– Ні, мамо, я цього не робитиму! Ми вже сто разів це обговорювали! Вибач, але це вже не мої проблеми! Я не знаю, як ти будеш викручуватися! Це ваші проблеми, мамо! Іван — дорослий хлопець! — Ліля відключилася.
Зітхнувши, дівчина присіла на лавочку біля під’їзду: як же важко їй відстоювати свої кордони у стосунках з матір’ю! Як же складно сказати їй: «Ні!» А адже сама Любов Віталіївна вміла дуже добре відмовляти дочці й керувати нею! Та й жодних кордонів жінка ніколи не помічала…
Ліля погано пам’ятала свого рідного батька. Батьки розлучилися, коли їй було 3 роки. Зате дівчина добре пам’ятала крики та скандали, які постійно виникали в будинку, де вони жили.
Як Ліля з’ясувала пізніше, Люба та Валера одружилися одразу після того, як хлопець закінчив залізничний технікум. Мати на той час ще навчалася. Через півроку народилася Ліля. Сім’я жила в одній квартирі з батьками молодого чоловіка.
Матері Валери молода дружина відразу не сподобалася, вона намагалася все переробити на свій лад. «Навчити розуму», — як вона казала. Це вже не подобалося Любі. Сварки та з’ясування стосунків стали в їхній родині нормою.
Свекруха сварилася з невісткою, та скаржилася чоловікові, він з’ясовував стосунки з матір’ю, втручався його батько… Замкнуте коло…
Звісно, через це молоде подружжя теж не ладнали між собою. Народження Лілі лише погіршило нездорову ситуацію в родині.
Зрештою, Люба, забравши доньку, пішла від чоловіка. Вона сподівалася, що це змусить чоловіка зробити правильний вибір. Вона хотіла жити своєю родиною: просила чоловіка орендувати квартиру. Чоловік же не хотів залишати батьків: йому так було зручніше.
Вибір він, звичайно, зробив, але зовсім не той, на який розраховувала Ліля. Валерій, подавши на розлучення, поїхав на заробітки. Він обрав свободу. Люба ж була змушена жити вже зі своїми батьками…
Молода жінка зайняла свою колишню кімнату, в яку поставили ліжечко для Лілі. Батьки не надто зраділи їхньому поверненню. Особливо батько. Він був главою сім’ї і вважав, що його слово – закон для всіх.
Мріючи швидше втекти від його тиранії, Люба й вискочила заміж за першого-ліпшого. Також чоловік був упевнений, що в будь-яких сімейних конфліктах винна жінка.
– Ти так, Любко, ніколи не вийдеш заміж! Кому ти тепер потрібна з причепом! – обурювався він. – Розлучена! Треба було тихо сидіти вдома у чоловіка й мовчати! Влаштувала в чужому домі цирк! Думаєш, я не знаю?! Сваха постійно скаржилася, що тобі слова сказати не можна – вовком дивишся. Погано, значить, ми тебе виховали!
–
– Сидіти й мовчати, поки об мене ноги витирають, я не буду! Я теж людина!
– Звичайно! Ти ж ділова! Тільки забула народну мудрість: курка – не пташка, жінка– не людина! – посміхався чоловік. – Кому ти тепер потрібна, питаю?! Ні кола, ні двору, зате дівку народила! Чужі діти чоловікам не потрібні! Своїх, он, і то кидають…
– Дякую, тату, підтримав! Хоча іншого я від тебе й не чекала! Як тільки мати тебе стільки років витримує! – гірко зітхала Люба й тікала до своєї кімнати. Вона прекрасно знала свого батька й розуміла, що так і буде.
Єдиний вихід уникнути цього – піти з дому. Але Любі нікуди було йти. Вона вирішила це виправити…
З другим чоловіком Любов познайомилася на роботі: він був далекобійником і по дорозі нерідко заїжджав у магазин, в якому вона працювала, повернувшись до батьків.
Познайомилися, розговорилися Вже через кілька місяців Люба переїхала до Ігоря в сусіднє селище. Дочку взяти з собою вона чомусь «забула»…
5-річна Ліля дуже сумувала за мамою. Вона не розуміла, що сталося і куди зникла її улюблена матуся. Бабуся особливо не спілкувалася з нею, та й любові не виявляла: вона просто не вміла її показувати.
Так, Ліля була нагодована, одягнена й взута. На цьому все. Нічого зайвого. Проживши все життя з чоловіком-тираном, жінка й сама огрубіла душею. Дід же, здавалося, зганяв на малечі свою злість за те, що не зміг гідно виховати дочку.
— Ти нікому не потрібна! — говорив він, — Навіть мати кинула тебе через чоловіка! Любці аби тільки хвостом крутити, а ти для неї — тягар!
– Неправда! Мамочка мене любить! Вона хороша! – намагалася захистити матір дівчинка. – Вона обов’язково забере мене!
– Ага, так любить, що кинула! Тікала від тебе так, що п’яти блищали! – посміхався дід.
Йому було абсолютно не шкода маленьку самотню п’ятирічну дівчинку. Бабуся ніколи не втручалася в ці розмови: вона вважала, що чоловік завжди правий, а дружина не повинна перечити чоловікові. Дід добре її виховав…
Ліля ненавиділа діда. Він здавався їй старим, сварливим і злим. Таким, в принципі, він і був. Дівчинка сумувала за матір’ю, плакала ночами і сподівалася, що та колись забере її. Як виявилося, мріяти небезпечно: мрії можуть одного разу стати реальністю…
Бабуся, людина тиха і боязлива, все-таки любила онуку по-своєму. Вона бачила, як дід ображає її, і як дівчинка тужить за матір’ю. Зателефонувавши Любі, вона поставила їй ультиматум: або Любов забирає дочку, або вона сама привезе їй дівчинку.
«Ти ж мати! – обурювалася бабуся, – Невже тобі зовсім не шкода власної дитини! У мене серце кров’ю обливається, коли я бачу її сльози!»
Через кілька днів мати приїхала за Лілею. «Збирайся! – сказала вона втомлено, ухилившись від захоплених обіймів дочки, – Ми їдемо! Давай тільки швидше!» Так Ліля переїхала до свого нового дому. Дому, який вона зненавиділа всім серцем…
Лише пізніше дівчинка дізнається від Ігоря Станіславовича про те, що мати буквально на колінах благала його прийняти її дочку – чоловік згадував це під час кожної сварки, вважаючи себе благодійником – адже він дозволив Любі забрати свою дитину.
Він не хотів бачити у своєму домі чужу дівчинку. Ліля це чудово розуміла: приховувати своє ставлення до неї вітчим не вважав за потрібне. Мати жила з Ігорем у великому просторому будинку з гарним ремонтом. Тому перше, що Ліля почула від вітчима: «Не смій тут нічого чіпати! Раптом щось зіпсуєш – отримаєш! У тебе є своя кімната – сиди в ній!»
Дівчинка здригнулася: вона не очікувала такого прийому. Мати на це нічого не сказала. Жінка не захищала свою дочку. Вона вважала за краще прислухатися до слів свого батька: Ігор тепер був її особистим богом…
– Що ти тут шукаєш?! Я тобі сказав – сиди у своїй кімнаті! Не показуйся мені на очі, коли я вдома! – кричав чоловік, побачивши Лілю на кухні біля холодильника.
– Але я хотіла щось з’їсти! – прошепотіла Ліля. – Я голодна…
Мати була при надії, її було недобре, тому їй було не до дочки. Іноді Ліля залишалася голодною цілими днями.
– Мати покличе тебе на вечерю! – зло говорив чоловік. – Марш у свою кімнату! Нема чого тут тинятися!
Лілю рятувало те, що вітчим часто виїжджав, а мати не мала на неї часу: вона дбайливо піклувалася про свою нову ваг..ність. У такі дні дівчинка прокидалася, їла те, що знаходила в холодильнику, і, попередивши матір, виходила на вулицю. Люба в цей час ще відпочивала в ліжку…
У перший клас Ліля пішла до школи, яка знаходилася по сусідству. Мати відвела її туди всього один раз. «Мені немає часу з тобою возитися! – сказала вона. – Іван зовсім маленький, мені не до тебе!»
Ліля сама ходила до школи, після занять залишалася у групі подовженого дня, а назад поверталася з вчителькою. Та йшла на автобусну зупинку, по дорозі заводила дівчинку додому. Ніна Петрівна жаліла Лілю: вона бачила, що дитина, по суті, нікому не потрібна.
— Ліля, посидь біля Івана, поки він спить! — Любов Віталіївна вивозила візочок у двір, — Я в магазин сходжу. Буде плакати – покачаєш!
Півторарічний хлопчик спав у колясці, а худенька першокласниця її гойдала, читаючи казки – дівчинка часто уявляла себе на місці казкових героїнь, мріючи опинитися в іншій, чарівній країні. Там, де живуть добрі люди і чарівники, і де немає Ігоря Станіславовича – саме так Ліля мала називати вітчима.
– Я тобі ніякий не «дядько»! – кричав чоловік, – Вчися правильно звертатися до дорослих!
Ліля, звичайно ж, вчилася…
Дівчинка була сита, одягнена й взута. Вона ходила до школи й навіть добре вчилася. Хоча її мати до цього не мала жодного стосунку: Ніна Петрівна займалася з дівчинкою, жаліючи її. Тим більше, що Ліля була старанною й сумлінною ученицею.
Любов Віталіївна вважала себе ідеальною матір’ю: вона робила все для своїх дітей. Точніше, для сина. У Лілі й так було все, що їй потрібно. Так вважала Любов Віталіївна. А ще вона була впевнена, що Ліля має бути їй вдячна за те, що живе з ними в цьому будинку і користується всіма благами.
Те, що старша дочка стала нянею для її молодшого сина, Любов Віталіївна не помічала. Ліля з ним гуляла, гралася, навіть могла вкласти його спати, якщо мати була зайнята.
Дівчинка ж свою матір просто любила, незважаючи на те, що та її найчастіше просто не помічала. Ліля мріяла хоч на один день опинитися на місці Івана – свого молодшого брата. Його батьки любили беззастережно: йому не потрібно було заслуговувати на похвалу, як сестрі.
Івана обіймали й цілували, його вкладали спати, йому співали колискові й читали казки, йому купували іграшки…
Лілі мати казок ніколи не читала. Коли Любов Віталіївна жила з її рідним батьком, у неї не було часу. Коли вони переїхали до батьків Люби – не було бажання і сил. Коли мати забрала Лілю до будинку Ігоря – ні того, ні іншого. Казки Ліля читала собі сама. Дівчинка дуже любила казки і продовжувала вірити в чудеса…
Ліля спала сама в окремій маленькій кімнаті на першому поверсі. Тут поміщалися ліжко, письмовий стіл і шафа. У дівчинки зовсім не було іграшок – Ігор Станіславович сказав, що вона вже доросла, і іграшки їй ні до чого.
А Лілі так хотілося велику ляльку-малюка, як у Ніки з її класу, або Барбі, як у Арини… Ліля забрала у бабусі старих пупсів і великого рожевого зайця. Вона ховала іграшки в шафі і ніколи не виносила їх зі своєї кімнати, щоб вони не дратували вітчима.
Бабуся подарувала їй на День народження ляльку в довгій блакитній сукні. Цей подарунок став найдорожчим для дівчинки. Мати з вітчимом її не привітали навіть на словах. Здавалося, що Любов Віталіївна просто забула, що у її доньки День народження…
Тоді, у 6, а потім – у 7 років, це дуже ображало Лілю. Адже вона завжди вітала і матір, і вітчима: малювала їм листівки, які ті потім просто викидали у сміття. Вітчим – одразу, сказавши стандартне «дякую», навіть не подивившись. Мати – пізніше.
Спочатку вона залишала листівку десь на шафі або на холодильнику, звідки та з часом знову потрапляла у смітник…
Зрештою, Ліля змирилася з тим, що її День народження в родині не святкують. Хоча Дні народження інших членів сім’ї відзначали. Матері або Ігоря Станіславовича – зазвичай у кафе, залишивши Лілю та Івана у бабусі.
День народження Івана– з аніматорами на дитячому майданчику або, коли він трохи підріс, – у дитячому розважальному центрі. І тільки Ліля залишалася без свята…
Кімната Івана розташовувалася поруч із кімнатою батьків на другому поверсі. Вона була просторою та світлою. Мати замовила спеціальні дитячі меблі: ліжко у формі машинки, шафки та пуфи в тих самих тонах, що й шпалери та штори. У кімнаті було безліч різноманітних іграшок: все, на що хлопчик вказував пальцем, йому одразу купували.
До першого класу Івану придбали хороший сенсорний телефон. Ліля в той час ще ходила зі старим кнопковим апаратом…
Попри все, Ліля добре вчилася. Дівчинка не відвідувала репетиторів: Ігор Станіславович вважав, що це гроші на вітер. «Хто хоче вчитися — той буде в будь-якому разі!» – говорив він. Ліля мріяла виїхати з цього дому. А ще вона не хотіла повторювати долю матері.
Вона розуміла, що Любов Віталіївна намагається налагодити своє життя. Вітчим погодився прийняти Лілю до свого дому, але любити її він не обіцяв. Мати прийняла його умови гри: хіба у неї був вибір?! Звісно, вона могла знову повернутися до своїх батьків…
Ліля розуміла, що для того, щоб сама розпоряджатися своїм життям і ні від кого не залежати, їй потрібно стати на ноги. Тобто здобути освіту, хорошу, затребувану спеціальність і влаштуватися на нормальну роботу. Це дасть їй можливість орендувати квартиру і виїхати від батьків, а, в ідеалі, трохи пізніше й купити власне житло.
Ліля зрозуміла це рано — років у 12, коли вітчим їй вкотре вказав її місце в їхньому домі, обізвавши нахлібницею. Тоді Ліля попросила у матері новий телефон, бо тільки у неї був старий кнопковий апарат, і через це над нею сміявся весь клас. Ігор Станіславович випадково почув їхню розмову.
— Я тебе й так годую, одягаю й взуваю! — кричав він, — Телефон — це не річ першої необхідності! Подивіться на неї! Над нею сміються! Принцеса! Переживеш якось! Ти мені до кінця життя повинна бути вдячна за те, що я взагалі погодився тебе до себе додому взяти! Могла б зараз жити десь в інтернаті! Телефон їй подавай! Невдячна!
Тоді Ліля вислухала від нього багато гидоти… А через півроку батьки купили Івану його перший сенсорний телефон – адже він ішов у перший клас! Це привід: як же дитині без сенсорного телефону?! Ліля купила собі перший телефон сама: влітку збирала ягоди на місцевій овочевій фермі. Їй тоді якраз виповнилося 14 років…
Іван ставився до сестри так само, як і його батьки: вважав, що Ліля – це його особистий обслуговчий персонал, що у неї немає прав – тільки обов’язки. Коли Івану потрібно було відвести й забрати з басейну, ніхто не питав у Лілі, чи зможе вона це зробити: це був її прямий обов’язок.
Дівчинка робила з братом домашнє завдання: адже вона добре вчилася і могла допомогти Івану з уроками. Чи хоче вона це робити – у неї, знову ж таки, не питали. Хоча Івана і відвідували репетитори, навчання давалося йому нелегко.
Якщо хлопчик скаржився на Лілю, то вона обов’язково виявлялася винною. Батьки не розбиралися, хто насправді винен. Карали завжди Лілю…
– Ти підеш у технікум! – Любов Віталіївна презирливо дивилася на дочку. – Ось, що надумала – інститут! А хто тебе 5 років навчатиме?! Чи у мене інших турбот немає?!
– Мамо, але ж я можу отримати золоту медаль! Я дуже хочу спробувати вступити до університету! У мене всі шанси вступити на державне фінансування, мамо! – Ліля ледь не заплакала.– Тобі не доведеться витрачати на мене гроші!
– Ні! – безапеляційно заявила жінка.– Ти йдеш у торговельний технікум! Для продавців завжди є робота!
Ліля дійсно пішла в технікум: іншого виходу у неї не було. Тільки не в торговельний, а в автотранспортний. Цей навчальний заклад знаходився в сусідньому місті, що не могло не радувати Лілю. Вона виїжджала з дому з такою ж радістю, з якою колись, 10 років тому, приїхала сюди…
… Минав час. Ліля вчилася, складала іспити, набиралася досвіду. Влітку вона вирушила на практику. Технікум дівчина закінчила на відмінно, після чого вступила до авіаційного інституту. Туди, куди й хотіла спочатку…
Додому Ліля їздила дуже рідко: там її не чекали. Жила вона на стипендію та підробітки, іноді щось їй на картку переказувала бабуся – дід пішов з життя, і жінка жила сама, відчуваючи свою провину перед онукою, намагалася їй допомогти…
– Ліля, негайно приїжджай! – заявила мати по телефону. Дзвонила вона рідко, тому дівчина здивувалася.
– Що сталося? – запитала вона, – Навіщо така терміновість?!
– Ігор Станіславович потрапив у аварію. Мені потрібна твоя допомога! – безапеляційно промовила жінка.
– У якому сенсі?! Мамо, у мене навчання: сесія через місяць. Якщо потрібно, я приїду, коли все складу, – відповіла Ліля.
– Мені потрібно зараз! – кричала Любов Віталіївна у слухавку, – Я сама не справляюся! Ігор лежить, не встає, йому потрібен постійний нагляд, адекватний догляд! Іван сам – потрібно і їжу приготувати, і прибрати, і …
– Мамо, Івану 14 років! Він сам може і прибрати, і їжу приготувати! У мене навчання, мамо! – знову спробувала достукатися до матері Ліля.
– Мені потрібна допомога! Я ж не можу біля Ігоря перебувати цілими днями! – не здавалася мати. – Будеш мене заміняти…
– Мамо, ти жартуєш?! Найми доглядальницю! Я за твоїм Ігорем доглядати не буду! – Ліля нарешті зрозуміла, чого саме мати від неї хоче.
– Він не хоче доглядальницю! Не хоче, щоб за ним доглядала чужа людина! Йому соромно, розумієш?! Ти ж знаєш, Ігор Станіславович – він такий. Ти йому не чужа, він стільки для тебе зробив! Ось ти й повинна нам допомогти! Відповісти добром за добро.
– Добром за добро… Ні, мамо, я вам нічого не винна. А вже Ігорю Станіславовичу – тим більше. Справляйтеся якось без мене…
Ліля приїхала додому на канікули. Ігор Станіславович тепер був прикутий до інвалідного візка і не відпускав матір ні на крок. Його характер зіпсувався ще більше: він весь час обурювався і бурчав.
Іван сидів у своїй кімнаті, слухав музику в навушниках, а вечорами кудись ходив зі своїми друзями. У школі всі чекали, коли ж він, нарешті, закінчить 9-й клас і піде до технікуму: вчитися хлопчик не хотів.
Грошей у родині тепер не вистачало: Ігор Станіславович, природно, не міг більше працювати. Любов Віталіївна не працювала з того самого часу, як народила Івана. Жити їм тепер доводилося на пенсію по інвалідності, яку отримував батько сімейства.
Іван не звик у чомусь собі відмовляти, тому вдома часто виникали суперечки та скандали. Хлопець хотів новий телефон, батько обіцяв йому на день народження мотоцикл, а тепер все це стало нереальним…
– Краще б ти розбився! – крикнув він у пориві злості батькові. – Так би ми хоч пенсію по втраті годувальника отримували! Страховку якусь… А так… Кому ти, інвалід, тепер потрібен?!
«Які знайомі слова!» – подумала тоді Ліля. Вона поїхала назад до міста через пару днів…
– Ні, мамо, я цього не робитиму! Ми вже все обговорили! Вибач, але це вже не мої проблеми! Я не знаю, як ти будеш викручуватися! Це ваші проблеми, мамо! – Ліля відключилася.
Зітхнувши, дівчина присіла на лавочку біля під’їзду: вона їм більше нічого не винна!
Ліля закінчила інститут. Усе в її житті складалося саме так, як вона колись і планувала. Хороша робота, квартира в іпотеку — Ліля досягла цього сама, власними силами, всупереч батькам, а не завдяки їм.
Нещодавно пішла з життя бабуся. Вона написала заповіт: свій будинок старенька заповіла Лілі. Адже саме Ліля їздила до неї останнім часом, саме онука переказувала гроші сусідці, щоб та допомагала бабусі, купувала їй продукти та доглядала за нею.
Якось бабуся попросила Лілю приїхати до неї на вихідні. Онучка приїхала: вона знала, що бабуся сумує, адже у матері та Івана не було часу, щоб навідати літню жінку. Принаймні, так вони говорили.
Бабуся з онукою довго розмовляли, пили чай на вулиці в альтанці. Увечері бабуся пішла до своєї кімнати і лягла спати. Вранці Ліля знайшла її: старенька тихо пішла уві сні…
Тепер мати вимагала від дочки, щоб та віддала 2/3 грошей, виручених за бабусин будинок.
— Ми — одна сім’я! — говорила Любов Віталіївна. — Ти ж знаєш, як нам зараз потрібні гроші! Іван знову розбив машину: батько йому не дозволяє на ній їздити, але йому ж не довести! Добре б ще свою – а він у чужу в’їхав! Нам гроші терміново потрібні – брата можуть посадити! Ти повинна все розділити по справедливості!
— Мамо, я тобі нічого не винна! Якщо бабуся так розпорядилася – то, значить, так було потрібно. Я іпотеку якраз виплачу за допомогою цих грошей. А Іван… Він міг би піти працювати, а не сидіти цілими днями в інтернеті та тинятися з друзями.
Та й ти теж… Для різноманітності… Вам весь час усі винні! Я ці гроші витрачу так, як вважаю за потрібне. А ви витрачайте свої.
– Ти невдячна! – кричала в трубку Любов Віталіївна, – Ми стільки для тебе зробили… За добро треба платити добром…
– Дякую, мамо, – сумно посміхнулася Ліля, – далі я якось сама… За добро треба платити добром, а за зло – по справедливості…
