Вже 16.00, чоловік повинен повернутися з роботи. Зінаїда почала накривати на стіл. Та й новину не терпілося повідомити. Чоловік прийшов, як завжди, злегка обполоснув руки і сів за стіл. Чомусь промайнула думка:
«Раніше, коли повертався з роботи, завжди обіймав і цілував. Коли це було? Зараз йому шістдесят три, не до обіймів, на дивані полежати б, телевізор подивитися. Та й сама вже пенсіонерка».
– Що у нас сьогодні? – уважно подивився на дружину. – Зіна, чому ти така задумлива?
– Іване, сідай, їж!
Почекала, поки чоловік наїсться, налила обом чаю, сіла навпроти:
– Павло з Ларою збираються розлучатися.
Чоловік кинув булочку назад у вазу:
– Ну, скільки їм можна жити, як кішка з собакою?
– Ця невістка його зовсім дістала.
– Наш Павло – теж не подарунок.
– Знаю, що не подарунок, але треба щось робити, – рішуче вимовила дружина.
– Що робити? Нехай розлучаються.
– Син сьогодні дзвонив. Невістка збирається розділити квартиру і поїхати до батьків в їх селище.
– Нехай їде, – повторив чоловік.
– Що ти все: нехай, нехай? Вона і Мілану хоче забрати. Ти що думаєш, я їй онуку віддам? Мілані у вересні в перший клас йти, а у них в селищі всього одна школа, де навіть вчителів не вистачає. У онуки скоро в садку випускний, я їй вже сукню красиву купила.
– Лариса її мати, все одно по її буде. Сваха ще молода, їй до пенсії ще вісім років…
– А я, що по-твоєму стара? – тут же перебила дружина.
– Молода, молода ти у мене, – розсміявся Іван.
– Ось і я кажу: хто з Міланою буде сидіти? Хто їй до школи все приготує?
– Ось і нехай поживуть самостійно, а то вісім років одружені, і ці роки онука всі вихідні у нас, а як ти на пенсію вийшла, так вона і ночує у нас майже кожен день, – не на жарт розійшовся чоловік.
– Іване, ну, що ти дурниці говориш? Ти про онуку подумав? Як їй там буде в цьому селі. А син куди повернеться? У нашу двокімнатну?
– Зіна, так я не зрозумів, що ти пропонуєш?
– Не знаю, – встала з-за столу. – Піду в садок за Міланою. Посуд не чіпай! Павло після роботи повинен зайти, ось і поговори з ним.
Дружина пішла в кімнату, а Іван дістав з холодильника почату пляшку свого заспокійливого і налив трохи прямо в чашку з-під чаю. Зажував шматочком ковбаси і відправився на свій диван.
***
Дружина пішла за онукою, він уже хотів трохи поспати, але пролунав дзвінок домофона. Підійшов до дверей і зняв трубку:
– Тату, це я, – пролунав голос сина.
Батько мовчки натиснув на кнопку.
Син зайшов, якийсь збуджений:
– Привіт, тату! – потиснув простягнуту руку.
– Будеш їсти?
– Буду.
Зайшли на кухню, син налив собі суп. Батько дістав з холодильника нарізану ковбасу, теж сів за стіл і запитав:
– Що у вас там?
– Збирається розлучатися, – син важко зітхнув і взявся за суп.
– І чим вона не задоволена?
– Я цілими днями пропадаю на роботі, а грошей приношу мало.
– Правильно каже, – несподівано для сина, батько підтримав невістку. – Тобі четвертий десяток, а ти все вантажником працюєш.
– Тату, я експедитором працюю.
– Той самий вантажник, тільки з папірцями. Давно пора нормальну роботу знайти.
– Тату, де її знайдеш, нормальну роботу? – роздратовано вимовив син.
– Слухай, Павле! Мій напарник остаточно збирається йти на пенсію, йому вже сімдесят. Підеш до мене в напарники?
– Я на верстати?
– А чим тобі моя професія не подобається? П’ятдесят у мене завжди виходить, – схоже, Іван про цю розмову давно вже думав. – Через два роки, і я пенсіонером стану. Ну, попрацюю ще років п’ять. У мене там і верстати, як годинник працюють, і інструмент хороший. Кому я це все залишу?
– Тату, ну, не знаю… Я ж на верстатах ніколи не працював.
– Зате я все життя пропрацював. Сина-то навчу працювати. Давай, звільняйся! А я прямо завтра з начальником поговорю.
– Подумати треба, – в голосі сина пролунала зацікавленість.
– Що тут думати? Мій напарник звільниться, на його місце швидко людину знайдуть. Все! Завтра я поговорю з начальником про тебе.
Тут вхідні двері відчинилися і зайшли бабуся з онукою.
– Тату, ти теж тут? – вигукнула Мілана, забігаючи на кухню.
– Донечко, ми тут з дідусем розмовляємо, – обійняв її батько.
– Діду, – на кухню зайшла бабуся, – йди погуляй з онукою! А я поки з нашим сином поговорю.
***
Зінаїда зачинила за дідом і онукою двері і повернулася на кухню до сина:
– Давай. Розповідай!
– Мамо, от батька, наскільки я пам’ятаю, ти ніколи не пиляла, а моя…
– Батька пиляти не було за що. Він завжди добре заробляв і свою роботу ніколи не змінював. А ти скільки вже цих магазинів змінив? І скрізь у тебе справи не йдуть. Ось ішов би до батька на верстати, і гроші були, і дружина не бурчала б.
– Та я і так вже думаю.
– Не думай, а звільняйся завтра ж. Хоч ти і коледж закінчив, а начальником тобі бути на роду не написано.
– Я подумаю, – знову промовив син, не піднімаючи голови.
– У тебе дочка цього року піде в перший клас. У тебе є гроші, щоб її в школу зібрати. Тисяч десять треба, – син якось здивовано підвів очі. – Ах, звичайно, бабуся збере!
– Гаразд, піду я до батька на верстати. Він мені про це вже говорив.
– Ось і звільняйся прямо завтра.
***
Син пішов. Зінаїда хитро посміхнулася:
«Так, чоловіка і сина обробила, треба братися за невістку».
Набрала її номер телефону:
– Привіт, Ларо!
– Вітаю, Зінаїдо Костянтинівно!
– Ларо, ви з Павлом знову посварилися? Цього разу через що?
– Ми з ним з одного і того ж сваримося, – схоже, у невістки ця тема була болючою і так хотілося висловитися. – Він цілими днями по відрядженнях мотається, а грошей на продукти ледве вистачає і на одяг. І то завдяки тому, що Мілану ви одягаєте. Мені тільки тридцять скоро виповниться. Хочеться бути красивою, а у мене навіть хорошої косметики немає. Манікюр не можу собі зробити.
– Ларо, так ти сама в цьому винна. Відправ Павла до батька на завод працювати. Твій свекор п’ятдесят тисяч заробляє, через рік і чоловік стільки буде заробляти, і відряджень ніяких не буде.
– Павло і на завод. Не смішіть, Зінаїда Костянтинівна! Він там не зможе.
– Ось ти візьми і відправ його туди працювати, – Зіна хитро посміхнулася. – Батько його давно до себе кличе, але він все не наважується. Мені здається, боїться, що ти не погодишся. Він буде втомленим з роботи приходити і спецовку тобі прати доведеться.
– Якби він п’ятдесят тисяч заробляв, я б йому щотижня спецовки прала.
– Ось сьогодні і поговори з ним про роботу. У Мілани через тиждень випускний у садочку. Я їй вже сукню гарну купила. Ми з нею після випускного на море поїдемо, а потім до школи готуватися будемо.
– Я ніколи на морі не була, – сумно промовила невістка.
– Ось я і кажу: відправ Павла працювати до батька на завод, і через два-три роки ви поїдете на море.
– Гаразд, Зінаїда Костянтинівна, я сьогодні з ним поговорю.
Тільки-но поговорила з невісткою, як дідусь з онукою повернулися. Іван одразу пішов на кухню, а онука підійшла до бабусі і тихо заговорила:
– Бабусю, нам зараз тато зустрівся, вони з дідусем почали говорити, що мама з татом хочуть розлучитися, – затараторила онука. – Мама поїде і забере мене з собою, а я нікуди їхати не хочу. Хочу бути з тобою і з дідусем.
– Мілана, що ти дурниці говориш? – суворо сказала бабуся. – Хіба я тебе віддам комусь. У нас з тобою стільки справ. Треба до випускного ранку готуватися.
– Бабусю, а ти мені туфельки купиш?
– Звичайно! У тебе ж випускний. Завтра і підемо купувати. Іди руки мий!
Зінаїда зайшла на кухню і тихим, але сердитим голосом сказала чоловікові:
– Що ви там з Павлом при онучці базікаєте?
– Що ми базікаємо?
– Про розлучення.
– Та вона не розуміє.
– Вона краще за вас це розуміє. Щоб більше при ній таких розмов не заводили.
***
Через місяць Павло отримав першу зарплату на заводі, де він почав працювати разом з батьком на верстатах. Зарплата поки, звичайно, не п’ятдесят тисяч, але більше, ніж він отримував у магазині.
Розмова про розлучення у нього з дружиною більше не заходила.
Спеціально для сайту Stories
