Славко вже п’ять місяців у дитячому будинку, але ніяк не може звикнути до того, що він живе й прокидається не сам у кімнаті, не голодний, і що йому не треба йти вночі шукати маму.
… Він боявся виходити з квартири вночі, але все одно йшов. Та й у квартирі було страшно сидіти одному в темряві, слухати, як відчиняються вхідні двері в під’їзді, прислухатися до кроків: чи то мамині, чи то чиїсь сусідські. Її він впізнавав відразу.
Він чекав, коли вона дійде до дверей, буде довго встромляти ключ у замок. І він, що так довго чекав на неї, підбіжить до дверей і відчинить їх зсередини, аби вона швидше зайшла.
Мама заходила в квартиру і нарешті вмикала світло в передпокої. Славко не міг зробити цього, навіть якщо піднімався на стілець. Тому сидів ночами в темряві й чекав, чекав свою маму, бо любив її й сумував за нею.
А вона не працювала, але десь ходила цілими днями, а вночі завжди приходила напідпитку. Чекав, тому що боявся спати один і ще тому, що дуже хотів їсти. Невеликий батон він ділив на три частини, як і літр молока: на ранок, обід, на вечір.
Літр молока йому приносила тітка Света з третього поверху, а хліб давала бабуся Клава з першого. Вона й до себе часто запрошувала Славка.
Годувала смачним супом, манною кашею та солодкими м’якими, теплими ватрушками. Йому так було добре в бабусі Клави, що не хотілося йти.
Тільки-но він у неї поїв, як відразу ж чомусь засинав, немов його по голові ласкавою рукою гладили і цілували в чоло, щоки. Йому здавалося, що це мама його гладить перед сном, він заспокоювався, що вона поруч, і солодко засинав. А бабуся Клава сиділа, зітхала і все голосила:
– Та за що ж доля так скривдила Оленку, що вживати стала так сильно, що й про сина не думає: нагодований чи голодний і як він один цілими днями удома. А дитині й п’яти років ще немає. Ох, горе яке, Господи!
Пожаліє Славка, ковдрою його накриє, щоб не було холодно, і сидить тихенько, поки він не прокинеться. Потім веде його на четвертий поверх і допомагає відчинити двері, які не завжди хочуть відчинятися чи зачинятися. Ключ він закріпив на стрічці і носить тепер на шиї, щоб не загубився. Ще Славко вдячний бабусі Клаві за її стареньку настільну лампу, яку вона віддала йому. Тепер ночами він не так вже й боїться.
Дуже боявся, коли виходив вночі шукати маму. Виходив тільки тоді, коли всі сусіди спали або дивилися телевізор. У них теж колись був телевізор, але мама продала його.
Славко так просив її не продавати, щоб дивитися мультики, казки і слухати гарні пісні, але вона закричала на нього, лаялася недобре і сказала, що й не продала б, якби було чим годувати його.
– І звідки ти взявся на мою голову?
Телевізор продала, але з їжі купила лише дві пачки макаронів, два пакети крупи, одну пляшку рослинної олії, одну пачку маргарину і трохи ковбаси. І для Славка по двісті грамів цукерок і печива.
Хлопчик розділив їх: по два печива і по чотири цукерки. Поклав їх у шухляду столу так, щоб зручно було брати по порції на день. Він не дозволяв собі жадібничати й з’їдати за день відразу дві, а то, не дай Боже, три порції. Печиво їв удома, щоб не розкришити. А цукерки брав із собою на вулицю, щоб усі побачили, що й йому мама купує цукерки, що й його вона любить так, як і їх люблять їхні мами.
Правда, у хлопців були ще й татусі, які гралися з ними, підкидали високо вгору, а ті від захвату кричали, розкинувши руки, як птахи крила, під час польоту.
Нічому Славко так не заздрив, як тому моменту, коли бачив дітей, що йшли з мамою й татом, тримаючи їх за руки. Тоді в лівій стороні, ближче до плеча, у нього з’являвся біль, а в горлі — грудка, яку він не міг довго «проковтнути». Але сльозам заборонив з’являтися. Нехай там, всередині, плачуть і течуть куди завгодно, але щоб діти у дворі й бабуся Клава не бачили, що він плаче.
Славко не любить, коли його жаліють. Тоді стає зовсім погано і навіть голова починає боліти.
І ще Славко не любить свята, коли всі одягаються в гарний одяг і йдуть сім’ями в парк або на головну святкову площу. Він там був з мамою тільки один раз. І якийсь дядько, що був з ними, ніс його на руках, коли мама ще вміла сміятися.
Славко так і не знає, хто його ніс на руках. Може, тато? Тоді чому він більше не приходить? І чому мама тепер не посміхається, а ходить похмура, зла і весь час напідпитку?
Сусіди погано про неї говорять і про те, що у мами хоч розуму вистачає на те, щоб у свою квартиру не приводити чоловіків, і дитина не бачить її гріхи.
Про які гріхи говорили сусіди, Славко не розумів. Але йому було соромно за маму, коли вона проходила повз сусідів, що сиділи на лавочці, і замість «доброго дня» говорила їм:
– Чого ви витріщаєтеся на мене, старі сови? Кісточки мої перебираєте?
Жінки тільки зітхали, а іноді говорили:
– Олена, схаменися! Що ти робиш із собою? Себе не шкодуєш, то хоч Славка пожалій! Інший би плакав, вередував, коли за день і крихти в роті не було. А він ні сльозинки з себе не вичавить і брати ні в кого нічого не хоче, якщо йому з їжі щось дають.Тільки Клаву і Светку поважає.
А Славко дійсно не міг брати нічого з продуктів, особливо у тих, у кого були такі ж маленькі діти, як він. Не міг і все тут. І як би його не просили, і як би сильно він не був голодний, не брав нічого і йшов відразу ж до себе додому.
Після цього міг не виходити по два-три дні. І тоді бабуся Клава піднімалася до нього, дзвонила у двері і говорила, що вона дуже зайнята, часу чекати на нього у неї немає:
– Тож виходь і наздоганяй мене, поки я спускаюся вниз.
І Славко мчав вниз, наздоганяв бабусю Клаву, брав її шорстку руку, яка здавалася йому найм’якшою, найтеплішою, найкрасивішою.
Взявшись за руки, спускалися на перший поверх, намагаючись йти в ногу! Бабуся Клава дуже добра, шкода, що вона нерідна, а сусідка. І тітка Світлана теж ласкава. Живе сама. Син поїхав кудись на заробітки і не дає про себе знати вже кілька років.
А вдома Славці було дуже нудно. Вже по кілька разів переглянув і дорослі, і дитячі книжки, відремонтував дві маленькі машинки. Фарба на них облущилася, але Славко не викидав їх, бо вважав їх своїми друзями. А друзів не викидають.
Він мріяв про те, щоб мама завжди була поруч. Ну, хоча б один день і ніч, і була б твереза. Славко намагався вмовити її не вживати. Але вона щось невиразно відповідала, лягала на диван, не розкладаючи його і не роздягаючись. А вранці нічого не пам’ятала, про що їй вночі говорив Славко.
Він і тепер вранці, якщо встигав прокинутися до її виходу з дому, ставав на коліна, складаючи руки в молитві (бачив, як моляться Богу) — плакав, просив, благав:
– Мамочко, рідна, знайди роботу і будь зі мною вечорами вдома, бо я дуже тебе люблю і ще тому, що сам не можу бути вдома.
Вона обіцяла, що й звичку свою кине, й роботу знайде, й зі Славком буде вночі. І жодного разу чомусь не сказала, що й вона його любить. Але Славко на це не ображається. Головне, що він її любить і боїться, щоб вона не заснула десь на вулиці, як дядько Василь з сусіднього будинку. Казали, що не дійшов додому…
Він боявся, що й мама засне назавжди. Славко став виходити вночі шукати маму. Боявся, але ходив навколо будинків, дивився під кущі, на лавки, обходив дитячі майданчики. Добре, що вулиця була освітленою. Двічі знаходив її недалеко від свого будинку. Струшував, кликав, намагався підняти, поки вона не розплющувала очі й не казала:
— А, це ти! Знайшов? Ну добре, веди мамку додому.
І вони йшли кілька десятків метрів так довго, ніби долали гору.
Але ще гірше було, коли мама заходила в під’їзд і вкладалася спати на довгій коробці, яку змайстрував дядько Коля з другого поверху і закріпив її між стіною та поручнями. Ось вона й звикла там спати, не доходячи до своєї квартири.
Славко спускався вниз, тихенько, щоб не чули сусіди, будив її й вів додому. А вранці, як завжди, вона нічого не пам’ятала. Йшла, навіть не нагодувавши його. І не цікавилася, чи є в домі щось їстівне.
Іноді, йдучи, обіцяла вкотре, що йде шукати роботу. Але він уже не вірив їй.
Одного разу Славко не знайшов маму. І її не було більше тижня. Сусіди звернулися в поліцію, щоб її знайшли. Знайшли через кілька днів у якогось друзяки вдома. Після цього її позбавили батьківських прав. Так і сказали:
— Ти, Оленко, не маєш права на свого сина після всього, що ти робила і робиш.
Забрали його у неї. І ось він у дитячому будинку вже п’ять місяців. Тут добре. Лідія Іванівна, вихователька, добре до нього ставиться, Славочкою називає, по голові гладить, перед сном казки читає і ковдрою накриває, щоб не було холодно.
Крім Славка, у кімнаті ще чотири хлопчики живуть. На них теж їхні мами не мають права. Хлопці виявилися добрими, не злими і не сміються над ним, як діти з їхнього та сусіднього дворів. Вони всі тут не потрібні своїм татам і мамам.
Виходить, що Лідії Іванівні, директору, тіткам, які працюють у їдальні, вони потрібні, а мамам і татам — ні.
Славці видали новий одяг, взуття, зубну щітку. Він так зрадів цій гарній щітці, бо вдома у нього такої не було, так само як і власного гребінця, мила та рушника. Неймовірно! Дали все і сказали:
– Це все твоє особисте. Тримай у чистоті.
Ніколи ще у Славка не було нічого особистого! А як йому подобалося купатися в душі, дивитися телевізор, грати в усілякі ігри з дітьми. І таких гарних іграшок він ще в своєму житті не бачив.
Йому дуже подобалося тут. Але він так сильно сумував за мамою, що не хотів розплющувати очі, коли бачив її уві сні, щоб продовжити це бачення.
П’ять місяців Славко щосуботи чекає на неї. Як і всі дівчатка та хлопчики, у яких є батьки. Він біжить разом з ними до воріт після сніданку, обіду, полуденку. І разом з ними вдивляється у перехожих і шукає свою маму. Радіє за тих дітей, до кого приїжджають батьки щосуботи. Цього дня їм навіть дозволяють не спати вдень.
По п’ятницях Славко не їсть печиво, пряники, пиріжки чи булочку, що дають на полуденок. Він береже все це для мами. А вона не їде й не їде. І тоді він, вже засохлу булочку, віддає Барсу. А сам чомусь не може їсти те, що береже для мами.
В останню п’ятницю п’ятого місяця на полуденок дали по три великі, м’які, ароматні пряники. Він бачив, з яким апетитом діти їли ці пряники. Проковтнув слину, але пересилив себе. Витягнув з кишені чисту носову хустинку (тепер у нього вона була) і загорнув у неї три пряники.
Хустинка виявилася замалою. Няня побачила його марні старання і дала пакет. І хустинку замінила.
Ось із цими трьома пряниками, чистою носовою хустинкою, у гарному новому одязі та сандалях Славко й вирушив до омріяного місця зустрічі — паркану! Стояв разом з усіма, вдивляючись у далечінь, у людей, що йшли дорогою.
І раптом побачив свою маму. Найдорожчу, найулюбленішу, найкрасивішу маму!
І неважливо, що вона була в старій сукні, що волосся було немитим, що босоніжки зі стертою підошвою. Але це йшла його мама!
У Славка перехопило подих від щастя. Він глибоко зітхнув і крикнув щосили:
-Мамочко, моя рідна мамочко! Я тут! Я твій!
Славко біг назустріч своїй мамі, не відчуваючи під собою землі. Підбіг, обхопив її ноги, плакав і говорив, говорив, як він її чекав і як він сильно її любить! А коли мама нахилилася і почала цілувати його в чоло, щоки, вуха, голову, окроплюючи все це сльозами, то Славці здалося, що він потрапив до раю і що це не з ним все відбувається.
Він був щасливий ще й тому, що вперше не відчув від мами ненависного запаху. Це був найщасливіший день у його житті!
Коли прощалися, Славко віддав мамі три пряники. Вона заплакала, почала, аж до болю, обіймати Славка і сказала:
– Дякую, мій синочку дорогий (і такі слова він вперше почув у цей щасливий день), наступного разу і я тобі обов’язково привезу гостинці.
– Та не треба мені нічого. У мене тут є все і особисте, і спільне. Головне, ти приїжджай щосуботи! Обіцяєш?
Коли мама йшла, Славко дивився їй услід і думав: «Треба б швидше рости, щоб допомогти мамі. А то он як у неї одяг і взуття зносилися. Та й їсти, мабуть, нічого, схудла вся. Їй треба добре харчуватися і бути красивою.
Вона ж молода — всього лише двадцять шість років. Нехай тільки приїжджає до мене. Я їй усі свої сніданки, обіди, полуденки, вечері та особисті речі віддам. А коли мені через місяць виповниться п’ять років, я дам їй торт, який мені подарують на день народження.
І обов’язково приберу для неї знову три великі, м’які, ароматні пряники. Їх вона любить більше, ніж торт».
Спеціально для сайту Stories
