Була п’ятниця. Вже починало темніти, а Іван тільки повертався з ферми додому. Стежка, якою він йшов, проходила повз автобусну зупинку, де Іван помітив незнайомого чоловіка, який сидів на лавці і відсутнім поглядом дивився на горизонт.
– Привіт, – за сільською звичкою привітався з незнайомцем Іван. – Ти чого тут сидиш?
– Автобус чекаю, – спокійно відповів чоловік.
– Який автобус? – здивувався Іван.
– Який-небудь.
– Ти чого, друже, під градусом?
– На жаль… – зітхнув незнайомець. – Хотілося б мені, але я, на жаль, не вживаю.
– Так? – з повагою здивувався Іван. – А чи знаєш ти, милий чоловіче, що автобусів сьогодні в нашому селі вже не буде?
– Не буде? – Чоловік недовірливо подивився на Івана. – Чому не буде?
– Тому що основна траса у нас в стороні. До неї майже п’ять кілометрів. До нас автобуси приїжджають строго за розкладом. Останній звідси відходить рівно о дев’ятнадцятій нуль-нуль.
– Так? – Чоловік на кілька секунд замислився, потім пробурмотів: – Ну і добре.
– Що добре? – занепокоївся Іван. – Ти, сам, де живеш?
– В Луцьку.
– І як ти тепер додому добиратися будеш?-ще більше занепокоївся Іван.
– А ніяк. – Чоловік сумно стиснув губи. – Буду до ранку тут сидіти. Вранці перший автобус приїде, я і поїду.
– Як це до ранку? – Іван з подивом дивився на чоловік. – Ти ж тут замерзнеш. Та й тебе, напевно, вдома чекають. Турбуються.
– Ні… – похитав головою чоловік. – Ніхто мене тепер не чекає.
– Чому це?
– А тому що я покинутий.
– Покинутий? Ким покинутий?
– Жінкою. Я з нею півроку жив, а вона… – Незнайомець з сумом зітхнув. – Покинула вона мене.
– Зачекай… – Іван невесело посміхнувся. – А ти тут, взагалі, як опинився?
– Просто. Сів на перший-ліпший міжміський автобус і поїхав, куди очі дивляться. Думав, їду на край світу, а мене сюди привезли. Ех… Як це, виявляється, неприємно, коли ти покинутий…
– І скільки тобі років, шановний покинутий? – з іронією в голосі поцікавився Іван.
– А що? – невдоволено пробурмотів чоловік. – Якщо ви дізнаєтеся мій вік, щось зможе змінитися в моєму житті?
– Може і зможе, – посміхнувся по-доброму Іван. – Так скільки тобі років, бідолашний?
– Ну, тридцять.
– Скільки?! – Іван засміявся. – У тридцять років, і покинутий? Та ні, друже, ти не покинутий.
– Як це не покинутий? – обурився чоловік. – Мене сьогодні відкрито послали на… На чотири сторони. Ви розумієте? Я її кохав, а вона… Зрадниця… Адже вона пішла до іншого.
– Заспокойся, хлопче. – Іван поклав молодому чоловікові руку на плече. – Ти не покинутий. Ти ще не знайдений. Не знайдений хорошою жінкою. Нумо, встань.
– Навіщо? – злякався чоловік.
– Ходімо до мене, ти переночуєш у моєму будинку. А вранці я сам особисто посаджу тебе на автобус, який їде до Луцька. Ти, напевно, ще й голодний?
– Трохи, – кивнув незнайомець.
– Ось і добре. Як тебе звати?
– Микола.
– А мене Іван. Зараз нас з тобою моя дружина нагодує. Вставай, кажу, чого сидиш?
Чоловік неохоче підвівся з лавки, і вони пішли сільською вулицею. Коли до будинку Івана залишалося метрів двадцять, він раптом зупинився і запитав:
– Слухай, Микола, а ти за професією хто?
– Будівельник.
– А який ти будівельник?
– Звичайний. Будую багатоповерхові будинки.
– Так? – Іван з цікавістю подивився на молодого чоловіка. – А, припустимо, полагодити дах у дерев’яного будинку ти зможеш?
– Якщо заплатять, зможу, – знизав плечима чоловік. – Я ж професіонал.
– А якщо не заплатять? – поставив каверзне питання Іван. – Якщо людина дуже хороша, і матеріал у неї будівельний є, але платити їй, поки що, нічим. Чи зможеш ти допомогти, у вигляді благодійності?
Чоловік тут же з підозрою подивився на Івана.
– Бачиш будинок із синіми воротами? – продовжив Іван і показав на будинок, який стояв поруч із його хатою.
– Ось у ньому живе справжня покинута людина, не така як ти. Правда, це жінка. Ольга. Її покинув один нехороший чоловік, залишивши з дитиною на руках.
А в будинку у неї дах протікає. Сам подумай, як їй в такому будинку жити, та ще й з дитиною? Давай-но, зайдемо до неї, подивишся, що можна з цим дахом зробити, щоб весь його не перекривати. Якщо, ти звичайно, і справді, професіонал.
– Ні-ні, що ви! – злякано замахав руками чоловік. – Я до жінки не піду. Я цих жінок тепер бачити не хочу. Вони всі зрадниці.
– Це твої жінки зрадниці, а у нас тут все навпаки. І взагалі, Миколо, я зараз згадав, у мене в будинку нині гостей наїхало безліч, тебе покласти спати ніде.
А в цьому будинку є веранда, і на ній диван є вільний. Тобі ж все одно, де спати, правильно? Головне, щоб тепло було.
– А жінка молода? – ще більше злякався чоловік.
– Та не бійся, вона тебе не з’їсть, – знизав плечима Іван. – Ти тут поки почекай, а я ґрунт перевірю. Ця Ольга – жінка горда, може від несподіванки “дати гарбуза”.
Іван залишив Миколу на стежці, сам підійшов до ґанку і сміливо постукав у двері.
– Олю! Сусідко! Не спиш? Відкрий-но на хвилинку.
Незабаром двері відчинилися, і на порозі з’явилася моложава жінка в теплому халаті.
– Вітаю, дядько Іване, – здивовано привіталася вона з вечірнім гостем. – Яке тут спати? Ще рано. І справ повно. А ви чого? Щось сталося?
– Та я все з приводу твого даху. – почав здалеку Іван. – Він у тебе все тече?
– Поки дощів немає, не тече, – посміхнулася господиня. – А минулого тижня я втомилася відра підставляти.
– Ось і добре. А я тобі людину знайшов, яка може дах полагодити.
– Ой, – зраділа і одночасно злякалася жінка. – Та ви що? Так несподівано. У мене ж поки що немає чим платити. На ринок везти нічого, тільки червень почався.
Ось почну продавати щось з городу, гроші з’являться, тоді можна і будівельників наймати.
– Це зрозуміло, – кивнув Іван. – Але людина ж повинна спочатку подивитися на обсяг роботи. Правильно? Щоб зрозуміти, що і як. І це… – Іван зробив паузу.
– Будівельник наш на останній автобус запізнився. А у мене вдома гості. Може, ти його на веранду пустиш? Переночувати.
– А він тверезий? – через паузу, і з підозрою запитала жінка.
– Він, взагалі, не вживає, – гордо відповів Іван. – Непитущий професійний будівельник.
– Ну, якщо, і справді, не вживає, тоді пущу, – невпевнено, але кивнула Ольга.
– І ти йому чогось перекусити дай. А то він до ранку не дотягне.
– Так і бути, – хмикнула Ольга, – нагодую вашого протеже.
– Миколо, – голосно покликав чоловіка Іван. – Іди сюди, не соромся. Зараз тобі господиня обсяг роботи показуватиме. А потім нагодує і покладе спати. А я, з вашої обопільної згоди, піду відпочивати.
І Іван, залишивши двох покинутих на ґанку, поспішив до себе додому.
Наступного ранку він, ледь прокинувшись, почув, як з боку сусідського будинку спочатку почулися боязкі удари молотка, а потім пролунав тріск відірваних цвяходером дощок.
– Ти диви як! – з подивом вигукнув Іван і весело подивився на дружину.
– Чуєш, Маріє, тріск? Це ж той самий Микола, про якого я тобі перед сном розповідав. Здається, він уже за роботу взявся. Ольга, наша сусідка, вже взяла в оборот цього будівельника. – Іван засміявся.
– А то, сидить на лавці, ніс повісив. Я, каже, покинутий… А я йому кажу, не буває покинутих у тридцять років! Бувають не знайдені! І я виявився правий. А Маріє? Правий.Спеціально для сайту Stories
