– Ти навіть ще не дружина, а він уже на твоїй шиї сидить! – Валентина Петрівна з гуркотом поставила тарілку з котлетами на стіл. Ксенія здригнулася і опустила очі в свою тарілку, де остигали макарони. У кухні запала тиша, яку порушувало бурчання кота.
– Мамо, ну що ти… – Ксенія ніяково поправила пасмо волосся, що вибилося з-за вуха. – Ми просто живемо разом, це нормально. Зараз всі так роблять.
– Всі! – пирхнула мати, витираючи руки об фартух. – А всі, значить, і дурнями бути повинні? Три місяці минуло, як він до тебе переїхав. І що? Роботу знайшов?
Валентина Петрівна сіла навпроти дочки, присунула до себе салатницю з олів’є. Ксенія мовчки колупала виделкою макарони, уникаючи материнського погляду.
– Він шукає, – тихо промовила вона. – Просто зараз складно знайти щось підходяще…
– Підходяще! – мати похитала головою. – А платити за квартиру тобі одній, мабуть, зовсім не складно.
***
Після незручної розмови з матір’ю Ксенія довго не могла заснути. Слова Валентини Петрівни застрягли в голові: «На твоїй шиї сидить».
Вранці, збираючись на роботу, вона намагалася не шуміти – Діма спав, розкинувшись на ліжку.
В офісі бухгалтерії міської поліклініки Ксенія рутинно розносила рахунки за статтями. Третій рік на одному місці, зарплата невелика, але стабільна — вистачає на орендовану однокімнатну квартиру на околиці і продукти. Якщо економити, звичайно.
— Знову замислилася? — Олена поставила поруч чашку чаю. — Все через вчорашнє?
Колега і єдина подруга знала все. Ксенія зітхнула:
— Мама перегинає палицю. Дмитро не ледар, він шукає себе. Вчора показував сайт, який робить для замовника.
— Замовника, який не платить?
— Це для портфоліо.
Олена помовчала, потім обережно сказала:
— Ксюш, може, твоя мама права? Ти сама скаржилася минулого тижня — прийшла з температурою, а він навіть чаю не заварив. І посуд не миє, хоча вдома цілий день.
— Він зайнятий проектом…
— Три місяці зайнятий? — Олена похитала головою. — Пам’ятаєш, як все починалося? Дмитро обіцяв, що це тимчасово, поки знайде нормальну роботу. Казав, що допомагатиме з прибиранням, готуванням. А що в результаті?
Ксенія мовчала. У підсумку вона платила за все: квартиру, комуналку, продукти, навіть за інтернет, без якого Дмитро «не може працювати». Вечорами готувала вечерю, у вихідні прала і прибирала. А Дмитро сидів за ноутбуком, зрідка показуючи черговий макет або недописаний код.
— Я люблю його, — тихо сказала Ксенія.
— Я знаю. Але кохання не повинно бути в одні ворота.
***
Слова Олени не виходили з голови весь тиждень. У п’ятницю Ксенія тягла з магазину два важких пакети — Дмитро попросив купити курку і ще купу всього для «особливої вечері», яку збирався приготувати.
Ручки пакетів врізалися в долоні, спина нила після робочого дня. Піднявшись на четвертий поверх, вона штовхнула двері плечем.
Дмитро сидів за комп’ютером у навушниках, захоплено клацаючи мишкою. На столі — порожня чашка і обгортки від шоколадок.
— Я хочу їсти, — не обертаючись, кинув він. — Ти щось приготуєш?
Ксенія повільно опустила пакети на підлогу. Курка, овочі для салату, спеції — все, що він просив вранці, обіцяючи здивувати її кулінарними здібностями.
— А особлива вечеря?
— А, я загрався. Потім якось.
Вона мовчки розбирала продукти, засовуючи курку в морозилку. «Потім» не настане ніколи, вона це вже зрозуміла.
У неділю батьки покликали її на дачу. Батько копав грядки під картоплю, мати накривала на веранді до чаю. Ксенія допомагала з посудом, коли батько прямо запитав:
— Донечко, ти щаслива?
— Тату, не починай…
— Ми не проти Дмитра, — м’яко сказала мати, наливаючи чай. — Але він живе за твій рахунок. Це ненормально, Ксюш. Скільки можна?
— Чоловік повинен забезпечувати сім’ю. Або хоча б намагатися.
— До речі, — Валентина Петрівна дістала телефон, гортаючи контакти, — Марина Іванівна шукає менеджера в рекламне агентство. Початкова позиція, але з перспективами. Зарплата невелика, але стабільна. Я можу зателефонувати, замовити слівце.
Увечері Ксенія передала пропозицію Дмитру. Він відірвався від чергової гри, невдоволено поглянув.
— Хлопчиком на побігеньках? — він скривився, відкидаючись на спинку крісла. — Серйозно? Я ж програміст, а не офісний планктон. Папірці перекладати за копійки?
Щось всередині Ксенії остаточно зламалося. Вона дивилася на нього — неголеного, в розтягнутій майці з плямами, з пачкою чіпсів на столі поруч з клавіатурою — і вперше подумала: «А що, якщо мама права? Що, якщо він ніколи не зміниться?»
***
Після розмови про роботу в агентстві минув тиждень. Діма демонстративно не розмовляв перші два дні — їв на самоті, занурившись у телефон, йшов у кімнату, ледь Ксенія з’являлася на кухні.
Потім зробив вигляд, що нічого не було, знову почав просити добавки за вечерею і розповідати про нові вакансії, які «ось-ось розглянуть його резюме». Ксенія мовчки готувала, кивала і йшла на роботу раніше, щоб не снідати разом.
У суботу вранці в двері наполегливо подзвонили, три рази поспіль. Ксенія відкрила — на порозі стояла Галина Сергіївна з картатою сумкою, від якої пахло випічкою.
— Ксюшенька, люба, я скучила! — жінка обійняла її і пройшла в квартиру, не чекаючи запрошення.
Діма вийшов з кімнати в трусах і майці, потираючи очі.
— Мамо? Ти чого приїхала? Попередити не могла?
Галина Сергіївна окинула поглядом немиті тарілки на журнальному столику, розкидані шкарпетки сина біля дивана, порожні банки на підвіконні. Погляд зупинився на втомленому обличчі Ксенії — темні кола під очима, стиснуті губи.
— Синку, давай поговоримо прямо, — вона пройшла на кухню, дістала з сумки згорток. — Ти обтяжуєш Ксюшу. Дівчинка працює з ранку до вечора, а ти сидиш вдома.
Дмитро завмер у дверному отворі. Мати продовжувала, методично розкладаючи пиріжки з капустою на великій тарілці:
— Повернися додому, га? Я і приготую, і виперу, поки ти шукаєш роботу. У мене місця багато, кімната твоя стоїть. А то дівчинка зовсім змучилася. Хіба так можна?
Ксенія відчула, як рум’янець заливає щоки. Соромно було нестерпно — що майбутня свекруха бачить їхнє життя, що доводиться вислуховувати це.
— Тітонько Галя, все нормально…
— Та яке нормально! — жінка сплеснула руками. — Ти подивися на себе! На роботі ґаруєш, вдома ґаруєш.
— Іноді мені справді здається, що я одна тягну все на собі, — вирвалося у Ксенії несподівано для неї самої.
Дмитро дивився то на матір, то на дівчину, стискаючи кулаки. У кімнаті запала тиша, яку порушувало лише гудіння старого холодильника і цокання настінного годинника.
— Гаразд, — глухо промовив він, відводячи погляд. — Піду на цю співбесіду. У понеділок. Спробую.
Галина Сергіївна задоволено кивнула і потягнулася за чайником:
— Ось і розумник. А тепер давайте чай пити, бо пиріжки охолонуть. Ксюшенька, сідай, я сама все зроблю. Відпочинь хоч трохи.
***
Після візиту Галини Сергіївни Дмитро три дні ходив похмурий, але на співбесіду все-таки пішов. Повернувся злий, кинув портфель у кут.
— Взяли, — буркнув він. — У відділ продажів. Завтра виходжу.
Ксенія не повірила своїм вухам. Цілий місяць вмовлянь, скандалів, сліз — і раптом так просто?
Перший тиждень видався важким. Дмитро приходив додому після сьомої, падав на диван і скаржився на начальника-самодура, тупих клієнтів, незручний офіс. Але в п’ятницю приніс конверт.
— Ось, — простягнув Ксенії. — Аванс. Десять тисяч.
Вона тримала гроші в руках і не знала, що сказати. Вперше за три місяці він приніс додому зарплату.
— Давай закупимося на вихідні, — запропонував Діма. — Я список склав.
У суботу вони разом пішли в супермаркет. Дмитро котив візок, вибирав овочі, навіть згадав купити пральний порошок, який закінчився пару днів тому. Біля м’ясного відділу зупинився:
— Візьмемо свинину? Я в неділю посмажу з картоплею.
Ксенія кивнула, не вірячи тому, що відбувається.
Недільного ранку прокинулася від запаху смаженої цибулі. На кухні Дмитро в її фартуху різав м’ясо.
— Не вставай, — крикнув він. — За півгодини буде готово!
Вона сиділа за накритим столом — він навіть серветки дістав — і дивилася, як Діма розкладає по тарілках картоплю з м’ясом. Неуміло, криво, але старанно.
— Нормально вийшло? — запитав він, сідаючи навпроти.
— Смачно, — чесно відповіла Ксенія, хоча м’ясо було трохи жорстким.
Всередині боролися два почуття: полегшення від того, що він нарешті взявся за розум, і страх — а раптом це ненадовго? Раптом через тиждень-другий все повернеться на знову?
***
Минув місяць з того недільного обіду. Дмитро тримався — щодня йшов на роботу, навіть отримав першу повну зарплату. У п’ятницю ввечері Ксенія нервувала, накриваючи на стіл — батьки обіцяли зайти в гості.
— Може, червоного купити? — Дмитро поправляв скатертину. — Твій батько червоне ж любить?
Дзвінок у двері. Валентина Петрівна увійшла з пирогом, батько — з пакетом фруктів.
— Дмитре, як робота? — мати Ксенії посміхалася щиро, без колишньої напруженості.
— Втягуюся, Валентина Петрівна. Начальник суворий, але справедливий. Наступного тижня обіцяли відсоток з продажів додати.
За вечерею Діма розпитував батька Ксенії про його роботу на заводі, уважно слухав поради щодо спілкування з клієнтами. Навіть пожартував пару разів вдало.
— Каву зварю, — запропонував він, коли доїли пиріг. — Ксюша навчила в турці правильно робити.
Поки Дмитро гримів на кухні, батько тихо сказав:
— Ну, видно, хлопець зібрався. Молодець.
Валентина Петрівна кивнула:
— Я рада, що все налагодилося. Головне — не зупинятися.
Ксенія дивилася, як Дмитро акуратно розливає каву по чашках, і відчувала, що напруга спадає. Може, у них дійсно все вийде.
***
Батьки пішли після десятої, залишивши на столі порожні чашки і крихти від пирога. Дмитро збирав тарілки, відносив на кухню — тепер це стало його звичкою після вечері.
Ксенія сиділа на дивані, підібгавши ноги, дивилася, як він возиться з посудом. Дивне відчуття — бачити його таким домашнім, звичайним.
— Я пишаюся, що ти взявся за розум, — тихо сказала вона.
Дмитро обернувся, витираючи руки рушником.
— Напевно, мені справді був потрібен струс. — Він підійшов, сів поруч. — Дякую, що не вигнала. Інша б давно послала.
— Думала про це, — чесно зізналася Ксенія.
— Знаю. І мала право.
Вони сиділи мовчки, пліч-о-пліч. За вікном гуділи машини, у сусідній квартирі увімкнули телевізор.
— Завтра день зарплати, — сказав Дмитро. — Давай квартплату навпіл ділити?
Ксенія кивнула, відчуваючи, як щось тепле розливається в грудях. Не ейфорія, ні — спокійна впевненість, що тепер вони впораються. Удвох. По-справжньому удвох.
Спеціально для сайту Stories
