Досить!» — відрізала Саша подумки і переключилася на дорогу. На неї чекають справи. Їй не до тварин. Нехай хтось інший їх рятує. Не вона.
Через пару хвилин машину занесло. Виск шин, втрата контролю — і потім… щільний, в’язкий, сірий туман. І в ньому знову пролунав той самий голос — тепер хрипкий і єхидний:
— Чому ви, люди, весь час звалюєте провину на мене? Я ж навіть дав тобі шанс. Цілих три.
Всі вони були перед тобою.Ти могла просто зупинитися. Просто допомогти. Птах, собака, кошеня… Адже це була ти. Це твої частинки, твоя ж душа, яка кричала тобі: «Зупинись!»
Голос затих. Тепер він звучав тихіше, з болем:
— Знаєш, як рідко хтось використовує ці шанси? За століття — одиниці. Але коли це трапляється, я радію. Тому що повертаю їм їхню четверту частину.
Повністю. І доля у таких людей вже ніколи не буває колишньою…
Олександра хотіла щось сказати, щось заперечити, але з туману до неї вже простягнулися чорні, кошлаті лапи з кігтями…
P.S. Наступного разу, коли ви пройдете повз нужденного — людину, тварину, неважливо — зупиніться.
Можливо, це саме ваша душа кричить вам: «Зупинись!» Адже вона вже знає, що попереду…
Спеціально для сайту Stories
