Наталія працювала адміністратором у мотелі вже понад десять років, з моменту його відкриття. Жила тут поруч, у селищі. За ці роки траплялося всяке…
Деякі випадки просто неможливо було ані зрозуміти, ані пояснити. Люди кидали (або підкидали) своїх котів і собак. Іноді біля мотелю, іноді прямо на трасі, а ті приходили, приваблені запахом їжі.
У неї вдома мешкали три кішки та дві собачки. А ще одна, вже стара вівчарка, жила у дворі. Усіх Наталя підібрала тут, біля мотелю. А ще кількох влаштувала у знайомих.
Флеш загубився під час її зміни. Коли вона побачила заплаканого хлопчика, що вбіг з вулиці з повідцем у руках, одразу все зрозуміла. Ну як же вона не попередила його, щоб не відпускав собаку і не ходив на задній двір, адже там ці два здорові пси!
Батьки хлопчика, замість того щоб допомогти шукати собаку, лише охали, зітхали й сварили дитину, а через годину почали пакувати речі й звільнили номер.
— Ви що, ось так просто візьмете й поїдете? — здивувалася Наталя, — Затримайтеся хоча б на день, він повернеться, я впевнена…
— Та що ви кажете!? — обурювався глава сім’ї. — У мене все розраховано по хвилинах, у мене робота, відповідальність…
Дружина метушилася біля нього, говорила, що йому не можна нервувати, а синові — до школи, а собака, може, взагалі під машину потрапив, а вони тут чекатимуть…
Коротше кажучи, вони поїхали, серед скандалу запхавши заплаканого хлопчика на заднє сидіння. І навіть телефону не залишили, не попросили подзвонити, повідомити. Та й який сенс, Наталії було ясно.
– ЦІ люди не повернуться за собакою.
*****
Того ранку, коли зник Флеш, Наталя здавала зміну. Приїхавши на роботу через дві доби, жінка оглядала двір і стоянку в надії, що песик повернувся. Кілька разів виходила на вулицю вдень, але, крім великих місцевих псів, нікого не було.
І лише через тиждень, одного вечора, коли сонце, що сідало, забарвило все в помаранчево-червоний колір, Наталія, вийшовши на ґанок мотелю, побачила самотню собачу постать на пагорбі. Пес сидів нерухомо, не відриваючи погляду від стоянки.
Взявши ласощі, пластикові тарілочки та пляшку з водою, Наталя пішла знайомитися. Собака насторожено стежив за її наближенням, не виявляючи ані радості, ані страху. Не доходячи метрів десять, Наталя покликала:
— Флеш! — здається, так його називав хлопчик.
Це, без сумніву, був він. Почувши своє ім’я, пес подивився на жінку з надією — адже так його називав господар… Де ж він, господар?
Наталія підійшла ближче, поставила на траву тарілочки, поклала їжу, налила води. Флеш уже активно крутився поруч, виляючи хвостом. Ця жінка чомусь вселяла йому довіру. Її голос був ласкавим і добрим:
— Давай, мій хороший, поїж! Який же ти розумник — повернувся. А я знала…
Минуло кілька днів, перш ніж Флеш погодився залишити свій спостережний пункт. Наталя годувала його, спеціально приїжджаючи у свої вихідні. Вдень ще пригрівало сонечко, але ночі ставали дедалі холоднішими.
Турбуючись про здоров’я маленького короткошерстого песика, жінка щоразу вмовляла його:
— Ходімо зі мною, Флеш. Поживеш у мене. Тобі не буде нудно, чесне слово! Там на тебе чекає весела компанія…
І одного разу він пішов…Він пішов, бо не міг більше терпіти сидіти ось так, у повній самотності цілими днями. Пішов, бо ця жінка йому подобалася, він щиро радів, коли вона приходила, а коли йшла — його серце ніби розривалося навпіл.
Одна половинка хотіла мчати за нею, а інша — сидіти й дивитися на стоянку, чекаючи на господаря…
*****
Флеш швидко подружився з собачками та котами, що жили у Наталії. Молодий, грайливий, енергійний, він став душею «зграї». І навіть стара вівчарка, хоч спочатку й гарчала на метушливе біло-руде створіння, незабаром сама почала бігати з ним по двору.
Усе було добре, але раз чи два на тиждень Флеш тікав. До мотелю. Він чудово знав дорогу від селища.
Першого разу Наталія засмутилася, плакала, шукала його.
А наступного дня, приїхавши на роботу, вона мимоволі поглянула на пагорб і ахнула — Флеш сидів там. Нерухомий, немов статуетка, у своєму безнадійному очікуванні…
Справедливості заради варто сказати, що Наталія, знайшовши Флеша, все ж зателефонувала його господарям, адже вони реєструвалися в мотелі, номер телефону був вказаний.
Відповіла жінка, і Наталія навіть впізнала її по голосу. Спочатку завагавшись, та сказала:
— Послухайте, ми живемо за кілька сотен кілометрів! Я ледве заспокоїла сина… Більше сюди не дзвоніть.
Ось і вся розмова. Але Флеш її не чув, а тому продовжував періодично тікати — чергувати біля мотелю…
Коли зовсім похолодало, Наталя перестала випускати його у двір без нагляду. Вона дуже прив’язалася до Флеша, він був дивовижним — слухняним, ласкавим, уважним…
Наталя поважала його відданість і іноді брала його з собою на роботу. Флеш обнюхував стоянку і, переконавшись, що знайомої машини немає, спокійно йшов із Наталею за стійку адміністратора.
*****
Так минула зима, потім весна… І настало літо.
Флеш повністю освоївся і вдома у Наталії, і в селищі. У мотелі його знав весь персонал, і навіть великі грізні собаки дивилися на нього поблажливо — він уже не був чужинцем. Та й на їхній раціон він не претендував.
Знайомий пагорб, як і раніше, слугував йому спостережним пунктом — так він уже звик.
І ось одного разу, в серпні…
Вони приїхали на заході сонця. Флеш дрімав на своєму пагорбі, коли почув звук машини, що під’їжджала. Цей звук був особливим, не таким, як тисячі інших. Від нього серце пса стиснулося, завмерло в радісному передчутті.
Він сидів нерухомо, злегка тремтячи, ніби боячись злякати своє щастя. Ось із машини вийшли дорослі, до них Флеш не відчував особливих почуттів. Він чекав на хлопчика. І незабаром він його побачив, почув його дзвінкий сміх.
Тіло собаки напружилося, готове в будь-яку секунду кинутися стрілою до свого господаря. Ось зараз… зараз він почує своє ім’я й кинеться до господаря!
— Кіра, сиди! Зачекайте, я візьму її на руки, — долинуло зі стоянки.
Здивований Флеш спостерігав, як хлопчик, його хлопчик, несе маленьку біло-руду собачку, як ласкаво говорить їй:
— Тихіше, Кіра, все добре. Не бійся… Ти моя хороша…
Через хвилину сім’я зникла за дверима мотелю, а Флеш так і залишився сидіти на своєму пагорбі…
*****
Наталя відразу впізнала тих, хто увійшов. І перше, що вона відчула, — це страх. «Вони заберуть Флеша!» — лише це встигла вона подумати, а в наступну секунду побачила собаку на руках у хлопчика. Та сама порода, той самий колір шерсті.
Поки вона оформляла документи, чоловік із дружиною невимушено розмовляли, ніби й не заїжджали вони сюди рік тому, ніби не кидали вони тут свого відданого друга, члена родини, ніби його й не було взагалі…
І тут тривожні думки Наталі переключилися на Флеша. Адже він там, сидів на пагорбі… Адже він чекав на них цілий рік… Де ж він?
Віддавши ключі від номера, вона вибігла на вулицю. Добігла до пагорба — нікого. Всю ніч Наталія провела в тривозі, її серце боліло за улюбленого пса. Кілька разів вона виходила на стоянку, тихо кликала його. Флеш зник…
Вранці, ледь дочекавшись зміни, Наталя вскочила в машину. Вона їздила по трасі в обох напрямках від мотелю, уважно оглядаючи околиці. Але все марно.
Нарешті вона поїхала додому. Залишалася ще слабка надія знайти Флеша там. Дуже слабка. Бо скільки разів він тікав, стільки разів Наталя привозила його назад на машині. Сам він не повертався. Ніколи.
Відчинивши хвіртку й увійшовши у двір, Наталя тихо покликала:
— Флеш… Будь ласка… — уся її любов і надія втілилися в цих словах.
Стара вівчарка не поспішаючи вилізла з будки, вітаючи господиню. А за нею звідти вискочив Флеш!
Грайливий, радісний, ласкавий, він підбіг до Наталії, ніби завжди так і зустрічав її з роботи. Вона плакала, сміялася, обіймала його:
— Ти повернувся! Сам повернувся додому! Ти найкращий пес, ти знаєш? А вони… не варті навіть твого погляду чи помаху хвоста!
Більше Флеш не тікав. Іноді їздив із господинею на роботу — на машині, з поважним виглядом, на особливе прохання персоналу. У мотелі його всі любили.
Вечорами, коли західне сонце забарвлювало все в помаранчево-червоний колір, Наталія, вийшовши на ґанок мотелю, дивилася на порожній пагорб і дякувала долі за те, що рік тому побачила там самотню собачу постать.
А Флеш сидів поруч, на ґанку, і не відривав погляду від своєї господині.
