Ліда працювала в собачому притулку. Точніше, це було більше схоже на волонтерство, вона і її дві змінні отримували невелику грошову винагороду за добове чергування в притулку.
Тільки ті, хто щиро любить тварин, серцем відчуває, що може дати ласку і любов покинутим бездомним собакам, можуть працювати в такому місці.
Ліда вийшла ввечері за ворота, щоб подивитися, чи не підкинули до них сьогодні когось. Це було звичайною справою, коли біля хвіртки притулку працівники знаходили коробку з цуценятами або прив’язану до паркану стару дворнягу.
— Ось нехристи, — лаялися співробітниці і заспокоювали переляканих собак, намагаючись приголубити і відразу ж нагодувати.
На території було два теплих опалювальних вагончика, в яких утримували малюків в зимовий час і де зберігали корм, оберігаючи його від мишей, птахів і вогкості.
Ліда вийшла за хвіртку і здригнулася. Притулившись до паркану, на траві сидів чоловік. Він був погано одягнений. Незважаючи на теплу літню погоду, незнайомець був взутий у гумові чоботи, з-під кепки вибивалися давно не стрижені кучері.
— Ви хто? Чого хочете? — грізно запитала Ліда.
— Та я Варьку свою шукаю… — жалісно пролепетав чоловік, — не бачили моєї Варьки?
— Якої ще Варьки? Тут притулок для собак, і людей, крім доглядачів, таких як я, немає, — відповіла Ліда.
— Та собаку так мою звуть. Шукаю третій день. Зникла. Руда така, стара, велика, добра. Немає у вас? — знову запитав чоловік.
– Та ні. За останні три дні великих рудих не надходило. Якщо стара, то могла й піти, щоб залишити цей світ. Вони розумні, інколи йдуть, коли відчувають наближення кінця… – вже м’якше відповіла Ліда, – а ви звідки будете?
Чоловік кивнув у бік лісу.
— Он звідти. За чотири кілометри село. Подумав, може пішла, а ви підібрали. Глухувата вже була… Варька…
Починався дощ. Вітер зашумів листям дерев і по землі застукали важкі краплі.
– Ну, раз немає, то вибачте, – чоловік підвівся з землі і глянув на небо.
– Що ж ви в такий дощ підете чотири кілометри? Давайте до мене в вагончик, поки не стихне, – покликала його до себе Ліда.
Вони поспішили до укриття. Кілька собак, що бігали без повідка по широкому зеленому дворі-галявині, загавкали, але Ліда заспокоїла їх:
— Тихо, тихо, не гавкайте, під навіс йдіть, а то промокнете… А ми сюди, – вона відчинила дверцята вагончика і по сходах увійшла з гостем у маленьку кімнатку, де стояв диван, стіл і два стільці. На стіні була прибита полиця, в якій зберігався посуд і продукти, на столі стояв чайник, кілька тарілок були накриті чистою серветкою.
– Сідайте ось сюди, – Ліда підсунула стілець і чоловік сів, оглядаючи обстановку.
– Мене Федором звуть. Дякую, що прихистили. І як ви з такою зграєю справляєтеся? – запитав він, дивлячись у маленьке віконце у двір.
– А що робити? Доводиться справлятися. Хто їм ще допоможе? Всіх треба нагодувати, напоїти, в клітках прибрати, посуд перемити, а малюкам кашу варимо…
Слава Богу, поки вистачає їжі, та влітку простіше. Хочеш їсти? — вона перейшла на «ти», бачачи, як Федір дивиться на тарілку з печивом на столі.
Він кивнув. Вона підійшла до великої каструлі, що стояла на плитці в кутку кімнати, відкрила кришку і щедро поклала в чисту тарілку, перлової каші.
— Зараз, почекай, — жінка полила кашу соняшниковою олією і трохи посипала цукровим піском.
— Дякую, — Федір почав їсти кашу.
— Багато хто не їсть, а я люблю перловку. Точніше, тут до неї звикла. Між іншим, корисна каша, — Ліда і собі поклала на тарілочку такої ж каші.
– Як у дитинстві, дякую, – подякував Федір, – а тут затишно… Жити можна!
– Де працюєш? – запитала його Ліда.
– Ніде… – відвів погляд чоловік, – так… підробляю в своєму селі, в сусідньому. Кому город скопати, кому дрібний ремонт у будинку або паркан полагодити…
Дрова поколоти, скласти. У селі роботи цілий рік вистачає. А чоловіків завжди було мало, щоб фізично працювати… З матір’ю я живу, з тих пір як моя Нінка пішла. Я раніше вживав, ось вона і втекла, мене кинула.
— І правильно зробила. Хто ж буде терпіти такого в наш час? А тепер як у тебе з цим? — запитала Ліда.
— Тепер я кинув. З тих пір, як мати потрапила в лікарню з серцем. Так я злякався тоді, що залишуся один, нікому не потрібний… — щиро поділився Федір і подивився у віконце, — гаразд. Проводжай мене. Дощ вже й закінчився. Випускай на волю, а то твої собаки з’їдять мене.
Вони вийшли за хвіртку.
— А Варьку-то мою, про всяк випадок, все-таки поглядай. І як я її не помітив? Ось старенька дурна… – Федір подякував Ліді, – дякую за тепло і обід. Я б тут і залишився, та мати чекає…
– Іди, іди, – засміялася Ліда, – мало нам собак підкидають, ще й чоловіків не вистачало… А скільки ж тобі років?
– Всі мої, – посміхнувся Федір, – сорок буде.
– Ого, – здивувалася Ліда, – обріс як лісовик. Пострижися, поголися, а то тобі на двадцять років більше можна дати. Моїх собак налякав!Ну, іди ,знайдеться твоя Варька…
Ліда і забула б про прихід Федора, але він через три дні прийшов знову. Постукав по паркану, піднявши собак, і Ліда вийшла йому назустріч.
— Ну, що тепер? — запитала вона, — знайшов свою собаку?
— Та ось і прийшов сказати, що поховав її. Знайшов у нашому яру. Мабуть, вона до струмка спустилася попити, а звідти вже й не вибралася… Там я її і поховав під калиною… Ось такі справи. Немає більше моєї Вареньки… — сумно розповідав він.
— Собаче життя коротке, — відповіла Ліда, — що поробиш? І ми не вічні. Ніхто не вічний… Такий закон природи. Якщо хочеш, чаєм тебе знову напою.
Федір із задоволенням пройшов крізь зграю собак, які вже виляли хвостами, впізнаючи його. А він, не боячись, гладив тих, що сміливіші, і заводив з ними розмову:
— Ну, що, охорона? Так належить? Гавкати? Та я ж майже свій. Ну, що ти, що ти…
Ліда дивилася, як він пестить великого пса на прізвисько Брат. Пес — ледацюга навіть ліг на землю і розкрив пащу в посмішці.
Федір чесав живіт собаки і гладив його боки.
— Він у нас дуже любить ласку. Так і чекає, щоб хоч хтось його погладив. Раніше був чийсь, а потім прибився до нас. Мабуть, кинули… А мені ніколи їх усіх гладити, чесати і пестити. За зміну так втомлююся…
— Як собака? — пожартував Федір, встаючи.
— Так, і навіть гірше, — махнула рукою Ліда, — наша праця важка… Волонтери приходять, звичайно, щоб вигулювати собак. А чистимо і прибираємо, і годуємо ми самі.
— І де ж стільки їжі набратися? — поцікавився Федір.
— А волонтери нам привозять прострочені продукти з супермаркетів, і збираємо через інтернет пожертви. Так і живемо, хто що подасть. Але найбільша радість, коли собак забирають з притулку. Молимося за їхню долю.
Як не стараємося ми тут, а їм потрібен господар, більше уваги і турботи, — розповідала Ліда.
— Почекай, я спробую нашим у селі запропонувати. Є у мене і в сусідньому селі знайомі… — сказав Федір.
Він випив чаю з Лідою, допоміг їй нагодувати собак, ознайомившись із притулком, і пішов.
«Ну, навряд чи він щось зробить. Так, для красного слівця… Заради того, щоб здатися добрим… як багато хто, хто тут бував», – подумала вона і закрила за ним хвіртку.
Однак через тиждень Федір привів перших відвідувачів зі свого села. Молода пара вибрала собі собаку Жульку. Скільки було радості у Федора! Ліда навіть дивувалася про себе.
– Ну, ось, – сказав він, потираючи руки, – перший собака, якого я сам прилаштував. А ти мені, напевно, не повірила?
– Вгадав, але ти мене здивував, – зізналася Ліда. Вона тільки зараз помітила, що Федя пострижений, поголений і його погляд став впевненішим і теплішим.
— Завтра ще дід один прийде, мій сусід. У нього три роки як немає собаки. Поговорив з ним. І він вирішив теж взяти. Може, Брат йому сподобається? Саме про нього я йому говорив, — з надією в голосі, сказав Федір.
— Тут вже як піде. Собаку треба самому вибирати — серцем. Буває і кошлатий, і некрасивий, а люди як побачать, так і кажуть: «Ось наш…»
Ліда виявилася права. Дід Єгор взяв собі собаку середнього розміру.
— Як її звати, кажеш? Колючка? — перепитав він, — ось нещасне створіння. Навіть ім’я потворне присвоїли. Але нічого. Я її Джульєттою зватиму. Джуля.
Ліда проводжала Федора і його сусіда, і в неї було радісно на серці.
— Дивись, Федя, ти у мене за них відповідати будеш, раз вони з твоєї легкої руки знайшли собі новий дім. А я про тебе вже своїй начальниці розповіла.
Вона запрошує тебе до нас на роботу. Погоджуйся! Досить городи копати, — сказала вона здивованому Федору, — думай, завтра відповідь даси.
Федір почав працювати в притулку. На роботу він їздив на велосипеді. Собаки вже радісно зустрічали його, намагаючись стрибнути і лизнути в саме обличчя.
Ліда здавала йому свою зміну і наказувала:
— Цуценятам кефіру не лий. Кашку рідшу я зварила, вони так краще їдять.
— Знаю, знаю, не хвилюйся. Моя мати така задоволена. Хоче теж прийти, подивитися, як я тут влаштувався. Можна? — запитав він.
— Можна, але краще при мені. Хтозна, може тварини занепокояться. Я їх швидко втихомирю. Заразом і познайомимося.— погодилася Ліда.
Незабаром Федір влаштував ще двох собак у сусіднє село.
— І як тобі це вдається? — цікавилася Ліда, — наші волонтери й то не завжди можуть переконати людей, що краще не купувати собак, а взяти друга людини з притулку…
— Ось і я проводжу виховну роботу, — засміявся Федір, — а в селах собакам краще біля свого будинку. Воля, свіже повітря і добрий господар, що може бути краще?
Цього ранку Федір чомусь посміхався по-особливому.
— Що з тобою? — запитала Ліда, яка прийшла його змінити, — у тебе сьогодні такий вигляд, ніби твій день народження і ти чекаєш подарунків.
— Ти вгадала, ясновидиця… Саме так, мій день народження, — здивувався Федір, — сорок років дурневі. Але на твій погляд я виглядаю на всі сто?
— Та ні вже. Ти змінився останнім часом в кращу сторону, — зніяковіла Ліда від свого попереднього висловлювання.
— Помолодшав? — запитав Федір.
— Ти виглядаєш на свій вік. Клянуся. І досить кокетувати. То що ж тобі подарувати? Ти застав мене зненацька. Чому не попередив? — посміхнулася вона, — бажаю тобі здоров’я і щастя, Федя.
— А в подарунок я хочу вибрати собі собаку, — попросив Федір.
— Невже? Ти серйозно? Тобі їх мало тут, на роботі? — засміялася Ліда.
— На роботі — одне, а біля будинку обов’язково повинен бути сторож і друг. Хоч не дружина, так собака обійме і притиснеться… — засміявся Федір.
— Так бери, хоч десяток, вони будуть раді, тебе тут всі вже люблять. Вибирай, — сказала Ліда.
— Ні, я не буду вибирати. Мене вже вибрали. Точніше, вибрав.
— Брат? — впевнено запитала Ліда, дивлячись на ледаря, який притулився до ніг Федора.
— Він самий… — кивнув Федір і, погладивши пса, дістав з кишені повідець.
Ліда заплакала.
– Ти не тільки собі подарунок зробив, ти і мою душу зігрів, їй-Богу, – витерла очі вона, – ти поглянь, як він дивиться тобі в очі. Як думаєш, розуміє, що відбувається?
На підтвердження слів Федора пес встав і пішов з господарем до хвіртки впевненою ходою.
— Ну, треба ж… Чоловіки… — шепотіла Ліда.
Брат озирнувся, Федір махнув їй. Вона закрила хвіртку і покликала гавкаючих собак до себе.
— Нічого, мої милі, настане день, і вас додому заберуть добрі люди. Знайдуться у них і для вас сухарик хліба і тарілочка корму. Треба вірити, — говорила вона, гладячи собак по черзі, — людина собаці друг… А добрих людей на світі більше!
Спеціально для сайту Stories
