Він підійшов у кафе до дівчини, яка сиділа на самоті й попивала гарячу каву. Аромат кави вда.ив йому в ніс. Трохи зніяковівши, він звернувся до дівчини:
— Дівчино, добрий день, недобре красти серед білого дня, — тихо, але виразно промовив він.
– Що? – дивлячись на нього з подивом, запитала вона, очі повільно округлялися, – я не злодійка, Ви мене з кимось плутаєте.
– Ні, не плутаю, – вже впевненіше відповів він. – Ось Ви взяли, прямо посеред дня, і прямо зараз вкрали моє серце!
– Начиталися в інтернеті, як потрібно знайомитися з дівчатами, — з презирством сказала вона. – Як же це банально.
– Банально, але чесно, — трохи зморщивши ніс, відповів він. І далі запитав її:
– А Ви вірите в кохання з першого погляду?
– Кохання взагалі не існує. Ні з першого, ні з десятого погляду, — сердито відповіла вона.
– Дозвольте купити Вам склянку води? Кажуть, після кави обов’язково треба випити склянку води, — не вгамовувався він.
– По-перше, відійдіть, чоловіче. А по-друге, я від незнайомих чоловіків не приймаю подарунків.
– А ось і чудово, мене звати Сергій і тепер я для Вас не «незнайомий чоловік», — посміхнувся він, і, побігши, приніс склянку води, і вже сміливіше сів поруч із нею.
– Ви мені справді дуже сподобалися, не відганяйте мене, давайте познайомимося. І, вибачте, я не встиг купити вам квіти, бо йшов за вами аж із парку, — заговорив він ще сміливіше.
– То ви стежили за мною? — ще більше зсунувши брови від злості, запитала вона.
– Ні, не стежив, просто йшов за Вами, щоб не втратити Вас з поля зору, — просто відповів він.
– Навіщо Вам зі мною знайомитися? Може, я жінка легкої поведінки? — вже посміхаючись, запитала вона.
– Самотня дівчина, що сидить на лавочці в парку і читає книгу? Я бачив, і ця книга аж ніяк не збірка анекдотів чи щось на зразок «Як стати стервою!». Та годі! Ніколи не повірю, — посміхнувся він.
Після цієї розмови були довгі, затишні вечори в кафе, прогулянки в тому ж парку, вони довго сиділи на тій лавці і весело сміялися. Він зізнавався їй у коханні, вона відповідала йому взаємністю.
Іноді вони ввечері сиділи на траві, в парку, дивилися на зоряне небо і будували плани на майбутнє. Він хотів четверо дітей, двох хлопчиків і двох дівчаток, вона наполягала на трьох, і неважливо якої статі. І під час розмови він завжди ніжно, але міцно тримав її за руку.
Настав день, коли він повів її до вівтаря. Вони сяяли від щастя. Кожен присутній потай від інших заздрив їм, скільки любові й ніжності було в їхніх очах.
А біля вівтаря, крім обов’язкових слів, він шепотів їй на вухо: «Ти – моя Весна! Ти – моє повітря, без якого я не можу жити! Ти – мій Всесвіт».
Життя текло, як і у всіх людей. Перші роки вони працювали разом. Ввечері зустрічалися вдома. Він ніколи не забував принести з собою букет квітів і подарувати їй, щоб подарувати їй радість і зняти трохи втоми робочого дня.
У день знайомства кожного місяця він дарував їй якийсь подарунок або запрошував її в ресторан. Це було їхнє улюблене число.
Але були й звичайні дні, коли то його, то її щось дратувало, але вони вміли обходити гострі кути.
– Ти знову розкидав свої шкарпетки по кімнаті? Скільки це ще триватиме? Скоро у нас буде дитина, і ось так ти хочеш стати зразковим батьком? – обурювалася вона.
– Кохана, я втомився після роботи, ну, нехай полежать ще десять хвилин, поки я відпочину, а потім я покладу їх у пральну машину. – Тільки не кажи, що ці шкарпетки можуть нас посварити, – посміхаючись, відповів він їй.
Про себе лаючи себе за те, що ледь не посварилася з ним через шкарпетки, вона підійшла до нього, поцілувала в щоку і пішла прибирати шкарпетки.
– Кохана, заспокой свого малюка! І так був дуже важкий робочий день, а тепер ще й вдома цей нескінченний галас, – злісно кричав він у її бік, намагаючись трохи подрімати на дивані.
– Між іншим, це й твоя дитина! Плід нашої з тобою Любові! А ти не замислювався, що він теж любить тебе і, можливо, саме зараз кличе тебе, бо скучив? – з посмішкою й без злості відповідала вона йому.
У такі моменти наставала його черга, про себе лаяти себе, і, вставши з дивана, він неодмінно спершу йшов до неї, щоб обійняти, поцілувати, потім брав малюка на руки, який миттєво переставав плакати. Вже за кілька секунд, нарізаючи моркву для супу, вона чула веселе гукання та сміх дитини.
Скільки б вони не сперечалися в молодості, все склалося так, як хотіла вона. У них було троє дітей — старший син і дві дівчинки, які росли в любові і вчилися у батьків любити та поважати людей, природу, життя.
На золотому весіллі було близько ста гостей. Вони разом сиділи на найпочеснішому місці залу, немов на троні. Гості веселилися, виголошували тости, танцювали. Раптом один із гостей попросив мікрофон і запитав:
– Наші любі бабуся й дідусь, відкрийте нам секрет, як можна було стільки років прожити разом, жодного разу не посваритися і завжди зберігати любов та вірність одне одному?
Він повільно підвівся, спробував випрямити вже згорблену спину, розправив плечі, наскільки це було можливо, а вона, лагідно дивлячись на нього, поправила йому піджак. Він взяв у руки мікрофон, голосно прокашлявся і сказав:
— Одного разу, дуже давно, я побачив у парку дівчину, яка сиділа на лавці й читала книгу. Я ніколи не говорив тобі, кохана, — повернувшись, він звернувся до неї, — ти читала повість Ернеста Гемінґвея «Старий і море», я відчував, що ти перечитуєш її не вперше, і відразу зрозумів, наскільки глибока й ніжна твоя душа, раз ти готова знову й знову переживати за старого.
Тут він зрозумів, що відхилився від своєї основної думки, і знову повернувся до залу, а вона ніжно дивилася на нього і посміхалася.
– Отже, – і коли я її побачив, у цю мить вона мимоволі вкрала моє серце. Вкравши тоді, вона його досі й не повернула мені, – сміючись, продовжував він. – І з тієї самої миті я шалено закохався в неї. Вона стала для мене моєю весною! Весною – восени, весною – і лютою зимою!
Вона стала моїм натхненням! Вона стала моїм повітрям, без якого я не міг жити! – і, повернувшись до неї, ніжно взявши її за руки, він повторив: – Ти – моє повітря, кохана! Ніколи не забувай про це!
Через рік її не стало.
Він щовечора ходив у той парк, сидів на тій самій лавочці, у руках тримав маленьку книжечку «Старий і море» та її фотографію. Перехожі, що проходили повз, могли чути, як він розмовляв із фотографією, ніжно гладячи її старими руками.
Через півроку пішов і він. У нього не стало Весни, і у нього закінчилося повітря.
