– Подивіться, який мій синочок Сергій гарний, – жінка показувала на візок.
Тільки візочок був порожнім!
Один чоловік покрутив пальцем біля скроні. Інший здивовано знизав плечима. А незнайомка, яка гуляла в парку, знову підходила до людей. Причому візочок був розгорнут так, що спочатку не було видно, є там хтось чи ні. І люди реагували, відгукувалися. А потім нічого не розуміли.
– Ви що, знущаєтеся? Або це такий жарт! Матуся, де ваша дитина? У візочку у вас нікого немає! – пирхнула дівчина на високих підборах.
– Ну, що ж ви таке говорите! Як немає? Ось же він, мій Сергій. У своїй улюбленій шапочці з зайчиками. Кучерики видно. Це він у тата кучерявий. А оченята мої, зелені. Розумник такий! Зубки різалися, так інші вередують, а мій ні. Все з посмішкою переносив. І ласкавий такий, – продовжувала розповідати незнайомка.
Вона нахилилася до візка, погладила рукою порожнечу. Судячи з рухів, щось зав’язуючи.
– Шапочка розв’язалася у Сергійка! – підвела очі.
Її співрозмовниця спочатку приголомшено мовчала, а потім зі словами:
– Божевільна! – кинулася швидко в протилежному напрямку.
А незнайомка присіла на лавочку. Знову нахилилася до візочка і почала співати пісеньку.
Поруч на лавочці сиділи двоє. Бабуся і зовсім молоденька дівчина з згортком на руках.
– Бачила? Хоча так-то вона нормальна, абсолютно нешкідлива! – звернулася старенька до дівчини.
Та круглими від подиву синіми очима спостерігала за тим, що відбувається.
– З іншого боку, не дай Бог нікому такого пережити, як їй. Вона ж всю сім’ю втратила. Батька, матір, чоловіка, сина, якому було трохи більше року. Вони на дачу поїхали. А Софія закінчувала справи, вирішила наступного дня приєднатися.
Ну і все. Водій заснув на зустрічній смузі. Потім ще дивувалися, чому вона не плаче зовсім? А потім зрозуміли. Вона не змогла пережити потрясіння. І щось, мабуть, клацнуло в голові.
Їй здається, що нічого не сталося. І що її син живий. Бере візочок, гуляє з ним. Качає на руках порожнечу. Ой, бідна, – і старенька, крекчучи, підвелася і пішла далі.
Дівчина мовчала. І раптом з неприязню поглянула на свого сплячого малюка. Їй хотілося залишити його прямо тут і бігти, куди очі дивляться.
У неї не було рідних. Сирота. Сталося велике кохання. Тільки батько дитини її кинув. І коли народила, та до нього прийшла, виштовхнув за двері з криком:
– Забирайся і дитину мені більше не показуй. Сто років він мені не потрібен, вирішила народити, тягни лямку! Я грошей давав на переривання!
Жити було ніде. Грошей не було. У пологовому будинку вмовляли не відмовлятися від сина. Мовляв, дивись, який він у тебе здоровенький та гарний.
Дала себе вмовити. А тепер шкодувала.
– І чому, хто любить дітей, їх забирає небо? А ти ось тут, зі мною. А мені так хочеться від тебе позбутися! – і молода мати роздратовано поклала згорток поруч.
Малюк прокинувся і заплакав. Але їй навіть в руки його брати не хотілося.
– Голодний, погодуй. Давай я тебе закрию! – пролунав голос поруч.
Дівчина, її, до речі, звали Олей, побачила ту незнайомку з порожнім візком.
У неї був абсолютно осмислений погляд. Тільки очі здавалися порожніми. Оля підкорилася.
Малюк незабаром задоволено засмоктав і знову заснув. Оля мовчала. Їй хотілося плакати. А потім раптом випалила:
– Хочете, я вам його віддам? Оформіть там все. Я підпишу. Він хороший. Тільки я його не люблю. І мені зовсім нема на що жити. Може, заберете? – і вона простягнула згорток жінці.
Та сумно посміхнулася і похитала головою.
Олі хотілося крикнути, що ніякого Сергія у неї в візочку немає. Вона що, через уявну дитину їй відмовляє?
– Ти можеш потім пошкодувати про свої слова. Але буде пізно. Діти – це найдорожче, що є. Ручка дитини в твоїй – найцінніші хвилини. Поцілунок і слово «мама» – те, заради чого варто жити. А проблеми всі можна подолати, повір. Мене звати Софія. А тебе?
– Оля.
Вони розговорилися. Подув вітер. І Софія запропонувала Олі покласти дитину в свій візочок. У Олі коляски не було.
Її з квартирою обдурили. Останні заощадження вкрали. А придане дитині вона думала, батько купить. Але той їх мало не зі сходів спустив.
І вона підкорилася. І раптом злякано піднесла руку до рота, вголос прошепотіла:
– А як же ваш… Сергій. Це ж його візочок.
– Синочок не проти. Нехай полежить твій малюк. Як його звати? – відгукнулася Софія.
І Оля, яка ще не встигла придумати дитині ім’я, раптом прошепотіла:
– Сергій.
Софія заплакала. Мовчки. І відвернулася вбік.
А потім запропонувала Олі піти до неї додому. Чаю попити. Так, власне, і жити її залишила.
Так буває…Коли доля зводить разом людей, які можуть допомогти один одному.
Зневірена і заплутана дівчина, яка мріє позбутися дитини. І майже збожеволіла від втрати близьких жінка, яка занурилася у світ ілюзій, щоб хоч якось жити, ходити, дихати.
Саме в цей час і на це місце ангели привели своїх підопічних. І жити їм було на що. Батько Софії був великим керівником. Вона сама від справ поки що відійшла. Але повернулася до них незабаром.
З Олею вони стали як сестри. І та з тремтінням згадує, як хотіла віддати Сергійка…
Він робить зараз перші кроки, цей чудовий малюк. Софія стала його хрещеною. Вона обожнює хлопчика. Поступово відпустила свого сина. Позбувшись уявного образу.
Вона як і раніше сумує за рідними і близькими. Але з’явилася нова ниточка, яка веде по життю – Сергій і Оля.
Вони гуляють втрьох. Малюк у яскравому комбінезоні міцно тримається за дві руки дорогих йому людей – мами і хрещеної. І посміхається їм, показуючи ямочки…
Спеціально для сайту Stories
